КРИВАВА ТРАГЕДІЯ У ЧЕРНИЧАХ - «Волинь» — незалежна громадсько–політична газета
Курси НБУ $ 27.23 € 30.84

КРИВАВА ТРАГЕДІЯ У ЧЕРНИЧАХ

Сьогодні нема чіткої межі поміж Луцьком та селами Кічкарівкою і Черничами. Час і жорстока рука наруги знищили колишні обійстя з доглянутими грунтами, випещеними садками. Кічкарівка перейшла у назву вулиці. Апофеозний топонім — вулиця Чернишевського — не просто злизав «шершавим язиком» наступу «неперспективне» село Черничі, а й дожер цілу історичну епоху.

Сьогодні нема чіткої межі поміж Луцьком та селами Кічкарівкою і Черничами. Час і жорстока рука наруги знищили колишні обійстя з доглянутими грунтами, випещеними садками. Кічкарівка перейшла у назву вулиці. Апофеозний топонім — вулиця Чернишевського — не просто злизав «шершавим язиком» наступу «неперспективне» село Черничі, а й дожер цілу історичну епоху.
Дослідники не прийшли до єдиної думки стосовно історії Черницького Спаського монастиря. Потрібні грунтовні археологічні розкопки на самому монастирищі. Та серед багатьох джерел про святиню є чіткі сліди пам’яті.
Світлої пам’яті отець Семен (Говдій) розповідав мені про зустріч з Нілом Хасевичем у Черничах. Митець-патріот разом з іншими членами гуртка «Спокій» обстежував старожитності й на горищі церковці знайшов образ «Розп’яття» — творіння душі Кондзелевича, датоване 1737 роком! Зараз цей твір знаходиться у Львові в музеї українського мистецтва. Віками мирянами Божої пристані були мешканці Красного, Малого Омеляника, Зміїнця, Кічкарівки, Чернич. Повсякчас діяло сестрицтво, мені відома його діяльність із середини ХІХ століття.
Приходили війни, мори, а люди витримували. Слово Боже , прихильність до свого давали силу. Аж ось і Польща посіялася на українському споконвіччі. Почалася парцеляція, полонізація... Люди горнулися до «Просвіти» (у Кічкарівці діяла повітова філія). В Кічкарівці жив патріот Кабайда, нотаріус. Донька Ірина сповідувала комуністичну ідеологію, а Галина з Ліною (Ангеліною) були щирими українками. Авторитетом у Черничах та у цілій окрузі був колишній петлюрівський офіцер п.Крамаренко. Жодна вистава чи урочиста національна академія не обходилися без нього. Пізніше, за українськість свою заплатив він життям у сталінських катівнях.
Шовінізм робив свою гидотну справу, усі меншини зазнавали пригнічення. Зі слів Ірини Левчанівської пам’ятаю такий епізод. Хлоп (українець) просить продати йому щепи, а полька рафінована відповідає: «Я нє вєм, о цо ходзі, єнзика русінскєго цалкєм нє розумі. Мув, пан, по-польску!». Гніт, утиски, безробіття посилювалися.
Молодь ставала на стежку КПЗУ, а найсвідоміші обирали ОУН. Першими і другими нашпиговувалися тюрми. Луцька в’язниця разом із Березою Картузькою стали відомими усьому світу. Луцькі, Володимирські політичні процеси відкрили очі тим, хто вірив у шляхетність польської влади.
Поляки Кічкарівської управи дочекалися приходу німців. Новими зайдами українцям обіцяно їхню державу, а вже через півроку юнаки і дівчата рушили товарняками до неволі. А в залишених обійстях хазяйнував контингент — податок зі збіжжя, картоплі, сіна, м’яса, навіть за собаку справно платилося. Березень 1943-го розв’язав полякам руки. За вказівкою ОУН Українська допоміжна поліція пішла до лісу. А німець одразу заповнив порожнину. Лише до Ківерців скеровано аж 600 мазурів, що одягнули форму « шюту поліцай». З матеріалів великої документальної праці Юзефа Туровського «Боротьба 27-ї Волинської Дивізії Армії Крайової» видно, яким було становище «пригнічених» поляків. На противагу обороні «зємі мацєжистей» тисячі професійних військовиків боронили націю не на своїх етнічних землях, звідки утікли, а прибилися до « кресув всхудніх». Усі вони знайшли притулок в лісничівках, поліційних постерунках, у плебаніях під крилом ксьондзів. А зброя була нагромаджена ще у 39-ому році.
Пекло у Черничах вибухнуло 27 червня 1943 року. Потомлений люд напередодні прибрав двори, помешкання заклечав гіллям клена, лепехою. Завтра — Свята Трійця, Зелені свята!
Ледь благословилося на світ, як родина Войтюків зі свого хутора аж під Княгинінком уздріла легковика, панцерника і фіри. Діти поприпадали до трави, аж поки зловісне видиво не зникло у бік Забороля.
Усі 60 обійсть Чернич були оточені щільним ланцюгом. Зброя — автомати, кулемети. Постаті, навхрест обвішані стрічками набоїв, у багатьох — залізні скриньки з кулями... Замість молитовної стежини людям простелилася остання чорна дорога. Українська смерть їхала підводами: «Вшисткіх українцув біць, стшеляць, спаліць до пня!». Акція була спланована. Німець Фріц — секретар управи — декілька разів попереджав громаду про можливий напад. Скажена банда обирала час нападу саме на свята. Було так і перед Різдвом. Похвалялися відверто: «Зробимо свиням, хамам Святвечір». Той німець врятував від вивозу до рейху Євгенію Войтюк та інших хлопців і дівчат.
У четвер п’ять сімей поляків вибралося до Антонівки. Серед них: фольксдойч Домін — балагула (візник),Букштиль — власник продовольчої крамниці у Черничах, Вонсович чи Вонсовський— возний магістрату, Львовський — сусід Горманських. А Ясь Самошинський не вибрався. Чому — здогадаєтеся самі. Лишилася в Кічкарівці сім’я Дембських. Ванда Дембська — донька господаря — служила у гестапо чи в поліції. Поводила себе нахабно, хизувалася чорною уніформою:френч, галіфе, чоботи, гарапа. Батько знав про наступні трагічні події, бо виказав те, чого не хтів казати: «До побачення, бо невідомо, чи вранці побачимося!». Дехто з людей розповідав мені, що помітна постать «польського оборонця» в уніформі чоловічого покрою миготіла серед катів. Убивці мали план дії, хоч декілька разів перепитували кожного: «Поляк чи українєц?!».
У дворі Горохів замордовано батьків, двох доньок, а хлопці сховалися у кролячих клітках. Начальник пожежної охорони Вишневський Олександр з дружиною Ганною, донькою Раїсою живими згоріли у запаленій хаті. Того ж дня навіки припинилося існування роду Хлопицьких: діда Йосипа, баби Варвари, їхнього сина Пилипа, невістки Уляни, онуків Ольги та Валентини. Біля школи бандитам трапився молочар Василь Середа. То був його останній день праці для громади. З цього роду у Кічкарівці загинуло аж 29 осіб! Того дня хресні батьки двотижневої дитинки так і не понесли її до хреста на крижмі, вишитій червоними хрестиками. На совісті катюг життя 23-х діток. І все це в ім’я лозунгу: «Дужа, вєлька Польска — од можа до можа! Українци — за Збруч!».
Не чіпали поляки своїх: родину лікаря Новодворського Єжи (Юрія), уціліла сім’я Панасюків — дядько був польським офіцером. А в тіло Віталія Остап’юка (рід по-вуличному звався Сергії) для гарантії увігнали аж 16 куль!
Горіла Кічкарівка, Зміїнець, а Черничі аж гули. Хати, криті переважно снопками, спалахували одразу. Крики поранених, переляканих від незбагненного, тонули у страшному реві худоби. Аж тут з’явилася і «господарча команда» — поляки з Антонівки, Несвіч, поміж ними і Ясь Самошинський звивався. З уцілілих хлівів, стодол грабіжники виводили схарапуджених коней, корів, прив’язували до возів, вантажили на фіри свиней, зерно, одяг, білизну... Було ж для кого.
Процитую прискіпливу, жодним словом не змінену інформацію з вищезгаданої книги: «... Самооборона в Антонівці становила 136 військовиків, котрими командував плютоновий Міхал Малєха «Ендрек», а також заступник Антоні Дудек—»Бабініч».
Серед багатьох видів конспіраційної діяльності в Луцьку створено контррозвідку, котра між іншим діяла завдяки так званим «вживленням» в місцеве гестапо. Шеф розвідки —»плютоновий» Мєчислав Щепаньскі «Фляха» — член штабу району АК «Луцьк».
Далі — мій текст, опертий на польський фактаж. Перед польським Різдвом їхня банда атакувала українські села: Береззя, Литву, Білостік. Нападала «залога» з Антонівки, але керував бійнею комендант Луцького обводу (району) поручник Юзеф Вуйцік «Згжит».
Замордовані тіла заборонялося ховати на цвинтарі, закопували нещасних поруч з хатами, як хвору худобу. З приходом радянських військ родини загиблих викопували останки і за християнським чином поховали довкола рідної їм церковці. Так вчинила сім’я Радавців, у ямці пролежало 9 тіл, аж поки о.Семен (Говдій) не відслужив по них панахиду, як і за упокій усіх невинно убієнних православних українських дітей землі волинської. Різним є число загублених душ. Печать таємного довго ховала правду.
Пам’ятаю дзвінок капітана КДБ Зацепіна після моєї публікації «Чорна сторінка Чернич» у «Народній трибуні». Він просив дати йому відомості про ті страхіття. Але я, маючи своє бачення найсерйознішого закладу радянської системи, категорично відмовився навіть зустрітися.
Сьогодні правда відчинила глухі віконниці. І ось 29 червня у пам’ять 60-их сумних роковин духівництво на чолі з настоятелем св.Феодосіївського храму, доктором богослів’я о.Богданом (Гринівом), митрофорним протоієреєм, настоятелем храму Чесного Хреста о.Іваном (Семенюком), настоятелем Спасо-Преображенської обителі у Черничах о.Борисом (Григлевичем) і священиком собору св.Трійці о.Сергієм (Медведєвим) відслужили поминальну службу. На жалобі по замучених українцях були присутні просвітянки Галина Патута, Наталя Завальна. Слово мовили: Віра Притолюк — свідок жахливої події, голова Волинського проводу НРУ Володимир Банада, політв’язень Юрій Сачук. Підсумком дійства стала єдина думка усіх присутніх: спорудити, відновити храм, за який усі вони й загинули. Прозвучав і Гімн України.
Володимир ГАВРИЛЮК.

Передрук або відтворення у будь-якій формі матеріалів, розміщених на інтернет-сторінці «Волинь-нова» volyn.com.ua, без письмової згоди видання заборонено.

зроблено в Ideil