ОДНОМУ З НАЙВІДОМІШИХ МИТЦІВ НАШОГО КРАЮ ВИПОВНИЛОСЯ 80 РОКІВ
ОДНОМУ З НАЙВІДОМІШИХ МИТЦІВ НАШОГО КРАЮ ВИПОВНИЛОСЯ 80 РОКІВ
Хіба що найзатятіші театрали знають, що на Волині у повоєнні роки окрім обласного музично-драматичного театру імені Тараса Шевченка працював ще й Волинський пересувний музично-драматичний театр. Заснований 1946 року в Горохові, він потім був переведений до Володимира-Волинського. Саме у цей театр 1955 року прийшов працювати молодий актор, випускник Київського інституту театрального мистецтва імені Карпенка-Карого Еділ Ольшевський (на фото). І вже через два неповних роки став директором театру
Володимир ЛИС
Несподіване новорічне одруження Більше того, добився, що будинок колишньої прикордонної застави у Володимирі-Волинському передали під виробничі приміщення і житло для акторів театру. Сам вибрав собі, як згадують його колишні колеги, найменшу кімнату. А театр цей недарма називався пересувним. Актори роз’їжджали по селах і містечках, показували вистави у клубах-хатах, а то й просто неба за різної погоди. Тут, у театрі, директор-актор став ще й режисером і поставив свої перші вистави. Все було добре у молодого директора-режисера-актора, але... — Я був тоді затятим холостяком, — посміхається Еділ Михайлович. — Грав і в житті такого собі успішного героя-коханця. Але коли повертався після вистав, а особливо втомлених поїздок до своєї самотньої кімнатки, так тоскно ставало на душі... Допоміг випадок. Якось наприкінці листопада п’ятдесят шостого, коли директор займався господарськими справами у Володимирі-Волинському, а театр перебував на гастролях у Білорусі, раптом йому подзвонили і повідомили про надзвичайну подію. Головний режисер театру звинувачується у страшному гріхові: він “голубий”. Для пуританського радянського часу п’ятдесятих це, звичайно, була справжня “бомба”. Директор, не довго думаючи, сів на мотоцикл і помчав під заливним дощем до селища, де гастролював театр. — Приїхав я туди,— згадує Еділ Ольшевський. — Геть промок, стомлений, приліг прямо за сценою. А там якраз йшла вистава “Безталанна”. Пріську грала молода акторка Галя Байдюк. Треба сказати, що вона — невисока, чорнява, симпатична — дуже мені подобалась, але я не знав, як підступитися. Ще, думав, скажуть, що директор до молодої акторки залицяється. А тут вона забігла прямо зі сцени, подивилася і каже: “Та ви ж хворий, у вас, мабуть, температура...”. І долоню на лоб поклала. Раптом схопила замка, який лежав поруч, і приклала до мого гарячого лоба. Я підвів голову, подивився і несподівано для себе випалив: “Галю, виходь за мене заміж”. Вона засміялася — “хі-хі-ха-ха, та що ви таке кажете” — і побігла на сцену. Наступного дня директор театру скликав загальні збори колективу і оголосив, що на порядок денний виносять три питання. Після двох перших — “чепе” з “голубим” режисером, фінансовим становищем театру, оголосив, що третє питання — одруження директора. І проголосив: запрошую вас усіх на весілля, яке відбудеться рівно через місяць, 1 січня. — А на кому ви одружуєтесь, хоч скажіть?— запитала Галина Байдюк. — На тобі,— сказав у відповідь директор і категорично рубонув: — Усе, порядок денний вичерпаний, збори закрито. Акторка Галина засміялася, потім спаленіла і вибігла із залу. Не знав, що робити і її начальник. Врешті-решт, пішов до крамниці й купив... цілий ящик мармеладу. Заніс у кімнату, де жили дівчата-акторки, у тому числі й Галина Байдюк. А через місяць весілля таки відбулося, вже у Володимирі-Волинському. Наречена була у костюмі однієї зі своїх ролей з української класичної вистави, а наречений — у синьому галіфе, гімнастерці, з-під якої виднівся чорний светр. Через півтора року після цього сенсаційного весілля у сім’ї Ольшевських народився син Ігор, нині відомий український поет, журналіст, літературознавець, бард. Того ж п’ятдесят восьмого року Еділ Михайлович добився, що театр перевели до Нововолинська (посприяв цьому тодішній перший секретар обкому Іван Грушецький, до якого звернувся) і став називатися Нововолинським шахтарським музично-драматичним театром.
Хлопчик із Ставрополя вибрав Україну
На урочистому святковому ювілейному концерті, присвяченому 80-річчю одного з найвідоміших митців нашого краю, заслуженого артиста України, нині режисера-постановника обласної філармонії Еділа Ольшевського, ведучі, ті, хто виступав, хто вітав із поважним ювілеєм, називали кілька цікавих фактів. Серед них і такі: він народився в один день з Олександром Пушкіним, щоправда, з різницею у 130 років, у день національного свята Великобританії — дня королеви, у рік, коли Леві Страус запустив у виробництво знамениті джинси і, головне, у рік, коли народилися такі знаменитості, як Людмила Зикіна і Вія Артмане. Їх ровесник прожив достойне і цікаве творче життя, яке, проте, було ой яким нелегким. Народився у Ставрополі і вже через кілька місяців по його народженні втратив батька. На щастя, вітчим виявився хоч і доволі суворою, але доброю людиною. Був він військовим льотчиком і разом із ним сім’я за десять з чимось років встигла помандрувати по безмежних просторах колишнього Союзу. Війна застала у Ленінграді. Їх мали вивезти на Схід, та ешелон розбомбили і 12-річний підліток повернувся до Ленінграда, де три місяці в умовах блокади виживав сам, як міг. Лише взимку через знамениту “дорогу життя” його разом з іншими дітьми таки вивезли на “велику землю”, в дитячий будинок у сибірському місті Канську. Вже після війни тут його розшукала мама, і маленький Еділ, якого називали ще й Кирилом, дізнався страшну звістку — під Сталінградом загинув вітчим, якого він став вважати за батька. Тоді ж після війни матір направили працювати у місто Бровари під Києвом. І тут хлопець, який ріс у російськомовному військовому середовищі, почав вивчати українську. А допомогло цьому те, що він зацікавився українською класичною літературою і, як згадує, перечитав геть чи не всю українську класику, яка була у бібліотеці. І коли настала пора вибирати життєвий шлях, вирішив стати актором, поступав на акторський факультет саме української групи Інституту імені Карпенка-Карого. То було, як виявилося, доленосне рішення. Після того, як 1 січня 1964 року Нововолинський театр було ліквідовано, Еділ Ольшевський майже десять років очолював Київський обласний музично-драматичний театр імені Панаса Саксаганського. Одним із найзнаменитіших та найцікавіших гостей на ювілейному вечорі був актор цього театру, заслужений артист України Володимир Рєпін, який привіз і подарунки, і вітання від тих, хто досі пам’ятає свого головного режисера, а також ювілейну медаль. Саме в цьому театрі Еділ Ольшевський поставив виставу, яка претендує на те, щоб бути занесеною до Книги рекордів Гіннесса. Відомий вражаючий факт з історії англійського театру, коли вистава за п’єсою знаменитої Агати Крісті “Мишоловка” йшла на сцені понад сорок років. Так-от, на сцені Київського театру імені Саксаганського й досі йде вистава “Ніч на Купала” за п’єсою Марка Кропивницького, яку режисер Еділ Ольшевський поставив далекого уже 1965 року. Інша вистава цього ж театру “Неосвячене кохання” за оповіданням М. Коцюбинського “На віру” йде стільки ж, щоправда, в іншій сценічній редакції. До речі, Еділу Ольшевському належать й інші загальноукраїнські театральні рекорди: він зіграв на сцені 185 ролей, здійснив 115 театральних постановок і понад 250 — постановок концертів, ювілейних урочистостей, театралізованих вуличних дійств.
Улюблені вистави і «дурки»
У далекі вже сімдесяті я вперше зустрівся з Еділом Михайловичем на заняттях в лабораторії молодого драматурга, яка діяла при тодішньому Українському театральному товаристві і Спілці письменників України. Відомі українські режисери вчили нас, молодих драматургів, як зробити п’єсу сценічною. Зрідка й брали творіння неофітів драматургії до постановки. Дізнавшись, що я родом з Волині, Еділ Михайлович заопікувався мною і виявив бажання поставити мою п’єсу-казку “Квітка з чарівної рукавички”. Як мені сказали, то був перший випадок в історії українського театру, коли головний режисер взявся за виставу для дітей. З режисером Ольшевським було дуже цікаво працювати. Він для вистави вигадав Казкарку, яку зіграла нині вже покійна Софія Кулик-Шкуренко. Що таке працювати в тодішніх умовах застійних років, головний режисер Волинського театру Еділ Ольшевський у 1973—1986 роках пізнав сповна. Треба було ставити обов’язково дві п’єси російських авторів, сучасні п’єси-держзамовлення, переважно заідеологізовані або виробничі, ну і кожен рік так звану датську виставу. З болем згадує режисер про те, як ставив “Одержиму” Миколи Олійника про Лесю Українку. Виставу приймали й змушували переробляти тричі, бо режисер хотів показати Лесю-поетесу, Лесю — люблячу жінку, зрештою, просто людину, яка переборює свої хвороби, а від нього вимагали зображення полум’яної революціонерки. А ще було те, що Еділ Михайлович називає “дуркою”, яка почалася 1977 року, коли поставили вимогу тексти вистав, з якими їхали на гастролі до Росії, обов’язково перекладати російською. Хоч глядач у російських містах від Магнітогорська і до Хабаровська та Владивостока тепло сприймав саме вистави українською мовою, особливо українську класику. І мусили вже дорогою, на ходу, за вісім днів у поїзді від Луцька до Хабаровська перекладати тексти. Доходило до смішних казусів, коли актор, намагаючись говорити російською, промовляв: “Лейтенант Кропивський за вашим наказанієм прибил”. На запитання про улюблені вистави, які він поставив, Еділ Михайлович називає “Васілія Тьоркіна” українською, зворушливу “Іркутську історію” Олексія Арбузова і “Де тирса шуміла” Анатолія Шияна, в якій вдалося навіть у ті застійні часи показати українське козацтво. А після театру було викладання в училищі культури, були випуски трьох курсів режисерів і двох — акторів. А в цілому у двох театрах та училищі він випустив дев’ять курсів. Серед його випускників нині заслужені й народні артисти, у тому числі випускниця театральної студії в Луцьку народна артистка Лідія Жук, дружина міністра культури Василя Вовкуна. Та коли йому запропонували звернутися до міністра за нагородою чи вищим званням до ювілею, майбутній ювіляр відповів запитанням: “Ви хочете, щоб я вас перестав поважати?”.
