ПОКИНУТА ТРУНА або ОСТАННЯ ЧАРКА ЛЮБАШІ

Похорони на Вишкові, яких ще люди не бачили

Минулого понеділка в редакцію «Волині» зателефонував наш читач з Луцька. Він розповів, що в суботу, 6 грудня, його син і дочка поїхали на кладовище в районі Вишкова — на могилу матері. Але дуже швидко покинули це святе місце, бо були шоковані побаченим: біля свіжих могил стояла домовина, ще наглухо не забита, біля неї лежав хрест — і ні живої душі. Наш читач, за натурою чоловік допитливий, зателефонував своєму знайомому, який живе на Вишкові, і дізнався, що того дня хоронили алкоголічку Любашу. Власне, хоронити її не було кому. Навіть могилу копали жінки! Таке не кожен побачить на своєму віку.
...Останню земну пристань Любаші — Любові Мальчевської — неважко знайти вже навіть тому, що дуже скромна вона на фоні інших свіжих могил. Там — гори вінків і квітів, тут — один вінок, декілька штучних букетиків. Судячи з напису на дерев’яному хресті, пішла із життя ще молода людина — 16 лютого наступного року Любі виповнилося б лише 47 літ. Коли я почала розшукувати жінок, які хоронили Любашу, то від мешканців вишківських вулиць, зокрема від Віри Магельончик, почула:
— Бог бачить усе — покійна не заслужила на краще від нього, тому й не було кому проводжати її в останню путь... Спилась жінка. Тільки те й знала, що горілку.
А хоронили Любу Мальчевську, як з’ясувалось, Оксана Рабчук і Наталія Бондаренко. Перша — сестра вже покійного співмешканця Люби, друга — сусідка. Ось ця сусідка, Наталія Бондаренко, яка була якраз вдома, і розповіла нам про Любу, про те, як жила вона, вірніше, як змарнувала собі життя.
Колись у Люби була сім’я — чоловік, дві дочки. Жили вони в Ківерцях. А родом Мальчевська з Рибінська, звідси і російське «Любаша». За пияцтво жінку позбавили в свій час материнських прав. Своїм сусідам Люба розповідала, що не солодко їй жилось у сім’ї — чоловік теж пив, бив її. Ще як дочки зовсім маленькі були, то приїжджала з Рибінська до неї мати і кликала назад додому, оскільки бачила, що Люба «пропадає»... Було навіть, що зібрала Люба манатки, взяла дочок за руки і подалась у Рибінськ. Але приїхала свекруха з подарунками і вмовила повернутись у Ківерці.
Та життя і далі не було. І скінчилось тим, що жінка пішла з дому, в чому стояла. По шпалах йшла в Луцьк до сорокового кварталу. Вже із сил вибилась, думала навіть покінчити із життям — під поїзд кинутись. Тоді її побачив і буквально підібрав Богдан Ферчук — пошкодував, привів у свою хату...
В цій історії щось прикрашено, щось подано, як кажуть, однобоко (не розповідала ж Люба, за що її позбавили материнських прав, а це ні з того, ні з сього не робиться). Так чи інакше хотілось, мабуть, жінці нормального життя. І в хвилини просвітління від алкоголю, вона, може, не раз плакала, що дочки не з нею, що так все пішло шкереберть. Кажуть, навіть їздила в Ківерці провідувати дочок, і вони приїжджали до неї на Вишків. А тепер, мабуть, тільки з нашої публікації дізнаються про смерть своєї матері.
Співмешканець Люби Мальчевської помер шість років тому. І якщо при ньому вона ще якось трималась, навіть працювала прибиральницею на старому ринку, то, коли не стало Богдана, зовсім «пустилась берега». Хатина, в якій жила, перетворилась на брудне кубло.
— То друзів по чарці Люба мала чимало? — запитую Наталію Бондаренко.
— Мала, а як вмерла, то ніхто з них не прийшов.
Оксана Рабчук і Наталія Бондаренко забрали Любу з моргу в суботу, бо побачили, що нема більш кому її хоронити. В похоронному бюро знайшлись добрі люди, підказали яку домовину взяти, щоб дешевше обійшлось.
— Обходили ми весь Вишків, — розповідає Наталія Бондаренко, — шукали, щоб хтось поміг могилу викопати. Та всі відмовлялись. Навіть ті, хто не раз приходив до Люби і чарку пив, а то й ночував у неї. В усіх з’явились враз якісь проблеми. Ясно було, що не хотіли хоронити жінку, яку вважали алкоголічкою. А Люба хоч і пила, та нікому нічого поганого не робила. В неї була добра душа. Всім, хто просив, помагала — картоплю восени вибирала. Батюшки ми не знайшли, та то наша вина, бо треба було його заздалегідь попередити.
Привезли жінки катафалком домовину Люби на кладовище десь після 12-ої години. Чоловік Оксани Рабчук, який взявся допомогти, пішов до старости, щоб на кладовищі показав місце, де копати могилу, а жінки — до церкви, щоб взяти мотузки, на яких опускають домовину. Ось тоді і стояла труна самотньо, а біля неї — ні душі, що так вразило молодих людей.
Старости так і не знайшли. Отож, місце самі вибрали і взялись копати. Самі запечатали домовину, освятили її.
Сусідка Наталії Бондаренко Катерина Петрушевська, яка була присутня при нашій розмові, слухаючи все це, не може стримати сліз. За свої 77 літ, прожитих на землі, вона подібних похорон не пам’ятає. Хіба ще у війну таке могло бути.
— Ми жили за Бугом, в Грубешівському повіті, — розповідає Катерина Яківна. — Мого батька привезли німці з лісу — поляки його вбили. Пам’ятаю, в якійсь майстерні нарядили ми його, вже й додому не завозячи, і похоронили без священика, тихенько. Боялись привернути увагу поляків. То час був такий страшний.
Померла Люба Мальчевська 3-ого грудня. В останні два-три тижні, як розповідають,в неї жила подружка з сорокового кварталу Таня.
— Може, й пили з нею? — запитую в Наталії Бондаренко.
— Не пила вже Люба зо два тижні, бо захворіла — її як спаралізувало. У вівторок 2 грудня я ще заходила, давала їй води, то вона вже й пити не могла. А вночі Таня встала по своїй нужді, хотіла вийти і спіткнулась — Люба лежала на підлозі вже мертва.
— Але навіть ця Таня не прийшла на похорон...
— Вона і не знала, коли хоронитимуть, — говорить Наталія.
— У вас така добра душа, що ви не хочете казати нічого поганого навіть про таких людей, — не втримуюсь від здивування.
— Таня сама бідова...
У суботу, коли дві жінки і їх чоловіки, що взялись допомогти, хоронили Любу, була дуже погана погода. Періщив дощ вперемішку з мокрим снігом.
— А коли ми почали копати могилу, — розповідає Наталія Бондаренко, — то виглянуло сонце і війнуло теплом. Це нам Бог допоміг, щоб легше було копати. Бо ні я, ні Оксана не думали ніколи, що будемо колись таке робити.
По дорозі мимо кладовища їхали машини. Водії зупинялись. Певно, дивувались, побачивши жінок в ролі могилокопачів. А ті жінки думали: «Господи, хоч би один мужчина запропонував свою допомогу!».
Обід поминальний був дуже маленький — за столом сиділо четверо тих людей, які похоронили Любу, — зробили все по-християнськи, бо ж все-таки з життя пішла нехай і безпутна, але людина.
... На свіжому горбку землі біля хреста побачила перевернуту чомусь склянку — як і все перевернуте життя покійниці. Гіркою була остання чарка вишківської Любаші.
Катерина ЗУБЧУК.