ГОРІЛЧАНИЙ КАПКАН

ПЕНСІОНЕР В МІЛІЦЕЙСЬКИХ НАРУЧНИКАХ
Жителька Володимира-Волинського Люба Борщевська того весняного ранку взяла відро й пішла на вулицю Данила Галицького, щоб набрати з-під крана води. Уже розвиднілося, але людей на вулиці ще майже не було. Йшла, не поспішаючи. Неподалік хвіртки свого сусіда Івана Кузьмичука побачила на землі якогось чоловіка. Він лежав під деревом на животі.
“Мабуть, цілу ніч пропиячив з Іваном, а під ранок йшов додому та й розтягнувся на холодній і мокрій землі”,— вирішила жінка.
Підійшла, аби пияка розбудити й вжахнулася: вся голова того була побита й закривавлена, а сам він уже не дихав.
Пенсіонерка побігла до сусідки, розповіла їй про мертвого чоловіка й зателефонувала в міліцію.
Міліцейський автомобіль приїхав досить швидко. Зупинився біля одноповерхового будинку з червоної цегли, огородженого металевою сіткою. Оглянули перш за все труп, що лежав під деревом. Помітили сліди волочіння, котрі тягнулися до хвіртки й далі до порога будинку. Біля трупа вже зібралося чимало сусідів.
— Хто живе в цьому будинку? — запитав один з працівників міліції.
— Пенсіонер Іван Кузьмичук,— підказали сусіди.
— Сам живе?
— Фактично сам... Правда, частенько навідується до нього якась молодиця.
Працівники міліції стежкою пішли до будинку. Двері виявилися замкненими зсередини, вікна зачинені також. Почали стукати. Ніхто не відповідав.
— Господар мусить бути вдома. Так рано зникнути не міг. Вчора ввечері ходив по подвір’ї,— повідомили сусіди.
Порадившись, працівники міліції вирішили виламати двері, адже слід волочіння тягнувся саме від цих дверей до дерева, де лежав труп.
Коли зайшли в коридор, в ніс ударив сморід. На підлозі було чимало уже засохлої крові, розтоптаної ногами. Оглянули кухню, ще одну кімнату. Там нікого не знайшли. Зазирнули в спальню. На дивані спав уже немолодий чоловік. Точніше не спав, а вдавав, що спить. Під стіною, на підлозі, лежав також чоловік. Він був мертвий. Голова, як і в першого трупа, побита і закривавлена.
Чоловіка підняли з дивана.
— Ви господар квартири? — запитав міліціонер.
— Я, звичайно...
Від господаря неприємно тхнуло перегаром. Та й по поведінці, мові було видно, що алкоголь з його організму ще не вийшов.
— Що у вас тут сталося?— запитав міліціонер.
— Трагедія... Самі бачите — два трупи...
Діватися не було куди й Кузьмичук розповів, що сталося три дні тому. Люди, котрі стояли біля його будинку, побачили, що їх сусіда міліція вивела з квартири в наручниках...
ТРИ ПЛЯШКИ НА ПОХМІЛЛЯ
Іван Кузьмичук бродив парком “Слов’янський”, збираючи порожні пляшки. Під вечір зустрів своїх знайомих Валерія Карабася та Василя Гапонюка. Знав їх давно, років з десять тому.
— Ти що в парку робиш? Свіжим повітрям дихаєш?— запитав Карабась.
— Пляшки збираю... Треба ж якось жити.
— Не жити, а пити,— посміхнувся Карабась. — У нас є дві пляшки, шукаємо, де їх можна спорожнити.
— Яка проблема? Ходімо до мене,— запропонував Кузьмичук. — Хата все одно порожня.
Чоловіки одразу погодилися, адже не один раз пили у його квартирі й часто ночували. Цього разу також зайшли в спальню й вмостилися на дивані. Замість стола, пристосували табуретку. На неї поставили дві пляшки горілки. Господар приніс закуску — тюльку, квашену капусту, огірки, цибулю, хліб. Виставив і свою пляшку.
Пили горілку довго. Адже всі й перед тим добре “причастилися”. Господар випив із місцевим бомжем у парку. Карабась та Гапонюк пили біля продовольчого магазину. Всі вже були напідпитку, але ж не могли зупинитися, доки була горілка.
Коли допили третю пляшку, Кузьмичук сказав, що йде спати, й наказав гостям розходитися по домівках.
— Нікуди ми не підемо. Вже ніч надворі, переспимо в тебе!— спалахнув Карабась.
— Тоді я викличу міліцію, й вас заберуть!— погрозився господар. — У сусідки є телефон.
— Якщо заберуть нас, то й тебе, бо ж ти також п’яний,— сказав Гапонюк.
Кузьмичук гримнув дверима й вийшов з хати. Чи телефонував у міліцію, невідомо, але через кілька хвилин повернувся додому.
Непрошені гості накинулися на нього, кілька разів вдарили в лице, груди, по голові.
— Іуда... З нами пив і нас хочеш продати? Он лежить ніж на табуретці, ми можемо ним скористатися!— погрозився Гапонюк.
— А, може, розійдемося по домівках? — сказав Карабась.
— Ні, я принципово ночуватиму тут,— бризнув слиною Гапонюк.
— Коли ти тут, то і я залишусь.
Аби підтримати свій намір, гості знову почали бити Кузьмичука. В того з носа потекла кров. Господар кинувся на кухню й там причаївся. У грудях кипіла злість, немов у казані.
“Ось так уб’ють мене й ніхто не знатиме, де я подівся,— розмірковував господар. — То краще я їх уб’ю!“
Кузьмичук розшукав на кухні чоботарську лапу, на якій ремонтував взуття. Зважив її в руках. Лапа була замашна і важка. Господар знову зайшов у спальню. Там світла не було. Лише ліхтар на стовпі розганяв темряву в кімнаті. Помітив силуети гостей. Карабась навкарачки сидів біля дверей і палив цигарку. Гапонюк вмостився біля шафи також з цигаркою в зубах.
Кузьмичук підійшов до Василя. На нього мав більшу злість, бо той розбив йому носа, з якого досі текла кров. Орієнтуючись на вогник цигарки, вдарив його кілька разів лапою по голові. Той, навіть не крикнувши, затих. Потім наблизився до Карабася. Щосили опустив лапу і на його голову. Карабась підхопився з підлоги, кинувся до Кузьмичука. Господар відіпхнув його ногами від себе й ще кілька разів вдарив залізякою по голові. Чув, як щось глухо тріснуло. Валерій схилився набік й затих...
НОЧІВЛЯ В КІМНАТІ РАЗОМ З МЕРЦЯМИ
Зрозумівши, що обидва гості мертві, Кузьмичук пішов на кухню, обмив у тазику чоботарську лапу й ліг спати.
Вранці побачив, що вся кімната залита кров’ю. Почав витирати підлогу та стіни якоюсь ганчіркою. Потім плюнув зі злості, вдягнувся, замкнув квартиру й пішов у парк збирати пляшки.
Пляшок вистачило, аби купити чвертку горілки. Вдома вмостився на дивані неподалік трупів, не закушуючи, висмоктав спиртне. Потягнуло на сон. Схилився на диван й через кілька хвилин уже хропів.
Наступні дві доби Кузьмичук знову збирав пляшки у парку, пив горілку й спав. Коли вже відчув у квартирі сморід, почав розмірковувати, де подіти трупи, адже довше в хаті вони лежати не могли. О четвертій ранку витяг тіло Василя з квартири й поволік за хвіртку. Там притулив його до дерева. Віником почав у темряві розмітати сліди волочіння.
Тіло Валерія мав намір витягнути на вулицю наступної ночі, бо воно було досить важким.
Коли розвиднілося, вбивця замкнув двері, сів біля вікна й почав чекати приїзду міліції. Розумів, що труп сусіди побачать й зателефонують у райвідділ. Працівники міліції, звичайно, оглянуть тіло й зроблять висновок, що вночі серед вулиці була бійка, хтось позбавив людину життя і втік. Не врахував Кузьмичук, що залишив багато слідів злочину не лише у квартирі, але й на подвір’ї. Отож, розшукати вбивцю було зовсім неважко для міліції...
Під час слідства Кузьмичук визнав, що вбив двох своїх знайомих, детально розповів, як все було. Але підкреслив, що мусив це зробити, бо вони, мовляв, не лише били його, але й погрожували позбавити життя. П’яні могли б таке зробити без зайвих роздумів. Він же їх випередив, аби самому залишитися живим.
— Я помстився за погрози і знущання наді мною,— сказав він.
Судова колегія в кримінальних справах апеляційного суду області за скоєння важкого злочину засудила Івана Кузьмичука на дванадцять років позбавлення волі. Виносячи вирок, суд врахував також пом’якшуючу обставину: обидва загиблі своїми неправомірними діями фактично спровокували злочин. У місцях, де Кузьмичук відбуватиме покарання, його примусово лікуватимуть від алкоголізму...
Звичайно, не сподівався Кузьмичук, що в п’ятдесят сім років опиниться надовго за гратами. У свій час закінчив Львівський політехнічний інститут. Успішно працював на інженерних посадах на місцевій швейній фабриці та в управлінні комунального господарства. Про це свідчать подяки в трудовій книжці. Незабаром почав заглядати в пляшку. Спочатку пив з друзями, згодом — з усіма, хто пропонував спиртне. Всував голову все далі в алкогольний капкан. Горілка перетворила мозок в холодець, який не давав можливості ні думати, ні працювати. Його звільнили з консервного заводу — останнього місця роботи.
Дружина із сином та дочкою п’яницю також залишили, бо ж пияк у сім’ї — то і не чоловік, і не батько. Кузьмичук майже всі речі, що були в квартирі, повиносив і обміняв на горілку. Не залишив навіть стола. Згодом довелося збирати в парку порожні пляшки. Часто пиячив у себе в квартирі з Карабасем та Гапонюком. Як і слід було чекати, горілка забрала життя в усіх трьох, бо якщо Кузьмичук колись і вийде з тюрми, це вже буде старий, згорблений дід, без сім’ї, засобів існування, без здоров’я...
Борис ПЛАХТІЙ, Володимир КАЛИТЕНКО.