Напевне, якась зла недоля збиткується над селянами Дубечного, що в Старовижівському районі...
Напевне, якась зла недоля збиткується над селянами Дубечного, що в Старовижівському районі. Спочатку вони чекали, поки знайдуться кошти для того, щоб дотягнути до околиці Дубечного газопровід, який на п’ятнадцять років «заморозився» на відстані семи кілометрів від села. Кошти, нарешті, знайшлися, але...
Валентина БЛІНОВА
Втрачені надії повернулись до тутешніх жителів у 2007 році, коли згідно з укладеною угодою між фінансово-промисловою компанією «НафтоГазСервіс» та органами місцевого самоврядування і виконавчою владою Волині Дубечне стало першим об’єктом, внесеним до програми «Газ-вода в кредит», що працювала у двадцяти областях України. Приватне столичне підприємство пообіцяло вкласти 2,5 мільйона гривень власних коштів у закінчення спорудження підвідного газопроводу високого тиску. Такій щедрій безкорисливості можна було б порадіти, якби не підступна думка про те, що бізнесмени ніколи «за так» благодійниками селян не стали б, бо будь-який бізнес передбачає в кінцевому результаті отримання прибутку. До 2007 року роботи із газифікації населених пунктів в області виконували тільки волинські підприємства. Два роки тому Волинь мала отримати значні державні кошти на газифікацію населених пунктів. Саме ці великі гроші, очевидно, стали причиною того, що виконувати роботи з газифікації взялися підприємницькі структури з інших областей: ТзОВ «Професіонал» з Тернополя та фінансова промислова компанія «НафтоГазСервіс». На перший погляд, це мало б сприяти здоровій конкуренції та зниженню вартості робіт, що було б вигідно сільським замовникам. Але «чужаки» почали агресивно, нечесними методами за допомогою місцевих владних структур відтісняти волинських будівельників від робіт із газифікації. Про це відверто зізналися Анатолій Коптюк – директор МП «Сантехмонтаж» з міста Нововолинська та Михайло Горбачук – директор ВАТ «Камінь-Каширське ПМК-70» на сесії обласної ради, коли у листопаді минулого року депутати слухали питання про стан газифікації в області. – Щороку наші працівники здавали в експлуатацію об’єкти у 15-20 селах, прокладали 170-190 кілометрів газопроводів, – розповів директор підприємства Михайло Горбачук. – Лише у нашому районі за рік газифікували не менше трьох сіл. А загалом працювали на об’єктах у восьми районах області. У квітні 2007 року наше підприємство тричі подавало заявку на участь у тендері на газифікацію 9 сіл Рожищенського району. Хоча ціна, яку пропонували замовникам, була набагато нижча, ніж виставляло ТзОВ «Професіонал»: 4,2 замість 4,9 тисячі гривень – тендер виграли наші конкуренти з Тернополя. Така ж ситуація склалася й у Камінь-Каширському районі. Хоча «Професіонал» обіцяв селянам запалити газ у грудні 2007 року, жодного запаленого факела від цього підприємства волиняни так і не діждалися ні тоді, ні торік. Не одержавши бажаного замовлення на роботи з газифікації, ВАТ «Камінь-Каширська ПМК-70» змушене було взятися за об’єкти в інших районах області. Воно виграло право на виконання державних замовлень на 5 об’єктах Ківерцівського, Горохівського, Локачинського, Ратнівського районів, запропонувавши серед учасників тендерів найнижчу ціну своїх послуг. Однак через суттєве зменшення обсягів робіт дирекція підприємства змушена була скоротити дві третіх своїх працівників і висококваліфіковані газозварники, слюсарі нині змушені шукати заробітків якщо не в Москві, то в Києві або за кордоном. Тим часом і фінансово-промислова компанія «НафтоГазСервіс», яка взялася за будівництво підвідних та вуличних газопроводів на території Дубечненської сільської ради Старовижівського району, як і «Професіонал», не витримала відразу набраного швидкого темпу газифікації. За рік їй вдалося протягнути газопровід до околиці села і запалити тут біля газорозподільного пункту довгожданий факел. Підбадьорені близькою перспективою газифікації своїх осель, селяни стали укладати договори з цією компанією на підведення природного газу. Але, проклавши більше 6 з половиною кілометрів вуличних газопроводів, так звані інвестори «заморозили» роботи. – До нашої сільської ради входить п’ять сіл, – сказав сільський голова Микола Антонюк. – Лише в Дубечному було укладено 468 угод, в Рокиті – 96, Мокрому – 81, Залютті – 61. Вирахували вартість підведення природного газу до однієї оселі: 4197 гривень. 30 відсотків від цієї суми господарі вносили відразу, а решта суми – після того, як газ піде по стоякові. Спершу села газифікувалися досить інтенсивно. Тільки в Дубечному вже користуються природним газом понад 330 родин, у Мокрому – більше 70, у Залютті – 50. Ті ж господарі, яким відразу не пощастило з підводом природного газу до своїх осель, нині не мають впевненості, що заплачена згідно з угодою третина їхніх коштів або повернеться до них, або послужить підставою для виконання київськими підприємцями їхніх таких обнадійливих обіцянок. Адже за два роки ця сума – 1399 гривень — встигла добряче знецінитися, а вартість матеріалів зросла. З цього приводу дубечненські селяни й звернулися з листом до нашої редакції: - Ми, жителі села Дубечне (хутір Костяново), залишилися без природного газу, хоча газопровід знаходиться від нас на відстані 200-250 метрів. Перші внески на газифікацію заплатили ще в 2007 році, але до цього часу ніяких робіт не виконано. Сільський голова Микола Антонюк все годує нас обіцянками. Невже ми ніколи не дочекаємося природного газу? Дуже просимо всіх - і обласну раду, і місцеве начальство – зрушити цю справу з місця. За дорученням жителів хутора Костяново М. Г. Костючик, О. І. Жигаревич, В. В. Теслюк, О. А. Любохинець, С. М. Ослюк. Не лише жителі Костянового чекають природного газу в своїх оселях. Серед тих, хто більше двох років очікує, коли ж дотримають свого слова київські підприємці, – більше ста господарів Дубечного, майже стільки ж – Рокити, селяни Лютки Старовижівського та Краски, Тура, Заліс, Заболоття, Гути Ратнівського району. Навіть у хуторян не пропало бажання газифікувати свої оселі. От Микола Курилюк, сім’я якого живе на хуторі поблизу Рокити Старовижівського району, давно вже допевнюється у сільського голови Миколи Антонюка, коли тягнутимуть сюди природний газ. Адже господар уклав угоду з «НафтоГазСервісом» і сплатив третину вартості робіт. Хочуть мати у своїх оселях голубе паливо і три родини, які мешкають на хуторі Мотузи, що теж належить до Дубечненської сільської ради. Але схоже на те, що обіцянки київських і тернопільських бізнесменів, які спокусилися на державні гроші, виявилися липовими. Як у тій казці про вершки і корінці, газифікація сільської глибинки стала для них тільки прикриттям для того, щоб узяти державні гроші. Разом із «відмитими» коштами у Київ та Тернопіль пішли з Волині й значні суми податків, які могли б наповнити наш бюджет. Тепер замість них мусить працювати ВАТ «Камінь-Каширське ПМК-70», яке нині виконує роботи з газифікації у Старовижівському районі на правах субпідрядника. – З початку цього року тут газифіковано 70 осель, – додав його директор Михайло Горбачук. – «НафтоГазСервіс» найняв наше підприємство на умовах субпідряду. Однак, посилаючись на фінансові труднощі, не забезпечив навіть будівельними матеріалами. Ми вже освоїли робіт на 250 тисяч гривень. Але люди зможуть користуватися природним газом тільки після того, як фінансово-промислова компанія розрахується з нашим підприємством. Тим часом після гучних заяв міністра з питань житлово-комунального господарства Олексія Кучеренка, який назвав безперспективною подальшу газифікацію сільських населених пунктів, природний газ для поліщуків перетворюється на фата моргану, яка тільки поманила їх міськими благами і може залишитися недоступною. Високопосадовець узявся лякати селян надто високою ціною на газ, яка змусить усіх тверезо оцінити свої можливості щодо його оплати. Із своїм міністром не погодилася прем’єр-міністр Юлія Тимошенко, яка нещодавно в прямому ефірі львівського телебачення заявила, що розпочаті роботи з газифікації сільських населених пунктів обов’язково будуть завершені. Ця думка суперечить твердженню нашого Президента, котрий вимагає від місцевих органів влади запроваджувати котли, що працюватимуть на тирсі, соломі, торфі або пеллетах, хоча щороку у наші газосховища закачується стільки дешевого природного газу власного видобутку, що, за розрахунками фахівців, його мало б вистачити для житлово-комунальної сфери на весь опалювальний період. Відтак поки що немає виваженої державної стратегії щодо газифікації сільських територій, але вартість газифікації одного будинку дедалі зростає. Нині вона вже перевищує 6 тисяч гривень. Це не остудило бажання селян мати газ у своїх оселях, бо за свою тяжку працю без вихідних і відпусток вони заслужили мати зручні побутові умови, щоб після роботи в полі зігрітися у теплій хаті і не тягати до котлів (хай навіть енергоекономних) тирсу чи брикети.
