Курси НБУ $ 41.47 € 47.17
Мрію Героя з Волині Андрія Бубала після його смерті здійснили рідні

«Ця світлина зроблена під час фотосесії, яку організувала громадська організація «Об’єднання матерів і дружин захисників України у Волинській області», – розповіла Алла Бубало.

Фото з архіву Алли БУБАЛО.

Мрію Героя з Волині Андрія Бубала після його смерті здійснили рідні

«Коли я повернуся з війни, то ми всі – з дітьми, онуками – поїдемо в Карпати. Треба мандрувати!»

Андрій Бубало був водієм сімнадцятитонної машини, якою доправляв на позиції ракети.
Андрій Бубало був водієм сімнадцятитонної машини, якою доправляв на позиції ракети.

 Така мрія була у захисника-Героя Андрія Бубала із села Дідичі, що на Ківерцівщині. На жаль, життя бійця обірвалося – у домовині привезли його на малу батьківщину. А от бажання чоловіка, батька, дідуся родина виконала. – Я не могла забути слів Андрія про нашу майбутню спільну поїздку, – каже дружина воїна Алла Бубало, – які почула від нього, коли він був уже на лікуванні в Запоріжжі (свічка його життя догоряла, хоч про це тоді й думки ні в кого не було). Тож торік влітку запропонувала: «Діти, давайте на день народження батька поїдемо в Карпати». І 8-го серпня ми це зробили… 

«Ми – найперша пара, яка вінчалася у відновленому храмі Дідич, й це сприймалося як добрий знак»

Вони народилися й виросли в одному селі. Тож про те, як познайомилися, не треба було й розпитувати. Знали одне одного з дитинства, юності, а от симпатія переросла в серйозні почуття вже тоді, як Андрій відслужив у армії.

 – До його строкової служби я ще в Дідичівській восьмирічці вчилася, а він, закінчивши культ-
освітнє училище, уже був у нашому селі завклубом, бо ж на чотири роки старший від мене, – розповідає Алла В’ячеславівна. – В агітбригаді, яку він організував, брала участь, на танці ходила, тож бачилися. А як Андрій вернувся додому з армії, то я була старшокласницею. Тоді ми й почали зустрічатися. Після школи вступала в Луцьке педучилище, але не набрала потрібних балів. Оскільки ще в старших класах підробляла в конторі колгоспу, то у жнива пішла працювати секретаркою голови – сиділа на рації. У той рік ми з майбутнім чоловіком ще більше здружилися.

Алла Бубало:  «Тепер мені найкраще біля мого чоловіка – на його могилі».
Алла Бубало: «Тепер мені найкраще біля мого чоловіка – на його могилі».

 Весілля в них було у вересні 1990 року. Повертаючись до того пам’ятного дня, жінка пригадує:

 – 8 вересня ми зареєстрували шлюб. А 15-го взяли церковний шлюб. І це таїнство звершилося вже в храмі нашого села, який за радянських часів багато літ був закритий для вірян – його приміщення довгий час використовувалося як склад. Ми – найперша пара, що вінчалася у відновленому храмі Дідич. І знаєте, я думала тоді, що це добрий знак – значить довго проживемо у парі.

У них народилося двоє дітей – син і донька, які подарували їм три внучки – найдорожче багатство бабусі й дідуся. І те, що вінчалися першими у відновленому храмі, таки було добрим знаком, бо в любові та взаємній турботі прийшли до срібного, перлинного весіль. 

– Коли було наше перлинне весілля, – пригадує жінка, – діти зробили нам подарунок – купили туристичну поїздку на Закарпаття. А ми ж за тридцять років жодного разу разом із чоловіком нікуди не вибиралися! «Я нікуди не поїду», – така була моя перша реакція, бо це ж – вересень, роботи багато – її в селі завжди вистачає. Але діти таки наполягли на своєму й хоч не точно на 30-річчя весілля, а трошки пізніше – у перші дні жовтня – ми поїхали на Закарпаття.

Це була їхня перша туристична мандрівка, коли вони побачили озеро Синевир, побували в Косино з його знаменитими термальними водами. Андрій, за словами жінки, все казав: «Боже, чому ми досі не були тут?!». Поверталися додому з незабутніми враженнями й думкою, що обов’язково ще відвідають цей куточок України – такої великої й такої різної. А виявилося, що це була їхня перша й остання поїздка – ось така, удвох…

Торік, на день народження Андрія Бубала, його родина була в горах, де – ближче до Небес…
Торік, на день народження Андрія Бубала, його родина була в горах, де – ближче до Небес…
На перлинне весілля діти подарували батькам туристичну путівку на Закарпаття –дивовижна природа цього краю їх вразила.
На перлинне весілля діти подарували батькам туристичну путівку на Закарпаття –дивовижна природа цього краю їх вразила.

 «Музика була його життям»

Ми спілкувалися з Аллою В’ячеславівною в затишній оселі подружжя, де вона тепер залишилася сама, оскільки діти зі своїми сім’ями живуть окремо. Жінка розповідала про Андрія з великою вдячністю долі за те, що саме такого чоловіка мала:

– Андрій працював у клубі. Музика була його життям. Це той випадок, коли хобі стає улюбленою роботою. Ще до строкової служби він організував вокально-інструментальний ансамбль і тридцять років грав із ним по весіллях, тож його знали не лише на Волині, а й за межами області. Клуб у нас був старенький, але людей на танці приходило завжди багато, – жива музика приваблювала. Андрій інколи за потреби підміняв у школі вчителя музики, а коли той пішов на пенсію, то його взяли в штат (на цей час клуб у Дідичах був уже в аварійному стані). І він, без педагогічної освіти, працював із дітьми, бо мав до них підхід. На Різдво, пригадую, ходив із хлопчаками колядувати. В мене відео зберіглося ще з цього дійства. Як захочу прогорнути сторінки минулого, коли Андрій був живий, то подивлюся. Чоловік навіть біля телевізора не засиджувався. Почне дивитися якийсь фільм і тут же каже: «Ой, я тільки час трачу!». Закривався в другій кімнаті й відводив душу за музикою. 
Ця любов до музики допомогла в непрості 1990-і роки їхній молодій сім’ї, де росло двоє дітей. Чоловік, як пригадувала жінка, завжди і в селі Ставок дискотеку проводив – там був клуб хороший, але без апаратури, й Андрій ішов пішки (кладкою через річечку) зі своєю музикою.

Посиджу біля його могили, поговорю з ним – і легше на душі. Знаєте, я й досі думаю, що він там, на війні, а закінчиться вона – й мій Андрій повернеться.   

– А мобільних телефонів тоді ми не мали, – пригадує Алла В’ячеславівна. – Діти сплять, а я від вікна до вікна ходжу й виглядаю, бо ж дискотека – допізна. Заспокоюся тоді, як дочекаюся. Як зараз пам’ятаю: прийде Андрій, принесе зароблені 9.50 чи 15 гривень. І все – копійками. Розсипимо на килимі, порахуємо. При наших тодішніх зарплатах (чоловік у школі мав пів ставки – 37 гривень, а я в бібліотеці – чверть ставки – 19 гривень), то це вже підмога до сімейного бюджету. А ще у нас у Дідичах був старший одинокий чоловік, який мав скрипку, що й здружило Андрія-баяніста з ним. Вони навіть організували троїсті музики й грали на Дні села. А ще той чоловік взуття шив. І що ви думаєте – Андрій теж це ремесло освоїв. Купував шкіру, колодки й майстрував. Власне, руки в нього були золоті – ще й до будівництва вдатні. Тепер дивлюся на все, що є на нашому обійсті, й ніби чую, як хтось із односельчан йде дорогою мимо нашої хати й каже: «О, Андрій знов щось будує». Наша сім’я, стаючи на ноги, не мала від кого чекати допомоги. І я вдячна Андрієві за те, що він завжди старався, аби я з дітьми ні чому не мали нужди. Ми ще ж і хазяйство тримали. Після своєї основної роботи в школі, садочку, чоловік приходив додому й поле обробляв. 

Тепер, коли діти виросли, коли, здавалося б, – тільки пожити, потішитися онуками, Алла Бубало овдовіла. А життя, на жаль, – не кінострічка, яку можна прокрутити назад, щоб повернути дорогі миті. Жінка невипадково не раз згадувала їхню з чоловіком, першу і, як виявилося, останню, поїздку в Карпати.

Таким запам’ятають три онуки свого дідуся.
Таким запам’ятають три онуки свого дідуся.

 «Андрій не задумувався – йти чи не йти боронити Україну»

Відчувалося, Аллі В’ячеславівні хотілося говорити більше про те, що було в їхньому щасливому подружньому житті до початку повномасштабного вторгнення росії. Згадувати все те хороше, що подарувала їхньому подружжю доля, а не про той день, коли Андрій зібрав рюкзак й відправився на війну, яка їх назавжди розлучила. І все ж ми підійшли в розмові до цього: 

– 24 лютого вранці ми пішли на роботу (я – в бібліотеку Олицького ліцею, де працювала, Андрій – у ліцей нашого села). Директорів повикликали в селищну раду. «Чекайте на місцях», – таким було розпорядження. І ось мені зателефонував Андрій і сказав: «Мені староста дала повістку. Я збираю речі – в четвертій годині автобус забирає чоловіків». Тоді Андрій не задумувався – йти чи не йти захищати Україну: раз вручили повістку, то він має стати в стрій захисників. 

Спочатку Андрій Бубало був у Володимирі – не в 14-у ОМБр потрапив, а в 39-у зенітно-ракетну бригаду. Оскільки на строковій службі був танкістом, той тепер взяли його водієм-механіком-кранівником. Він якось розповідав дружині, як на це в першу мить зреагував: «Хлопці, я тридцять літ тому, навіть більше, в армії служив. Я то їздив, але ви мені покажіть, розкажіть що й до чого».

 – А з 4-го квітня 2022 року Андрій – уже під Бахмутом, – пригадує Алла В’ячеславівна. – Він був водієм сімнадцятитонної машини, якою доправляв на позиції ракети. У листопаді їх на лаветах перевезли з-під Бахмута на Запоріжжя. В чоловіка були проблеми із підшлунковою – таблетки йому не раз передавала. А якось, зателефонувавши, почула, що йому геть погано. «Певно, скажу медику, щоб завіз у лікарню», – сказав. 8-го січня мав уже їхати, але того дня не обізвався – ні есемескою, ні дзвінком. Згодом дізналася, що якраз тоді в нього стався інфаркт (до того ж – не перший, перенесений у війну на ногах). Його завезли в Запорізьку обласну лікарню й зробили стентування. Про це він перш говорив тільки синові – не хотів, щоб я переживала. А мені вже через три – чотири дні подзвонив. «Не плач, все у мене добре!», – заспокоював. Ми хотіли їхати до нього – відмовив від такої затії: мовляв, у реанімацію все одно не пустять. А як воно було – тільки сам Бог знає. Його так і не змогли відключити від крапельниць.

Через декілька днів рідним Андрія Бубала лікар сказав, що є такий укол, який може допомогти, і він, зазвичай, вводиться пацієнтам безкоштовно, «але зараз у нас нема грошей». А коштує цей укол 24 тисячі гривень. Дружина, діти зразу ж перерахували необхідні кошти. Ввели Андрієві цей укол. Він, за словами Алли В’ячеславівни, телефонував і говорив, що вже через декілька днів його переведуть із реанімації. Тобто, пішло на поправку. 

– І голос у чоловіка був бадьорий, – розповідає жінка, – але інколи він сам розмову різко обривав. Не допоміг ні укол, ні ще одне стентування – від апаратури Андрія так і не змогли відключити. До всього ще й аневризма виявилася – серце розірвалося. Це сталося 5 лютого 2023-го. Коли чоловік потрапив у лікарню, то я цілий місяць майже не спала. А тої ночі так добре виспалася. Встала вранці, щось пораюся по господарству. І тут о 9.30 з якогось незнайомого номера дзвінок. Включаюсь і чую ці страшні слова: «Ваш чоловік помер». Андрій усе брав близько до серця, був дуже відповідальним – не міг щось проігнорувати. Це його і з’їло… 

Прийшла на могилу чоловіка, а на плиті пам’ятника лежить дві жовті кульбабки»

Жінка, пригадуючи їхні з чоловіком розмови в той останній місяць його життя, каже, що в нього було багато планів: «Як піду на пенсію, то буду перепілок вирощувати, – говорив він, – з онучками гулятиму». Але особливо Аллі В’ячеславівні запам’яталося ось це: 

– Одного разу чоловік сказав: «Давай, коли я повернуся з війни, то ми всі – з дітьми, онуками – поїдемо в Карпати. Треба мандрувати!». Коли його не стало, ці слова мене не відпускали. І торік я запропонувала: «Діти, давайте на батьків день народження поїдемо в Карпати. Він так хотів, щоб ми всі там побували».

І 8-го серпня, на день народження Андрія Бубала (йому було б 57 років), його родина була в горах, де – ближче до Небес, з яких тепер чоловік, батько, дідусь дивиться на дорогих йому людей, вболіває за них.

 – Думаю, він радий за нас, втішений, що його мрія здійснилася. Шкода, що без нього, – каже жінка й пригадує таке: 

– Якось влітку я прийшла на могилу чоловіка, а на плиті пам’ятника лежить дві кульбабки. Здогадувалася, що це діти, його колишні учні, поклали. Бачу, як вони велосипедами їздять до нього – наша хата зовсім поряд із кладовищем. 

А ще жінка сказала таке: 

– У Дідичах живе дочка – до неї можу піти. Але мені найкраще біля мого чоловіка. Посиджу біля його могили, поговорю з ним – і легше на душі. Знаєте, я й досі думаю, що він там, на війні, а закінчиться вона – й мій Андрій повернеться. За рік, поки воював, я була без нього, то й тепер здається, що він – живий, просто розлука затягнулася. От тільки дзвінка нема й нема від нього. А так хочеться, щоб зателефонував, щоб я почула його голос!

Катерина ЗУБЧУК.

Реклама Google

Telegram Channel