«Ця світлина зроблена під час фотосесії, яку організувала громадська організація «Об’єднання матерів і дружин захисників України у Волинській області», – розповіла Алла Бубало.
Мрію Героя з Волині Андрія Бубала після його смерті здійснили рідні
«Коли я повернуся з війни, то ми всі – з дітьми, онуками – поїдемо в Карпати. Треба мандрувати!»
Така мрія була у захисника-Героя Андрія Бубала із села Дідичі, що на Ківерцівщині. На жаль, життя бійця обірвалося – у домовині привезли його на малу батьківщину. А от бажання чоловіка, батька, дідуся родина виконала. – Я не могла забути слів Андрія про нашу майбутню спільну поїздку, – каже дружина воїна Алла Бубало, – які почула від нього, коли він був уже на лікуванні в Запоріжжі (свічка його життя догоряла, хоч про це тоді й думки ні в кого не було). Тож торік влітку запропонувала: «Діти, давайте на день народження батька поїдемо в Карпати». І 8-го серпня ми це зробили…
«Ми – найперша пара, яка вінчалася у відновленому храмі Дідич, й це сприймалося як добрий знак»
Вони народилися й виросли в одному селі. Тож про те, як познайомилися, не треба було й розпитувати. Знали одне одного з дитинства, юності, а от симпатія переросла в серйозні почуття вже тоді, як Андрій відслужив у армії.
– До його строкової служби я ще в Дідичівській восьмирічці вчилася, а він, закінчивши культ-
освітнє училище, уже був у нашому селі завклубом, бо ж на чотири роки старший від мене, – розповідає Алла В’ячеславівна. – В агітбригаді, яку він організував, брала участь, на танці ходила, тож бачилися. А як Андрій вернувся додому з армії, то я була старшокласницею. Тоді ми й почали зустрічатися. Після школи вступала в Луцьке педучилище, але не набрала потрібних балів. Оскільки ще в старших класах підробляла в конторі колгоспу, то у жнива пішла працювати секретаркою голови – сиділа на рації. У той рік ми з майбутнім чоловіком ще більше здружилися.
Весілля в них було у вересні 1990 року. Повертаючись до того пам’ятного дня, жінка пригадує:
– 8 вересня ми зареєстрували шлюб. А 15-го взяли церковний шлюб. І це таїнство звершилося вже в храмі нашого села, який за радянських часів багато літ був закритий для вірян – його приміщення довгий час використовувалося як склад. Ми – найперша пара, що вінчалася у відновленому храмі Дідич. І знаєте, я думала тоді, що це добрий знак – значить довго проживемо у парі.
У них народилося двоє дітей – син і донька, які подарували їм три внучки – найдорожче багатство бабусі й дідуся. І те, що вінчалися першими у відновленому храмі, таки було добрим знаком, бо в любові та взаємній турботі прийшли до срібного, перлинного весіль.
– Коли було наше перлинне весілля, – пригадує жінка, – діти зробили нам подарунок – купили туристичну поїздку на Закарпаття. А ми ж за тридцять років жодного разу разом із чоловіком нікуди не вибиралися! «Я нікуди не поїду», – така була моя перша реакція, бо це ж – вересень, роботи багато – її в селі завжди вистачає. Але діти таки наполягли на своєму й хоч не точно на 30-річчя весілля, а трошки пізніше – у перші дні жовтня – ми поїхали на Закарпаття.
Це була їхня перша туристична мандрівка, коли вони побачили озеро Синевир, побували в Косино з його знаменитими термальними водами. Андрій, за словами жінки, все казав: «Боже, чому ми досі не були тут?!». Поверталися додому з незабутніми враженнями й думкою, що обов’язково ще відвідають цей куточок України – такої великої й такої різної. А виявилося, що це була їхня перша й остання поїздка – ось така, удвох…
«Музика була його життям»
Ми спілкувалися з Аллою В’ячеславівною в затишній оселі подружжя, де вона тепер залишилася сама, оскільки діти зі своїми сім’ями живуть окремо. Жінка розповідала про Андрія з великою вдячністю долі за те, що саме такого чоловіка мала:
– Андрій працював у клубі. Музика була його життям. Це той випадок, коли хобі стає улюбленою роботою. Ще до строкової служби він організував вокально-інструментальний ансамбль і тридцять років грав із ним по весіллях, тож його знали не лише на Волині, а й за межами області. Клуб у нас був старенький, але людей на танці приходило завжди багато, – жива музика приваблювала. Андрій інколи за потреби підміняв у школі вчителя музики, а коли той пішов на пенсію, то його взяли в штат (на цей час клуб у Дідичах був уже в аварійному стані). І він, без педагогічної освіти, працював із дітьми, бо мав до них підхід. На Різдво, пригадую, ходив із хлопчаками колядувати. В мене відео зберіглося ще з цього дійства. Як захочу прогорнути сторінки минулого, коли Андрій був живий, то подивлюся. Чоловік навіть біля телевізора не засиджувався. Почне дивитися якийсь фільм і тут же каже: «Ой, я тільки час трачу!». Закривався в другій кімнаті й відводив душу за музикою.
Ця любов до музики допомогла в непрості 1990-і роки їхній молодій сім’ї, де росло двоє дітей. Чоловік, як пригадувала жінка, завжди і в селі Ставок дискотеку проводив – там був клуб хороший, але без апаратури, й Андрій ішов пішки (кладкою через річечку) зі своєю музикою.
Посиджу біля його могили, поговорю з ним – і легше на душі. Знаєте, я й досі думаю, що він там, на війні, а закінчиться вона – й мій Андрій повернеться.
– А мобільних телефонів тоді ми не мали, – пригадує Алла В’ячеславівна. – Діти сплять, а я від вікна до вікна ходжу й виглядаю, бо ж дискотека – допізна. Заспокоюся тоді, як дочекаюся. Як зараз пам’ятаю: прийде Андрій, принесе зароблені 9.50 чи 15 гривень. І все – копійками. Розсипимо на килимі, порахуємо. При наших тодішніх зарплатах (чоловік у школі мав пів ставки – 37 гривень, а я в бібліотеці – чверть ставки – 19 гривень), то це вже підмога до сімейного бюджету. А ще у нас у Дідичах був старший одинокий чоловік, який мав скрипку, що й здружило Андрія-баяніста з ним. Вони навіть організували троїсті музики й грали на Дні села. А ще той чоловік взуття шив. І що ви думаєте – Андрій теж це ремесло освоїв. Купував шкіру, колодки й майстрував. Власне, руки в нього були золоті – ще й до будівництва вдатні. Тепер дивлюся на все, що є на нашому обійсті, й ніби чую, як хтось із односельчан йде дорогою мимо нашої хати й каже: «О, Андрій знов щось будує». Наша сім’я, стаючи на ноги, не мала від кого чекати допомоги. І я вдячна Андрієві за те, що він завжди старався, аби я з дітьми ні чому не мали нужди. Ми ще ж і хазяйство тримали. Після своєї основної роботи в школі, садочку, чоловік приходив додому й поле обробляв.
Тепер, коли діти виросли, коли, здавалося б, – тільки пожити, потішитися онуками, Алла Бубало овдовіла. А життя, на жаль, – не кінострічка, яку можна прокрутити назад, щоб повернути дорогі миті. Жінка невипадково не раз згадувала їхню з чоловіком, першу і, як виявилося, останню, поїздку в Карпати.
«Андрій не задумувався – йти чи не йти боронити Україну»
Відчувалося, Аллі В’ячеславівні хотілося говорити більше про те, що було в їхньому щасливому подружньому житті до початку повномасштабного вторгнення росії. Згадувати все те хороше, що подарувала їхньому подружжю доля, а не про той день, коли Андрій зібрав рюкзак й відправився на війну, яка їх назавжди розлучила. І все ж ми підійшли в розмові до цього:
– 24 лютого вранці ми пішли на роботу (я – в бібліотеку Олицького ліцею, де працювала, Андрій – у ліцей нашого села). Директорів повикликали в селищну раду. «Чекайте на місцях», – таким було розпорядження. І ось мені зателефонував Андрій і сказав: «Мені староста дала повістку. Я збираю речі – в четвертій годині автобус забирає чоловіків». Тоді Андрій не задумувався – йти чи не йти захищати Україну: раз вручили повістку, то він має стати в стрій захисників.
Спочатку Андрій Бубало був у Володимирі – не в 14-у ОМБр потрапив, а в 39-у зенітно-ракетну бригаду. Оскільки на строковій службі був танкістом, той тепер взяли його водієм-механіком-кранівником. Він якось розповідав дружині, як на це в першу мить зреагував: «Хлопці, я тридцять літ тому, навіть більше, в армії служив. Я то їздив, але ви мені покажіть, розкажіть що й до чого».
– А з 4-го квітня 2022 року Андрій – уже під Бахмутом, – пригадує Алла В’ячеславівна. – Він був водієм сімнадцятитонної машини, якою доправляв на позиції ракети. У листопаді їх на лаветах перевезли з-під Бахмута на Запоріжжя. В чоловіка були проблеми із підшлунковою – таблетки йому не раз передавала. А якось, зателефонувавши, почула, що йому геть погано. «Певно, скажу медику, щоб завіз у лікарню», – сказав. 8-го січня мав уже їхати, але того дня не обізвався – ні есемескою, ні дзвінком. Згодом дізналася, що якраз тоді в нього стався інфаркт (до того ж – не перший, перенесений у війну на ногах). Його завезли в Запорізьку обласну лікарню й зробили стентування. Про це він перш говорив тільки синові – не хотів, щоб я переживала. А мені вже через три – чотири дні подзвонив. «Не плач, все у мене добре!», – заспокоював. Ми хотіли їхати до нього – відмовив від такої затії: мовляв, у реанімацію все одно не пустять. А як воно було – тільки сам Бог знає. Його так і не змогли відключити від крапельниць.
Через декілька днів рідним Андрія Бубала лікар сказав, що є такий укол, який може допомогти, і він, зазвичай, вводиться пацієнтам безкоштовно, «але зараз у нас нема грошей». А коштує цей укол 24 тисячі гривень. Дружина, діти зразу ж перерахували необхідні кошти. Ввели Андрієві цей укол. Він, за словами Алли В’ячеславівни, телефонував і говорив, що вже через декілька днів його переведуть із реанімації. Тобто, пішло на поправку.
– І голос у чоловіка був бадьорий, – розповідає жінка, – але інколи він сам розмову різко обривав. Не допоміг ні укол, ні ще одне стентування – від апаратури Андрія так і не змогли відключити. До всього ще й аневризма виявилася – серце розірвалося. Це сталося 5 лютого 2023-го. Коли чоловік потрапив у лікарню, то я цілий місяць майже не спала. А тої ночі так добре виспалася. Встала вранці, щось пораюся по господарству. І тут о 9.30 з якогось незнайомого номера дзвінок. Включаюсь і чую ці страшні слова: «Ваш чоловік помер». Андрій усе брав близько до серця, був дуже відповідальним – не міг щось проігнорувати. Це його і з’їло…
Прийшла на могилу чоловіка, а на плиті пам’ятника лежить дві жовті кульбабки»
Жінка, пригадуючи їхні з чоловіком розмови в той останній місяць його життя, каже, що в нього було багато планів: «Як піду на пенсію, то буду перепілок вирощувати, – говорив він, – з онучками гулятиму». Але особливо Аллі В’ячеславівні запам’яталося ось це:
– Одного разу чоловік сказав: «Давай, коли я повернуся з війни, то ми всі – з дітьми, онуками – поїдемо в Карпати. Треба мандрувати!». Коли його не стало, ці слова мене не відпускали. І торік я запропонувала: «Діти, давайте на батьків день народження поїдемо в Карпати. Він так хотів, щоб ми всі там побували».
І 8-го серпня, на день народження Андрія Бубала (йому було б 57 років), його родина була в горах, де – ближче до Небес, з яких тепер чоловік, батько, дідусь дивиться на дорогих йому людей, вболіває за них.
– Думаю, він радий за нас, втішений, що його мрія здійснилася. Шкода, що без нього, – каже жінка й пригадує таке:
– Якось влітку я прийшла на могилу чоловіка, а на плиті пам’ятника лежить дві кульбабки. Здогадувалася, що це діти, його колишні учні, поклали. Бачу, як вони велосипедами їздять до нього – наша хата зовсім поряд із кладовищем.
А ще жінка сказала таке:
– У Дідичах живе дочка – до неї можу піти. Але мені найкраще біля мого чоловіка. Посиджу біля його могили, поговорю з ним – і легше на душі. Знаєте, я й досі думаю, що він там, на війні, а закінчиться вона – й мій Андрій повернеться. За рік, поки воював, я була без нього, то й тепер здається, що він – живий, просто розлука затягнулася. От тільки дзвінка нема й нема від нього. А так хочеться, щоб зателефонував, щоб я почула його голос!
Катерина ЗУБЧУК.
