Народний артист України Федір Стригун здійснив прем’єрну постановку нового сезону Волинського музично-драматичного театру імені Т.Г. Шевченка “Наталка Полтавка”...
Народний артист України, лауреат Національної премії імені Т.Г. Шевченка, художній керівник академічного національного українського Львівського драматичного театру імені Марії Заньковецької Федір Стригун здійснив прем’єрну постановку нового сезону Волинського музично-драматичного театру імені Т.Г. Шевченка “Наталка Полтавка”. Це вже його третя робота у волинському театрі. Наш кореспондент зустрілася з Федором Стригуном і взяла в нього інтерв’ю. — Федоре Михайловичу, як вам працюється на Волині, чим можна пояснити ваш інтерес до нашого театру? — Мені не раз випадало бачити вистави волинян на “Прем’єрах сезону”, які організовує регіональне відділення Спілки театральних діячів, яке я очолюю. Скажу відверто, знаючи про хороші традиції волинських митців ще з довоєнного часу, мені ставало прикро і за театр, і за артистів. Щось недобре у цьому театрі коїться, думалося мені, коли дивився вистави. Бо ж знаю, що в кожному театральному колективі є принаймні 10 хороших акторів, а 3-4 то взагалі майстрів. Особливо у нас, на Україні. Я у це завжди вірю. Виходило, що з акторами не працюють як слід. — І як же сталося, що ви вже третю постановку у нас здійснюєте? — Це не моя ініціатива, а директора театру Богдана Берези. Його мрією була вистава “У.Б.Н. В’язень сумління”. У нас ця вистава вже йшла у постановці режисера Гринишина. Я грав у ній головну роль. А коли Богдан Степанович запропонував поставити “У.Б.Н.”, я погодився. Мені хотілося зробити зовсім іншу виставу, ніж наша. І, думаю, мені це вдалося. — Невдовзі лучани і гості міста побачили ще одну виставу, постановку якої здійснив Федір Стригун. — Коли мене знову запросили до Луцька, то вирішили: ставитиму спектакль за п’єсою Надії Ковалик “Неаполь — місто попелюшок”. У нашому театрі йде ця вистава. І мені хотілося створити саме таку у Луцьку, особливо нічого не змінюючи. Був інтерес — як її сприйме глядач в іншому місті, чи поставлені в ній сучасні проблеми так же боляче зачеплять і волинського глядача. А ще у мене було велике бажання попрацювати з акторами — досвідченими і молодими. Я не хочу нікого звинувачувати, але скажу відверто: їм приділяли недостатньо уваги. Адже міняється час, методологія, стилістика в театрі. І коли цього не помічають, стоїть театр на місці — це дуже погано для театрального колективу. — І ось перехід від сучасних тем і проблем до класики... — Як на перший погляд, це твір більш ніж відомий. П’ятнадцять років і я ставив “Наталку Полтавку” в нашому театрі. Вона й досі у репертуарі. Взагалі ж на українській класиці багато нашарувань, штампів. І коли запропонували мені постановку, захотів подивитись свіжим поглядом на цю п’єсу. Тож вирішив зробити сучасну, сьогоднішню виставу, до того ж не відходячи від традицій, не скорочуючи і не дописуючи текст, як часом “осучаснюють” класику. Як на мій погляд, “Наталка Полтавка” — перлина української класики. Вона невмируща. — Цікаво, а що саме сучасне і свіже ви побачили у класичному творі, якому вже літ та літ? — Найперш те, що ця п’єса набагато краща, ніж будь-яка комедія Мольєра. За радянських часів п’єсу вульгалізатори віднесли до соціальної драми. А “Наталка Полтавка” не драма, а комедія. Це дуже християнська п’єса — про добро один до одного, розуміння людей, котрі й бояться Бога і в той же час з вигодою для себе можуть збрехати, а то й украсти. Власне, йдеться про речі дуже людські, а це вічне і нетлінне. І коли Україна виходить у світ, то це аж ніяк не означає, що наші театри мають грати Шекспіра, Мольєра, Гауптмана. Ми цікаві світові своїм, тією ж “Наталкою Полтавкою”. — У театрі мені розповідали, що ви взяли на ролі у цій виставі по кілька акторів. — Вже увійшло в традицію, що у себе в театрі я беру по 2-3 актори на роль. Хтось буде сильнішим, хтось слабшим. Актори, як і глядачі, самі все бачать і розуміють. Молодим теж треба вчитись, у тому числі і на великих ролях. Мене втішає, що у цьому театрі я працював з трьома Наталками, двома Петрами, трьома Виборними. Власне, на кожну роль вистави було по 2-3 актори. Задоволений я Олегом Топилком. Сашко Ярошенко, хоч і молодий, але вже майстер, має хорошу професійну освіту, а декому з акторів треба ще наполегливо працювати. Але я у них вірю і то лише справа часу, щоб прийшла висока майстерність. — Здається, Ада Роговцева говорила, що акторська професія дуже залежна, а багато, або принаймні кілька ролей, так і лишаються незіграними, тому що режисер чомусь “не побачив” актора у тій чи іншій ролі. Як ви вважаєте — театру треба брати виставу у розрахунку на конкретного актора? — Я у свій час теж не зіграв Ромео, Гамлета й інші ролі, за чим шкодую. Але я зіграв Річарда ІІІ, Отелло у молодому віці. І це завдяки режисерам, які доручили ці ролі мені. Я згоден із сказаним актрисою, але хочу додати, що подібне трапляється в театрах, де немає справжнього господаря, художнього керівника, який виховує трупу, знає всі можливості акторів. Я, наприклад, у свій час брав “Ромео і Джульєтту” у розрахунку на конкретних молодих акторів. Вони зіграли ті ролі, що могли і хотіли. На конкретних акторів розраховував, коли брався за постановку спектаклю “Державна зрада”. Це треба робити неодмінно. Було б дуже добре, якби театр ще й мав режисера-педагога, режисера-репетитора. Але це мала б бути людина двох професій — акторської і режисерської. — Знаю вас сперш як актора, а вже згодом і як режисера. Цікаво, що більш переважає? — Буває по-різному. Вже 16 років я художній керівник театру. Обов’язково ставлю на ту роль, яку я граю, ще й іншого актора. Я довго шукав собі, як актору, заміну в театрі. Не виходило. Та на мою радість вже є такий молодший за мене актор, який все гарно робить. Але є вистави, де, вважаю, моя присутність необхідна. Так було, коли ставив “Андрея”, “Мазепу”. Я свідомо брав і ставив “на себе”. Звичайно, легше, коли не зайнятий у виставі. Тож стараюсь бути незайнятим і навіть не ставлю собі такої цілі — зайняти найперш себе. Мені це й важко, а потім найперш думаю над тим, як розкрити потенціал акторів. — Ви ставите спектаклі у різних театрах. А до себе запрошуєте режисерів чи, даруйте, боїтесь: а раптом хтось перестрибне підняту вами планку? — По-перше, я нікого не боюся. Єдиного боюся, щоб не зіпсували того, що маємо. Аби я мав гроші, то й знаменитого режисера Пітера Брука запросив би та й інших зіркових режисерів. Загалом же, постійно запрошуємо до постановок у нашому театрі режисерів зі сторони. За два сезони три сторонніх режисери у нас працювали, один навіть з Польщі. Чим більше режисерів у театрі, тим краще, але при одній умові — ці режисери повинні сповідувати існуючу в театрі стилістику. Решта — нехай роблять щось нове, цікаве, працюють з акторами так, щоб відкрити якісь нові кольори в їх акторській палітрі. — Судячи з того, що ви у волинському театрі ставите вже третій спектакль, та з гарних відгуків акторів, ви завоювали довіру у керівництва театру і митців. Чи будуть і в майбутньому зустрічі в нашому театрі з режисером Стригуном? — Я вдячний директору театру Богдану Березі за запрошення на ці постановки. Але скажу відверто — коли б не знайшов порозуміння з акторами, якби чи мені, чи їм було нецікаво працювати, від подібних запрошень відмовився б, не задумуючись. У мене не так багато вільного часу. Найперш його забирає мій театр. Маю постійно запрошення з різних театрів. Є дуже заманливі. І якщо я приїжджаю до Луцька, то лише тому, що мені тут робота в радість, хоч і нелегка. Майбутнє покаже, чи ще будуть мої постановки. Бесіду вела Анастасія ФІЛАТЕНКО.
