Лучанка Людмила поспішала додому. Було темно. Несподівано на неї накинувся якийсь чоловік, побив й вирвав з рук жіночу сумочку, в якій була чимала сума грошей та золоті вироби. Інший грабіжник в центрі Луцька...
Лучанка Людмила поспішала додому. Було темно. Несподівано на неї накинувся якийсь чоловік, побив й вирвав з рук жіночу сумочку, в якій була чимала сума грошей та золоті вироби. Інший грабіжник в центрі Луцька побив школяра, забрав у нього мобільний телефон і зник у темряві. Нині ходити вночі стало небезпечно не тільки в місті, а й у селі
Віктор ОСТАПУК, Володимир КАЛИТЕНКО
Несподівана зустріч опівночі Надворі вже давно стемніло, коли Людмила Задерей вийшла з кіоска, що на вулиці Львівській, де увесь день продавала квас. Покупців було небагато, а хотілося увесь продати, тому затрималася ледве не до півночі. Надворі було тихо, перехожі майже не зустрічалися. Аби скоротити шлях, звернула з дороги й попрямувала через подвір’я гуртожитку училища № 9. Пройшла кроків десять й раптом почула, що хтось за нею йде. Обернулась й побачила двох молодих хлопців. Один із них, нічого не кажучи, несподівано вчепився за її сумку. Вирвати не зміг. Тоді вдарив ногою по її ногах. Людмила впала. Почав бити кулаками. Потім щосили рвонув сумку знову, схопив її й кинувся навтікача. Другий хлопець побіг за ним. Наступного дня Людмила звернулася в міську лікарню та міліцію. Лікарі в неї виявили перелом пальця, наклали гіпс. На руках та спині були синці. Грабіжника вона не знала, тільки сказала у міліції, як він був вдягнутий. Повідомила також, що в неї забрано жіночу сумочку, у якій було три тисячі гривень, два золотих ланцюжки, деякі документи. Забрали також мобільний телефон. Людмилі Задерей у міліції показали картотеку тих, хто неодноразово скоював злочини. На одному з портретів вона впізнала грабіжника. Ним виявився двадцятитрирічний лучанин Вадим Пігалюк. Незважаючи на молодість, він уже кілька разів побував на лаві підсудних. Ніде не працював. Під час розслідування Пігалюк доводив, що Людмилу Задерей не грабував, вперше її бачить, мобільний телефон знайшов на тролейбусній зупинці, а тієї ночі, коли вона була пограбована, по місту не гуляв, сидів вдома. На суді також не визнав своєї вини, хоча всі його вигадки й доводи були спростовані. Троє молодиків Проти школяра Нині досить багато молодих людей працювати не бажають, а шукають «легких» грошей. Одні обкрадають квартири, інші влаштовують засідки увечері й грабують поодиноких перехожих. Владислав їхав увечері додому маршрутним таксі. На черговій зупинці в маршрутку зайшло троє молодих хлопців. Один сів спереду, двоє інших примостилися на задньому сидінні біля Владислава. Той, що сидів поряд, побачив у школяра в руках мобілку «Соні-Еріксон», назвався Михайлом й попросив, аби дав йому кудись подзвонити. Владислав дав. Хлопець кілька разів набирав якийсь номер, але чомусь не говорив. Так доїхали до Центрального універмагу, що на проспекті Волі. Хлопці почали готуватися до виходу. Владиславу треба було їхати далі, й він попросив повернути мобілку. — Сходь разом із нами, я тобі віддам її на площі, — пообіцяв Михайло. — Тільки купиш нам пива та цигарок. Владислав мусив зійти. — Мені лише чотирнадцять років, кіоскерка цигарок не дасть, купи сам, — простягнув п’ять гривень. Михайло купив цигарок й сказав школяру, аби разом зайшли за будинок дитячої поліклініки, що біля магазину «Пано», там, мовляв, поверне мобілку. Михайло пішов з Владиславом за будинок поліклініки. Коли опинилися у темряві, запитав, що у хлопця є ще. Той сказав, що немає нічого. Грабіжник почав обшукувати його кишені. Знайшов гаманець, в якому було тридцять гривень. Забрав і гаманець, і гроші. Потім двічі вдарив школяра кулаком по голові й зник. Михайло Грищук, не побачивши друзів, почав їх шукати. Знайшов у барі на вулиці Лесі Українки. Коли випили ще по чарці-другій, розповів, як пограбував хлопця, з котрим їхали у маршрутці. — Ми його бачили, питали, де ти подівся, але хлопець тримався за голову й щось буркнув незрозуміле, то я його також вдарив кулаком по голові, — похвалився Вадим Павляк, той, що в маршрутці сидів попереду хлопців. — Коли так, то я тобі дещо подарую, — сказав Грищук й витяг з кишені гарного гаманця, якого забрав у Владислава… Працівники міліції досить швидко розшукали злочинців. Грищук та Павляк виявилися сусідами. Колись разом навіть в школу ходили. Грищук уже в шістнадцять років почав вживати спиртне. Павляк також не відмовлявся від чарки. Двадцятирічні хлопці вже мають невтішний медичний діагноз: побутове пияцтво. Що ж буде далі? Грищук рік тому сидів на лаві підсудних також за пограбування. Отримав тоді два роки позбавлення волі умовно. І ось тепер разом з Павляком знову сів на ганебну лаву… Дорогий бокал пива Горілка штовхнула до злочину й жителя села Липини Луцького району дев’ятнадцятирічного Олега Дмитрюка, котрий ні за що жорстоко побив незнайомого чоловіка Віктора Хоміка. Хомік приїхав у село Липини того вечора до своєї позашлюбної дружини Оксани. Оксана зустріла Віктора дружелюбно. Разом повечеряли й вирішили прогулятися селом. — Оксано, може зайдемо та вип’ємо пива, — запропонував Віктор. — Зайди сам, а я тут зачекаю. Незважаючи на пізній час, у барі було чимало відвідувачів. Віктор став не в кінці черги, а перед хлопцем, котрий уже мав брати пиво. — Ти чого вліз без черги? — почав лаятися той. Вони кинули один одному по кілька не дуже чемних слів. Віктор підхопив свій бокал, швидко спорожнив й вийшов з бару. Оксана та Віктор не поспішаючи, рушили дорогою. Проте встигли зробити лише кроків десять, як двері бару різко розчинилися й звідти вибіг той самий хлопець. Нічого не кажучи, схопив Хоміка за шию й почав душити. Кілька разів вдарив кулаком в обличчя. Той впав на землю. Хлопець продовжував бити лежачого ногами... Нападник зник у темряві, а Оксана не знала, що робити. Несподівано біля неї зупинився легковий автомобіль. З нього вийшов односельчанин Юрій. Оксана про все розповіла. — Ви знаєте того, хто побив чоловіка? — Звичайно, це Олег Дмитрюк. Разом з Оксаною підняли Віктора, затягнули в автомобіль й повезли у лікарню... Олег Дмитрюк працював водієм в акціонерному товаристві «Галичина». Хулігана було затримано й проти нього порушено кримінальну справу. Він, звичайно, не сподівався, що все так обернеться, тому під час розслідування, а згодом і на суді почав викручуватися, говорити неправду. — Я був у «Корчмі». Зустрівся із знайомими хлопцями. Пив пиво, горілки не пив. Той хлопець перший вдарив мене кулаком в лице, потім я його. Він позадкував, спіткнувся у бровку і впав на спину. На запитання слідчого, як Хомік міг отримати важкі травми за таких обставин, адже лікарі в нього виявили черепно-мозкову травму, крововилив у мозок, а крім того — чимало травм обличчя. Дмитрюк не мав що сказати. Відчувши, що пахне смаленим і йому доведеться сісти на лаву підсудних, Дмитрюк звернувся до колективу й попросив взяти його на поруки. На зборах виступаючі всіляко вихваляли злісного хулігана, всі проголосували за те, щоб взяти Дмитрюка на поруки. Але суд не пішов по шляху легковажного прощення злісного хулігана. За вироком Луцького міськрайонного суду Олегу Дмитрюку доведеться просидіти за гратами п’ять з половиною років. На п’ять років засуджений цього разу Вадим Пігалюк. Покарані також Михайло Грищук та Вадим Павляк. Перший отримав чотири роки і один місяць позбавлення волі, другий — два роки обмеження волі. З усіх засуджених будуть стягнуті значні суми матеріальних і моральних збитків.
