П’ЯТА СУДИМІСТЬ

СИН ПРИВІВ ГРАБІЖНИКА ДО БАТЬКА
Пізно ввечері лучанин Сергій Морозов повертався додому. На вулиці Львівській випадково зустрів Олександра Венцеля. Колись вони разом вчилися в школі.
— Ти куди поспішаєш?— поцікавився Сергій.
— А куди мені поспішати? Просто дихаю свіжим повітрям перед сном.
— Може, зайдемо в бар і дихнемо іншим повітрям?— запропонував Морозов. — Воно не менш корисне.
— Зустріч треба відзначити. Ми з тобою вже не бачилися років три,— зауважив Сергій.
— Ти й не міг мене бачити... Я вже четвертий раз шастаю по курортах. Курорти, якщо звикнути, здаються нормальними. Єдине, що мені там не подобається, — вікна загратовані, а на прогулянку щоразу виводять один за одним, рядочком.
— І чого тебе щоразу тягне туди?
— Сам не знаю... Мабуть, як тепер кажуть, гени винні.
— Чорт із ними, з тими генами! Ходімо в бар, бо вже давно стемніло, а ще треба якось додому дістатися,— не витримав Сергій надто довгої розмови.
— Пішли,— згодився Олександр. — Але у мене в кишенях грошей, як кіт наплакав.
— Я також не бізнесмен, але якось зведемо кінці з кінцями.
Чоловіки рушили до найближчого бару “Під левом”. Людей там було небагато, можливо, тому, що пізній час. Вмостилися за столиком. Замовили в бармена дві пляшки горілки, закуску.
— Навіщо ти взяв одразу дві пляшки?— запитав Венцель.
— Щоб не замовляти двічі,— посміхнувся Морозов.
Чоловіки сиділи довго. Пили, закушували. За розмовами незчулися, коли й північ минула. О першій годині ночі клієнтам нагадали, що бар зачиняється. Довелося залишити насиджені місця.
— А тепер ти куди?— запитав Сергій, коли вийшли на свіже повітря.
— Хоч і далеченько, але доведеться чалапати додому,— дихнув алкоголем Венцель.
— Може, ходімо до мого батька. Туди недалеко. Там і переночуєш, місця вистачає,— запропонував Морозов.
Олександр погодився. Дорогою Венцель купив в кіоску пляшку горілки. Не йти ж у гості з порожніми руками...
Батько Сергія ще не спав. Втрьох сіли у вітальній кімнаті. Чергову пляшку розпили швидко. Першим заснув старий. Венцеля алкоголь звалив другим. Дружина Сергія приїхала й забрала чоловіка додому...
Скільки господар спав, невідомо. Але прокинувся, бо почув, що по хаті хтось ходить. Розплющив важкі повіки. Побачив Венцеля. З ним був незнайомий молодий чоловік.
— Добре, що прокинулися, бо ми з Русланом прийшли, щоб похмелитися,— сказав Олександр. — Голова розвалюється.
— Але у мене в хаті немає горілки,— попередив господар.
— Ми принесли із собою,— Венцель поставив на стіл сімсотграмову пляшку самогонки.
Знову пили.
— Ви, хлопці, як хочете, а я вже буду лягати, бо знову хилить на сон,— підвівся господар з-за столу й побрів до ліжка.
— Ми також зараз підемо додому,— позіхнув Руслан.
Він сів до старого на ліжко й почав щось розповідати. Венцель тим часом почав нишпорити по квартирі.
Слухаючи теревені Руслана, господар заснув міцним сном. Наступного дня, прокинувшись, гостей не побачив.
— Пішли, нарешті,— сказав сам до себе вголос.
Голова була важка. Побрів до крана, вмився, поприбирав із стола порожні чарки та недоїдки. Одразу зрозумів, що в квартирі чогось не вистачає Потім помітив, що кудись подівся музичний центр.
“Певне, вчора Сергій його позичив своєму шкільному товаришу,— вирішив батько. — Натішиться та й поверне”.
Старий потелефонував сину. Покартав його, що той дозволив забрати Венцелю музичний центр.
— Нікому я нічого не дозволяв,— сказав Сергій.
— Як то не дозволяв. А де ж центр подівся?
— Не знаю... Я після півночі приїхав додому. Хто до вас приходив потім, не знаю.
Сергій з дружиною приїхали до батька. Виявилось, що зник не лише музичний центр, але й ланцюжок, два кулони, кілька старовинних золотих монет.
— Обікрав нас твій шкільний друг,— сказав батько синові...
ЗОЛОТИЙ ЛАНЦЮЖОК ЧИ ЗАШМОРГ НА ШИЇ?
Вийшовши з тюрми, Венцель і не думав забути свою колишню професію — злодійство. Знав, що рано чи пізно знову впіймається. Те, що потім буде, його не цікавило. Головне, аби гроші були сьогодні. Адже це не лише горілка, але й наркотики, які він вживав.
Того дня Венцель знову вийшов у місто на прогулянку, шукав, де й чим можна поживитися. На вулиці Стефаника зупинився біля поліклініки № 3. Вирішив зазирнути туди. Піднявся на другий поверх, ходив і розглядав написи на дверях.
— Ви кого шукаєте?— запитав у нього якийсь чоловік у білому халаті.
— Знайома десь тут працює,— пояснив злодій.
— Як її прізвище?
— Прізвища не знаю, звуть Іванкою.
Чоловік у білому халаті знизав плечима й пішов у свій кабінет.
Венцель спустився на перший поверх. В одному з кабінетів були відчинені двері. Звідти вийшла медсестра й попрямувала кудись коридором. Постоявши кілька хвилин, Венцель прошмигнув у кабінет. Там нікого не було. Кинув злодійським поглядом в усі боки. Чогось цінного не помітив. Нишпорити по тумбочках не було часу, бо медсестра могла кожної хвилини повернутися. На столі побачив кофту. На кофті лежав золотий ланцюжок з кулоном. Схопив їх, запхав у кишеню й вибіг з кабінету.
Медсестра справді з’явилася через кілька хвилин. Почала вдягатися, бо закінчився робочий день. Натягнула на себе кофту й згадала про золотий ланцюжок, якого зняла ще вранці разом з кофтою, бо в кабінеті було душно. Ланцюжка не було. Спочатку подумала, що він впав під стіл. Обшукала скрізь, але його ніде не було. Вирішила, що його, можливо, викрав хтось із клієнтів, адже їх тут було протягом дня більше півсотні...
А золотий ланцюжок з кулончиком Венцель наступного дня продав незнайомому чоловіку на Старому ринку. Знову шелестіли гроші в кишені, можна було йти у бар...
Венцель нічим не гребував, крав все, що можна було продати. Пізно ввечері йшов по вулиці Городецькій. Біля одного з будинків помітив авто КамАЗ із рожевою кабіною. Автомобіль стояв, притиснувшись до огорожі з металевої сітки. Вікна в будинку не світилися. Злодій зрозумів, що там нікого немає. Зупинився біля автомашини, зазирнув у кабіну. Нічого цінного там не помітив. Ламати двері не було потреби, хоча при собі мав необхідний інструмент. Між кабіною і кузовом вгледів дві акумуляторні батареї. Вирішив їх забрати. Знав, що вони коштують близько тисячі гривень.
Батареї були закріплені шурупами. Венцель, не поспішаючи, відкрутив їх. Переніс по черзі у порожній підвал одного з найближчих будинків.
Наступного дня злодій знайшов на Старому ринку покупця. Той стояв, певне, біля свого автомобіля у спортивному костюмі. Підійшов до нього.
— Акумуляторні батареї вам часом не треба? — запитав.
— Чому ж не треба? А скільки ти за них хочеш? — поцікавився чоловік.
— Скільки дасте?
— За сто гривень продаси?
— Але ж вони коштують набагато дорожче.
— Більше грошей у мене немає.
Довелося погодитись. Водій разом з Венцелем під’їхав до підвалу й забрав батареї...
На слід злочинця працівники міліції вийшли одразу після крадіжки у Морозових аудіо-, відеотехніки та золотих речей. Прийшли на квартиру, де жив Венцель. Батько злодія пояснив, що син недавно вийшов з тюрми, пробув кілька днів у нього, а потім заявив, що йде жити до якоїсь жінки. Хто вона й де живе, не сказав. Відтоді в хаті більше не з’являвся. Де зараз, ніхто з родини не знає.
Венцель довгий час переховувався, але, врешті-решт, потрапив у міліцейський капкан. Довелося знову, п’ятий раз, сісти на лаву підсудних.
Луцький міський місцевий суд засудив двадцятип’ятилітнього Олександра Венцеля на чотири роки позбавлення волі. З нього також будуть стягнуті завдані потерпілим збитки.
В апеляційній скарзі злодій просив зменшити покарання. “За час перебування під слідством у мене з’явилися зовсім інші погляди на життя, — писав він. — Я відкрив собі очі на все. Тепер, якщо опинюся в тюрмі, не зможу спілкуватися із зеками. Зараз я інша людина”.
Апеляційний суд області вирок залишив без змін. Бо ж чи можна вірити людині, котра уже вп’яте кається, а потім вчиняє черговий злочин?..
Леонід МІЛІЩУК,
Володимир КАЛИТЕНКО.