Спогади про зустрічі з поетом Олександром Богачуком
Спогади про зустрічі з поетом Олександром Богачуком
НІЧ ПІСЛЯ МАЙДАНЕКА Улітку на початку 70-х років молодіжна делегація Волині побувала в Люблінському воєводстві сусідньої Польщі. Дружні обмінні поїздки тоді були традиційними. Вперше потрапив у склад делегації і я, ще початкуючий журналіст молодіжної газети. Програма була насиченою. Перший день провели у Холмі, наступного поїхали на екскурсію в Люблін, звичайно ж, відвідали Майданек — гітлерівський концтабір, центр масового знищення людей у роки війни. Ще й дотепер відчуваю особливий біль у душі, коли згадаю, як ходили по величезній території уже музейного табору. Найбільше запам’яталася і схвилювала зорова картина. У нашій делегації була тодішній перший секретар Іваничівського райкому комсомолу Олена Заєць (тепер Грінченко). Вона пізнала гіркоту воєнного сирітського дитинства, коли батько потрапив бранцем у Майданек. Притишений голос екскурсовода поглинали нестримні ридання Олени, а сльози спадали солоною росою на букет пломінких квітів, який вона притискала до грудей, не знаючи, де, в якому бараці його покласти. “Бараки, бараки — живі домовини...” — напише потім поет. Цими днями зателефонував Олені Миколаївні Грінченко. Вона тепер очолює обласне відділення Дитячого фонду України, піклується про нинішніх, уже не воєнних сиріт. — Звичайно, пам’ятаю ту болючу для мене поїздку. Таке не забувається. Я шукала в Майданеку зустрічі з батьком,— почув сум у слухавці. А тоді увечері повернулися в Холм. У готелі “Камена” мене поселили в одному номері з Олександром Богачуком. Власне, це було моє перше особисте знайомство із знаним на Волині поетом. Ми не спали майже всю ніч. Олександр Теофілович довго не скидав свій елегантний білий костюм. Насупивши густі чорні брови, міряв пружними кроками готельну кімнату, щось шептав сам до себе. Я також не міг заснути. Поет будив мою сонну дрімоту вибаченнями: — Послухай кілька рядків: Ой зійшлись вітри з чотирьох світів, Обнялися під бараками. “Звідки ти? А ти звідки прилетів?” — Не питалися, а плакали. Олександр Богачук був поетом людського болю і виразником найглибших почуттів. Плач Олени Грінченко перевтілився у його думу “Плач вітрів”. Він поетично оживив експонати фашистського табору в Майданеку, “мовчання яких стискає серце й душу душить”: ляльку-лялечку, розбиті окуляри, відрізану дівочу косу, усміхненого дитячого черевика, навіть нагайку. Десь під ранок поет сказав: — Я обов’язково напишу поему чи, може, книгу про Майданек. Вона в мені уже народжена. А потім ми врешті міцно заснули. І розбудив нас настирливий стукіт у двері готельного номера. Біля входу в “Камену” уже зачекалася вся група перед подальшою запланованою програмою. Якийсь дотепник у напівголос прорік: “Напевно, поет із журналістом усю ніч пробанячили”. А через кілька років (тоді довгим був шлях книги до виходу у світ) вийшла збірка Олександра Богачука “Крик попелу”. У ній я знайшов і ті віршовані рядки, які читав мені серед ночі поет у холмському готелі “Камена”. ПЕРШИЙ ПОЕТ НА ВОЛИНІ Через років шість після нашої першої зустрічі Олександр Богачук зайшов до редакції “Молодого ленінця”, коли я там був уже редактором. Поклав на стіл свого вірша “Колосок”. Прочитав його — і душа затремтіла знову, як у ту ніч в холмському готелі “Камена”. Це було в кінці жовтня 1978 року. Осінь видалася сльотливою і важкою — в поле не добратися. Селяни ніяк не могли впорати вирощений урожай. Щоранку обком комсомолу відправляв на підмогу у села молодіжні бригади з міста. Вхопився за ідею — і в наступному номері за 2 листопада на першій сторінці видрукували публіцистичні нотатки журналіста Володимира Галія “Проймись тривогою поля”, а нижче — вірш лауреата обласної комсомольської премії Олександра Богачука “Колосок”. Нехай не ображається на мене колишній колега, але публіцистика відомого поета була сильнішою. Десь у середині вірша ранив душу монолог колоска: Не знаю й сам, що сталося, але Невже вас не печуть мої тривоги? О, як до болю хочеться мені Засяяти промінчиком в хлібині! Чого ж мене забули ви на пні, На скошено-потрісканій стеблині? Вранці по телефону покликав мене тодішній перший секретар обкому комсомолу Володимир Блаженчук: “Зайди!”. У кабінеті Володимир Іванович хоч і без злості, але з подивом з моєї редакторської некомпетентності почав картати: — Навіщо надрукував “Колоска”? Ти що, не знаєш, що Богачук зараз заборонений? Я знизав плечима: — А хто мені давав таку інформацію? — Іди до Андрущенка, як він вирішить — так і буде. Напевно, доведеться ще раз повернутися до теми нашої розмови. До честі тодішнього завідуючого відділом пропаганди і агітації обкому партії Миколи Мироновича Андрущенка, давно уже покійного, особливого розносу щодо своєї “провини” я також не відчув. Він списав її на мою недосвідчену молодість. Правда, сказав: — Ось бачиш, редактор іншої газети не поспішив друкувати цього вірша. Показали його спочатку Палажченку (тодішній секретар обкому партії по селу — авт.). Леонід Іванович вирішив: недоцільно друкувати. А ти що наробив? Як нам тепер усім розхльобуватись? Невже не відчув, що в образі колоска Богачук показав себе, свою зламану долю. Мовляв, від нього всі відвернулися, як розлучився з дружиною. От і його покинули. А ще там є і політичні мотиви (прямі звинувачення щодо голодомору — авт.). Ти граєшся з вогнем, хлопче. На щастя, і члени бюро обкому комсомолу поставились до мене лояльно, суворо не покарали, хоч я чекав гіршого. Може, тому, що всі комсомольські колеги поважали особистість Олександра Богачука і любили його поезію, пісні. Невдовзі зустрів на вулиці Олександра Теофіловича. Спересердя дорікнув йому: — Навіщо ж мені таку свиню підсунули? Поет відверто, з лукавинкою посміхнувся: — Якби відкрив усю правду, хіба б надрукував вірша? А так спасибі тобі. Олександр Богачук хоч і був великим оптимістом, глибоко переживав ту пору невизнання його на рідній Волині, коли почувався колоском-сиротою, залишеним у життєвому полі. Його чутливу душу пригріли на сусідній Рівненщині, дали там добротну квартиру, пристойну роботу. Там і помер він у травні 1994 року після автомобільної аварії. Похований у Луцьку, а в рідному селі Сокіл Рожищенського району недавно йому відкрито пам’ятник. Та ще за життя подарував мені з автографом видану у Києві збірку вибраних поезій, де, зокрема, надрукований без жодних купюр “крамольний” вірш “Колосок”. — Бачиш, не побоялися, і ніхто не ходив радитися з палажченками,— знову з лукавинкою посміхнувся поет. Це була наша остання зустріч з Олександром Богачуком. Тепер його всі визнають і на рідній Волині, і на приймацькій Рівненщині, в усій Україні. Напевно, не скоро волинська земля народить і матиме такого поета. Святослав КРЕЩУК, заслужений журналіст України.
