Пишу листа на продовження розмови про перше кохання... Ми зустрілися з Ігорем у Трускавці. Спочатку лише обмінювалися традиційними вітаннями, як із багатьма мешканцями санаторію. А якось ми з ним в моїй кімнаті просиділи майже до ранку. Пили чай, слухали музику, розмовляли. Говорили про все і ні про що. І серце «йокало», коли наші погляди зустрічались. Я немовби тонула в його голубих очах...
Пишу листа на продовження розмови про перше кохання... Ми зустрілися з Ігорем у Трускавці. Спочатку лише обмінювалися традиційними вітаннями, як із багатьма мешканцями санаторію. А якось ми з ним в моїй кімнаті просиділи майже до ранку. Пили чай, слухали музику, розмовляли. Говорили про все і ні про що. І серце «йокало», коли наші погляди зустрічались. Я немовби тонула в його голубих очах
Ніна НАУМЧУК
А на ранок ніби й не було цих поглядів. З їдальні Ігор пішов з двома сусідками по столу. Я ж навіть не торкнулась сніданку. За сльозами нічого не бачила перед собою, йдучи до ліфта. Піднялась на десятий поверх у свою кімнату, впала на ліжко й дала волю розпачу. Ридала і картала себе, що, може, неправильно себе повела, що - несучасна жінка і не змогла втримати чоловіка, який мені так сподобався. Взагалі шкодувала, що була та одна-єдина зустріч, яка ніби нічого й не обіцяла, а все ж... Якась сила підняла мене з мокрої подушки. Я вийшла на балкон і побачила, що Ігор іде неподалік нашого корпусу. Він якраз підвів очі на балкон, і наші погляди знову зустрілись. Не встигла помити обличчя, щоб хоч трохи приховати сліди сліз, як почувся стукіт у двері. Я відкрила. То був Ігор. - Чого ти плачеш, - запитав він. Відповіла мовчанкою. А він мені: - Нікуди, ні з ким я не пішов... Більше не потрібно було слів. Ігор замкнув двері. І з того дня я навіть на процедури не ходила. Ось це і було моє перше кохання. З Ігорем (і це в сорок років, маючи двох синів!) я вперше відчула себе справжньою жінкою. Мені здавалось, що не лише я ожила в своїх почуттях, а й він також. Наш роман, який почався на курорті, тривав довго. Ми часто зустрічались. Обоє водили машину - їхали одне до одного, мов на крилах летіли. Але відстань, розлука робили своє. А, може, те, що кожен з нас любив своїх дітей. Одного разу Ігор сказав: «Виходь за мене заміж». Я знала, що із своєю дружиною він збирався розлучитись. Але на цю пропозицію відповіла запитанням: «Ігоре, в тебе є сини?», «Є» - почула від нього. «Ти любиш їх?». «Дуже!». «І я своїх люблю. Мої діти підуть до шлюбу без батьківського благословення, бо ми давно з чоловіком розлучились. А для чого і твоїм це саме переживати? Якщо ми одне одного любимо, то наші почуття ніщо не може знищити. Навіть розлука». Ці дипломатичні мої слова Ігор сприйняв як відмову йому. Хоч я не хотіла зовсім поривати з ним стосунки. І дуже скоро я відчула прохолоду. Коли приїхала до нього на черговий день народження, то він навіть не зустрів... Ігор був якраз тим чоловіком, за якого я могла б вийти заміж. Але верх взяла життєва реальність. Зате тепер всіх чоловіків я порівнюю з Ігорем. І якось там же, у Трускавці, побачила мужчину, який нагадав мені Ігоря, - такий же чорнявий, високий, стрункий. В першу мить здалось, що це він, - і земля попливла під ногами. м. Луцьк
