Кінець робочого дня напередодні жіночого свята. Наче крізь стрій шпіцрутинів із вербових котиків, крокусів і тюльпанів, йду крізь ряди торговців квітами біля універмагу. Обидві руки зайняті важкими пакетами з продуктами...
Кінець робочого дня напередодні жіночого свята. Наче крізь стрій шпіцрутинів із вербових котиків, крокусів і тюльпанів, йду крізь ряди торговців квітами біля універмагу. Обидві руки зайняті важкими пакетами з продуктами.
Купила про всяк випадок. Раптом син приїде привітати із 8 Березня? А, може, обійдеться лиш телефонним дзвінком? Останнім часом твердить, що це не наше, нав’язане нам свято. Ну, звісно, не наше. Але ж сина побачити так хочеться! Втім, у нього посада, сім’я, клопоти хоч і в недалекому, та іншому місті. Торби обтягують руки. В останню мить вскакую в потрібну маршрутку. Вільних місць нема. На задньому сидінні — весела компанія із юнаків 17—20 років. Це покоління вже не навчене поступитися місцем жінці. Навіть сивочолій, навіть із двома важкими пакетами, навіть напередодні жіночого свята. Натомість у голосній, на весь салон, розмові — кожне третє слово із тих, які на телебаченні глушать писком, і масні «шоферські» анекдоти про жінок. Наче у лайні викупали. Посуваюся до середини салону. Тут два потенційно вільні місця. Дідусь і тато везуть своїх донечок, мабуть, із дитсадка. Діти сидять під вікном, чоловіки — скраю. Але ні старший, ні молодший «не здогадалися» взяти дітей на руки і запропонувати сісти. Як і заткнути пельки молодикам, щоб їхні діти не слухали жахливого матюччя. А завтра усі вони будуть вітати жінок із святом, дарувати квіти. Господи! В якому ж суспільстві ми живемо?! Крик душі нашої читачки Ганни Луцької записала ведуча рубрики.
