Війна 24.02.2026, 14:04

Особистий подвиг стає спадком: історія волинського сапера «Зубр»

Сергій Драганчук пройшов шлях від підполковника ДСНС до сапера

Віддавши 20 років служби в ДСНС Волині підполковник Сергій Драганчук рятував людей під час надзвичайних ситуацій, проте повномасштабне вторгнення покликало його на передову. Замість заслуженого відпочинку він очолив інженерно-саперний взвод першого єгерського батальйону 68-ї ОЄБр. За його плечима — запеклі бої під Авдіївкою та Покровськом. Нині обіймає посаду помічника начальника Головного управління з ветеранської політики ДСНС Волині.

Його війна з позивним «Зубр» — це майже два роки на «нулі». Це мінування впритул до позицій ворога на Луганщині. Це нічна робота, коли сапери говорять пошепки, а кожен рух може стати останнім. Після однієї з таких філігранно виконаних операцій його взвод встановив міни так майстерно, що ворожа техніка разом із загарбниками злетіла в повітря на очах у всієї бригади. Для когось це був успішний епізод бою. Для нього — результат тиші, зосередженості й ризику, на який він свідомо йшов разом із побратимами, розповідає Головне управління ДСНС України у Волинській області.

Сергій пам’ятає все: як пробиралися до ворожих окопів; як стискалося горло від напруги; як за спиною вибухали КАБи. Пам’ятає і надто високу ціну цієї війни: два поранення, контузії, втрату зору на одне око. А ще — втрати побратимів, які вже ніколи не повернуться. У цих спогадах біль, що залишився назавжди.

Та попри поранення і втрати, Сергій зізнається: «Я по-справжньому почав цінувати життя. Тепер кожен світанок — це дар, який я навчився відчувати сповна». У цих словах — не гучність, а досвід людини, яка бачила межу між життям і смертю. Його сила — спокійна і вперта. Це готовність витримати більше, ніж здавалося можливим, і не втратити людяності.

Саме це внутрішнє перетворення стало прикладом для його сім’ї. Найбільша гордість батька — два сини, які обрали шлях захисника Вітчизни. Старший уже гартується у військовому виші, молодший готується до вступу. Батько підтримав їхній вибір без вагань, бо він знає: бажання захищати свій дім не нав’язують — його передають власним прикладом.

Його особиста зміна — це шлях від тривоги за дітей у перші дні великої війни до глибокої батьківської поваги сьогодні. Він не приховує страху, який відчував тоді. Але тепер у його погляді — спокій і прийняття їхнього вибору. У цьому є щось особливо зворушливе: коли батько, який сам пройшов через вогонь, знаходить у собі сили не стримувати синів, а підтримати їх.

Це і є наша спільна історія дорослішання. Коли особистий подвиг стає спадком. Коли незламність одного чоловіка формує характер наступного покоління. Коли героїзм — не в гучних словах, а в щоденній готовності робити свою справу і берегти тих, хто поруч.

Історія Сергія Драганчука — про відповідальність, уміння приймати зміни й передавати мужність далі. За службу він має кілька відзнак. Та найцінніша для нього — почесний нагрудний знак «Срібний хрест» від Головнокомандувача ЗСУ Олександра Сирського — за успішне виконання бойових завдань, особисту відвагу й вірність присязі. Втім, для нього ця нагорода — не про славу, а про пам’ять побратимів, із якими він стояв пліч-о-пліч.

«Війна мене не зламала. Вона навчила жити з болем і перетворювати його на силу», - каже Сергій. «Я залишився собою, але став іншим — сильнішим, чутливішим, готовим захищати своє».