БІЙКА ПІД НІЧНИМ ЛІХТАРЕМ

ЛЮБИТЕЛІ ДИСКОТЕК
Олександр Маєвський просидів у п’ятницю вдома майже увесь день. Пізно ввечері, коли стемніло, вирішив відвідати комп’ютерний клуб, розташований у приміщенні Луцької середньої школи № 7. Там бував і раніш із друзями. Цього разу зустрів також Юрія Юшка, Романа Драгулю та Юрія Колодяжного. Хлопці давно знали один одного, нерідко разом проводили вільний час. А його було в них більш ніж досить.
Цього разу четвірка друзів біля комп’ютерів просиділа більше години. Врешті-решт, набридло й хтось запропонував:
— Ходімо на дискотеку в клуб “Бінго”.
— А що там цікавого? — запитав Роман.
— Побачимо... Тут ми також уже вдосталь натішились,— підкинув Олександр.
— А, може, розійдемося по домівках?— сказав Юшко. — Надворі прохолодно. Чого без діла вулицями бродити?
— Діло знайдемо,— не погодився Маєвський.
Всі подалися в центр. У клубі “Бінго” друзів чекало розчарування. На дискотеку вони не потрапили, бо за вхід треба було платити п’ять гривень. Грошей ні в кого не було. Вирішили йти додому.
— Можна й додому,— несподівано погодився Маєвський. — Але в мене є дещо інший варіант. Попросимо в батьків грошей та й зберемося знову тут.
— Знаєш, скільки часу пройде?— вигукнув Юшко. — Дискотека закінчиться!
Не поспішаючи, всі побрели вулицею Лесі Українки. На вулиці де-не-де підсліпувато поблимували нічні ліхтарі та вітрини. Хлопці, не змовляючись, зупинилися. Додому чомусь не тягнуло. У вісімнадцять—дев’ятнадцять років далеко не всі сини та дочки запитують у батьків, до якої години вони можуть бродити нічними вулицями. Певне, Роман та Олександр, обидва Юрії не питали також у батьків дозволу. Отож, поспішати не було куди, хоча наближалась північ.
— Хлопці, нам уже соромно випрошувати гроші у батьків. Хіба ми самі їх не зможемо десь роздобути?— висловив Маєвський думку, котра вже давно тиснула йому на мозок.
— Де ж ти їх роздобудеш?— запитав Драгуля.
— Хіба не пригадуєте, як казав великий махінатор Остап Бендер: “Ваші гроші будуть нашими”... Зараз зустрінемо якогось перехожого й те саме скажемо йому.
— Але ж перехожих уже немає. Вулиця порожня.
— Не всі ще сплять. Можливо, когось зустрінемо... А он іде якийсь чоловік,— чомусь зрадів Маєвський...
ЧЕТВЕРО У ТЕМНИХ КУРТКАХ
Того вечора викладач Луцького державного технічного університету затримався на роботі. Додому було далеченько, тому сів на маршрутку, потім пішки дійшов до вулиці Лесі Українки. Біля магазину “Мисливець” побачив чотирьох молодих хлопців. Вони стояли біля вітрини, щось там розглядали й збуджено розмовляли.
Викладач пройшов повз них. Зробив лише кілька кроків й почув, що хтось його швидко наздоганяє. Озирнувся. За ним йшло троє хлопців, котрі щойно стояли біля вітрини магазину “Мисливець”. Він ступив два кроки вбік, даючи їм дорогу. Порівнявшись, один із них несподівано рвонув сумку, котру ніс викладач. Проте вирвати не вдалося, бо ручка була намотана на руці.
Невдача не зупинила грабіжників. Один продовжував виривати сумку, другий почав бити викладача. Тому вдалося обох звалити на асфальт, але підскочило ще двоє й також накинулися на свою жертву.
Викладач впав. Грабіжники почали бити його руками й ногами. Виривали сумку, бо, певне, сподівалися, що там чимало грошей. Невідомо, чим би все закінчилося, але крики та бійку почув чоловік, котрий проходив вулицею. Кинувся на допомогу. Поряд була автоматизована телефонна станція. Звідти вибіг ще один чоловік. Злочинці вирвали у майже непритомного викладача сумку й побігли Кривим Валом в бік парку. Все це сталося під нічним ліхтарем.
Чоловіки підняли побитого із землі, потелефонували в Луцький міський відділ внутрішніх справ.
Через кілька хвилин до магазину “Мисливець” під’їхав міліцейський автомобіль. Викладач розповів про напад грабіжників.
— Куди грабіжники побігли?— запитав один з працівників міліції.
— В бік парку, вниз...
— Впізнати їх зможете?
— Звичайно, якби побачив.
— Сідайте в автомобіль, будемо злочинців шукати.
Міліцейський автомобіль поїхав вулицею в бік парку.
— Дивіться уважно... Грабіжники далеко втекти не могли,— сказав працівник міліції.
Коли проїжджали біля тролейбусної зупинки, що біля Старого ринку, викладач раптом вигукнув:
— Ось вони!
Грабіжники навіть не підозрювали, що їх уже шукають. Стояли неподалік зупинки й розглядали, що в сумці. Їх затримали й повезли у міський відділ внутрішніх справ...
ДИВНЕ РІШЕННЯ ВИКЛАДАЧА
Під час розслідування виявилося, що всі грабіжники проживають у Луцьку. Вісімнадцятирічні Маєвський та Юшко навчаються в профтехучилищах. Дев’ятнадцятирічні Драгуля і Колодяжний не вчаться і не працюють. Всіх годують і вдягають батьки.
Коли в молодої людини надто багато вільного часу й вона не знає, чим зайнятися, в голові нерідко з’являються навіть кримінальні думки. Виявилося, що Маєвський не вперше вириває сумочки з рук перехожих. Тиждень тому він так само вештався ввечері вулицями міста з одним підлітком. На вулиці Яровиця побачили двох жінок. В руках однієї з них була сумочка. Хлопці пішли за жінками. Почувши швидкі кроки позаду, Олена на всякий випадок притулила сумочку до грудей й прикрила її руками. Високий, в темній спортивній куртці догнав жінок й спробував в Олени вирвати сумку. Жінка її з рук не випускала. Обидва почали її бити руками й ногами. Сумку таки вирвали й зникли. У сумці виявилось тисяча чотириста гривень, мобільний телефон, помада, пудра, інші речі.
Така удача надихнула Маєвського на черговий злочин. Він і запропонував друзям пограбувати незнайомого чоловіка на вулиці Лесі Українки. Не сподівався, що цього разу всіх їх так швидко затримають працівники міліції й вони незабаром опиняться на лаві підсудних.
Під час слідства кожен намагався перекласти вину на іншого. А Маєвський заявив, що взагалі не брав участі в пограбуванні, мовляв, того вечора весь час був вдома. Згодом всі разом заявили, що побили чоловіка не для того, аби забрати в нього сумку, а на “грунті особистих неприязних стосунків”. Не пояснили тільки, які ж можуть бути неприязні стосунки до незнайомої людини, з якою раніш навіть не зустрічались. Цим вони хотіли применшити свою вину, адже одна справа — просто хуліганство, а інша — грабіж із жорстоким побиттям людини. За висновком судмедекспертизи, викладач отримав струс мозку, перелом кісток носа, травми обличчя, грудей, коліна.
Луцький міський місцевий суд оцінив бандитські дії молодиків й засудив Олександра Маєвського на три з половиною роки позбавлення волі; Юрія Юшка, Романа Драгулю, Юрія Колодяжного — на три роки позбавлення волі кожного. Конфісковано все належне їм особисте майно.
А згодом сталося незрозуміле. В апеляційний суд області подали апеляції не тільки засуджені, але й жорстоко побитий викладач. Він просив пом’якшити покарання злочинцям. “Прошу врахувати, що всі засуджені — особи молодого віку. В них іде формування характеру, в такому віці властиво робити помилки. Перебування в місцях позбавлення волі тільки негативно вплине на них. Крім того, всі засуджені повністю відшкодували мені моральні, матеріальні збитки”,— написав потерпілий.
Але ж грабіж — це не помилка, а важкий злочин. Непокараний злочинець часто сприймає таку гуманність, як вседозволеність, і згодом вчиняє черговий, значно важчий злочин.
Колегія судової палати в кримінальних справах апеляційного суду області ухвалила стосовно Маєвського вирок залишити без змін. Драгулю, Юшка, Колодяжного звільнити від відбуття покарання, якщо вони протягом трьох років не вчинять нового злочину.
Страшно, коли перші кроки в самостійне життя молода людина робить від лави підсудних. Але ще страшніше буде, якщо вона сама не усвідомить цю трагедію й не зробить належних висновків. Тоді все її майбутнє життя піде шкереберть...
Михайло КВЯТКОВСЬКИЙ,
Володимир КАЛИТЕНКО.