Танці з вишнями на горищі. Історія на вечір

Перший раз – коли побачив Галю біля старої вишні за клубом. Вона стояла з відром, у білій хустинці, а вишні сипалися їй до ніг, ніби самі хотіли ближче познайомитися.

– Чого дивишся? – спитала вона.

– Перевіряю, чи це не сон, – чесно відповів Сашко.

– І як?

– Якщо сон, то будити мене не треба.

Галя засміялася. Сашко від того сміху ступив назад, не помітив драбини, сів просто в кропиву й одразу зрозумів: кохання буває не тільки солодке, а й пекуче.

Другий раз він упав уже з дерева. Хотів показати, що він не просто хлопець, а майже орел. Видерся на найвищу гілку, зірвав найбільшу вишню, підкинув її вгору, щоб упіймати ротом, але вишня полетіла на дах клубу, а Сашко – в обійми Галиного відра.

– Ти завжди так знайомишся? – спитала вона.

– Ні, – сказав він із відра. – З тобою стараюся особливо.

Відтоді вони почали разом рвати вишні. Хоча «разом» – це голосно сказано. Галя збирала, а Сашко здебільшого говорив. Він розказував, що вишні – то не ягоди, а маленькі червоні серця. Що компот – це любов, законсервована на зиму. І що годинник йому більше не потрібен, бо час усе одно зупиняється, коли вона поруч.

– Ти годинник загубив? – прищурилася Галя.

– Може, й загубив.

– Де?

– Там, де вперше на тебе задивився.

– То в кропиві?

– Зате романтично.

Галя була дуже схожа на Сашка. Вона теж любила пироги з вишнями, теж сміялася з дурниць і теж могла сперечатися з радіо, якщо там казали щось неправильне. Вони обоє любили дощ, старі пісні й сидіти на горищі, де пахло сіном, пилом і дитинством.

Але була одна біда: схожі вони були дуже, а суміжні – ніяк.

Сашко хотів усе й одразу: зізнання, поцілунок, весілля, хату з верандою і собаку на ім’я Компот. А Галя казала:

– Не спіши. Вишні теж спочатку зелені.

– Але ж потім достигають!

– Якщо їх не трусити щодня.

Через це вони сварилися. Ніжно, по-дурному, без злості, але сварилися. Сашко ображався так, ніби в нього забрали останню ложку варення. Галя мовчала так, що навіть півень у сусідки починав кукурікати тихіше.

Це був найкращий танець у Малих Черешеньках за останні двадцять років.  

…Одного вечора вони знову сиділи на горищі. На вулиці лило так, ніби небо перекинуло на село цілу бочку води. На підлозі стояла банка вишневого компоту, яку Галя принесла «просто так», хоча в селі всі знали: «просто так» дівчата компоту не носять.

– Ти дивна, – сказав Сашко.

– Сам дивний.

– Ми дуже схожі.

– Тому й сваримося.

– А може, тому й не можемо одне без одного?

Галя нічого не відповіла. Тільки відкрила банку. Кришка клацнула так урочисто, ніби хтось оголосив початок важливої сесії сільради.

Вони пили компот із двох горнят. Заїдали вишнями. Сміялися. Потім Сашко увімкнув старий магнітофон, який на горищі ще пам’ятав дискотеки часів, коли їхні батьки теж удавали, що «просто дружать».

– Танцювати будеш? – спитав він.

– Тут?

– А де? На горищі – найчесніші танці. Тут ніхто не бачить, крім павуків.

Галя простягнула руку.

І вони танцювали. Не так, як у кіно, а як у житті: наступали одне одному на ноги, сміялися, мало не зачепили головою балку, а Сашко раз навіть перечепився через мішок із сушеними яблуками. Та все одно це був найкращий танець у Малих Черешеньках за останні двадцять років.

А потім сталося третє падіння.

Сашко, бажаючи зробити красивий поворот, послизнувся на вишневій кісточці, махнув руками й гепнувся просто на старий матрац.

Галя нахилилася над ним:

– Живий?

– Не знаю. Перевір.

– Як?

– Скажи, що любиш.

– А якщо не скажу?

– Тоді я, може, лежатиму довго. До ранку. А може, й до весілля.

Галя засміялася, але цього разу вже не втекла від відповіді.

– Люблю, дурнику.

Сашко розплющив одне око.

– А компот свідок?

– Компот, горище, павуки і вся вишнева кісточка, через яку ти впав.

…Наступного дня все село говорило, що Сашко нарешті «достиг». А баба Палажка біля магазину підсумувала:

– От бачите, люди добрі: думав хлопець, що вишні зелені, а то просто дівчина чекала, поки він перестане трусити дерево й навчиться танцювати.

Через місяць Сашко знайшов свій годинник. Справді в кропиві. Приніс його Галі й сказав:

– Бачиш, час повернувся.

– І що тепер?

– Тепер хай іде собі, куди хоче. Я вже знаю, з ким мені по дорозі.

…А на їхньому весіллі замість шампанського першою відкрили банку вишневого компоту. Бо в Малих Черешеньках відтоді вірили: любов може початися з погляду, продовжитися падінням із дерева, але якщо дійшла до компоту на горищі – то це вже серйозно.  

Остап ЧЕРЕШНЯ.