Без сварок та з ранковими обіймами: у селі на Волині подружжя виховує 10 дітей та чекає на поповнення

Кажуть, що дім найкраще розповідає про своїх господарів ще до того, як вони відчинять двері. На околиці села Прилісне височіє великий будинок, який одразу привертає увагу: навколо буяє доглянутий квітник, а підвіконня рясніють пишними вазонами.

Тут панує особлива атмосфера затишку, яку відчуваєш із першого кроку, пише Софія Приходько для «Нової доби».

У цих стінах майже ніколи не буває тиші, адже під одним дахом живе велика й дружна родина Зінаїди та Панаса Сусликів. Подружжя виховує десятеро дітей і вже зовсім скоро зустріне ще одного синочка. Уже п’ятнадцять років вони крокують життям разом, доводячи, що міцність родини вимірюється не обставинами, а любов’ю, взаємною повагою та підтримкою.

І Зінаїда, і Панас виросли у великих сім’ях – кожен із них мав по вісім братів і сестер. Тож іншого сценарію власного життя вони навіть не уявляли.

– Коли ми побралися і будували свою сім’ю, то мріяли, щоби в нас теж була велика родина, – розповідає Панас Васильович. – Ми не думали, що дітей буде аж так багато, але маємо прекрасних малюків: шість донечок і чотири хлопчики, а зовсім скоро народиться ще один малюк. Для нас це найбільше щастя.

Цей просторий будинок повністю руйнує стереотип про те, що багатодітність – це постійний гамір і безлад. Кожен ранок тут починається з сімейного ритуалу: прокинувшись, усі обов’язково обіймають і цілують одне одного. Такі прості прояви любові допомагають залишити позаду нічні тривоги й налаштовують на спокійний день. Поки мама готує сніданок, тато збирає дітей у кімнаті, де вони спілкуються, діляться думками та планами. Спершу уважно слухають найменших, потім слово беруть старші. Панас Васильович переконаний: саме такі сімейні зустрічі допомагають зберігати мир у домі.

– Коли ми разом збираємося вранці й вечірню годину проводимо разом, то в сім’ї є благословення, немає сварок та криків. У родині панує гармонія, – зазначає чоловік.

Побут великої родини тримається на взаємодопомозі. Тут нікого не потрібно змушувати чи карати – діти просто наслідують батьків.

– У нас усе дуже дружно, – каже мама Зінаїда. – Що мама робить, те й вони роблять. Ми всі разом працюємо й усе встигаємо. Навіть Єсфірці, нашій передостанній донечці, у листопаді буде всього чотири роки, а вона вже добре допомагає: може щось витерти чи прибрати. Із першою дитиною було важче, бо вона постійно ходила за мною. А потім вони вже гралися й училися одне від одного.

Особливо злагоджено така система працює щосуботи, коли вся родина наводить лад удома. Старші сини – Панас, Костянтин, Василь та Арсен – стали справжньою опорою батька. Їх захоплюють будівництво й техніка, вони відповідають за подвір’я та доглядають сімейний автомобіль. Найстарший, 14-річний Панас, уже впевнено керує трактором і допомагає батькові в господарстві. Тим часом дівчатка – Люба, Шура та шестирічна Зіна, яка цієї осені піде до першого класу, – підсобляють мамі по дому. Восени у родині буде вже шестеро школярів, а старші діти вже давно самостійно можуть приготувати обід чи спекти щось смачне для всієї сім’ї.

Коли хатні справи завершуються, будинок наповнюється музикою. Зінаїда дуже любить співати, тому вечорами родина часто збирається разом за піснею, а молодші донечки із задоволенням вивчають і декламують вірші для виступів.

Є у родини Сусликів і ще одна особлива традиція – власний календар днів народження. Оскільки свята тут майже щомісяця, діти змалку вчаться дарувати радість одне одному.

– Наші старші діти стараються зробити якийсь сюрприз, збирають гроші, – ділиться Панас Васильович. – Хтось десь заробить, комусь бабуся чи дідусь дасть копійку. Вони збирають і стараються купити братикам чи сестричкам подарунок. Хай він маленький і недорогий, але цінний, бо від серця. А ми як батьки даруємо свій подарунок і стараємося разом виїхати на природу, побути в колі сім’ї, погратися та зробити спільні фото. Діти дуже чекають цього дня.

Сам голова родини часто буває в роз’їздах, адже як волонтер регулярно возить допомогу на Схід України, у найгарячіші точки. Та де б він не був, думками завжди повертається до Прилісного, добре знаючи, що його найбільша опора – мудра й сильна дружина.

– Якби не вона, то я б нічого не зробив. Багато що залежить від дружини. Я ніколи не чув, щоб вона казала: «Мені важко» чи «Я не можу». Моя дружина безмежно любить мене і всю нашу велику родину.

Щоденна самовіддана праця Зінаїди нещодавно отримала й державне визнання. Під час засідання колегії Камінь-Каширської райдержадміністрації в Прилісному їй вручили почесне звання «Мати-героїня». Та за цим високим статусом стоять ті самі переживання, які сьогодні знайомі майже кожній українській родині.

– Дивіться, усі батьки насправді бояться, – щиро зізнається тато. – Ми живемо в непевний час, у час війни. Переживаємо й хвилюємося за майбутнє. Бувають і недоспані ночі, і батьківські тривоги. Але я хочу сказати найголовніше – не боятися приймати дітей. Це найбільше щастя. У житті є різні цінності: хтось цінує роботу, хтось – статки. А для нашої родини найбільше багатство – це діти.

Коли вечір остаточно огортає волинський ліс, а великий будинок поринає в сон, стає зрозуміло: сімейний лад народжується не в безтурботні часи. Він тримається на міцному плечі батька, безмежному серці матері та здатності великої родини залишатися пліч-о-пліч перед будь-якими життєвими випробуваннями.

Приєднуйтесь до нашого Телеграм-каналу  Волинь ЗМІ

Читайте також: Недоспані ночі та безмежна любов: 18 волинянок отримали державне звання «Матір-героїня».