Костянтин Байчук із побратимами на Марші ветеранів на Хрещатику.
Чотири доньки двічі проводжали тата-волинянина на війну
У 50 років Костянтин Байчук добровольцем пішов на фронт, а з початком повномасштабного вторгнення знову став у стрій. Нині підполковник ЗСУ у відставці переконаний: навіть тимчасовий мир не змінить Україні ворожого сусіда
Пана Костянтина сім’я проводжала на війну двічі. У лютому 2015 року він добровольцем пішов до війська за кілька днів до свого 50-ліття. Тож ювілей зустрічав не в обіймах дружини Галини та чотирьох неповнолітніх доньок, а на полігоні – з майбутніми бойовими побратимами. Попереду були Мар’їнка, Красногорівка, Маріуполь і служба у складі 14-ї ОМБр.
Коли росія розпочала повномасштабне вторгнення, вже досвідчений бойовий офіцер Костянтин Байчук із посади головного спеціаліста Волинського відділу Міністерства у справах ветеранів знову поспішив до військкомату.
Саме тоді розгорталася волинська «Сталева Сотка» – 100-та бригада територіальної оборони, яка у березні 2024 року стала 100-ю окремою механізованою бригадою Сухопутних військ. Костянтин Байчук став у її стрій.
«Рідна земля моєї родини – Волинь»
Родове коріння Міщуків-Байчуків майже століття єднало Захід і Схід України. Дідусь і бабуся Костянтина Євгенійовича – залізничники Анастасія та Леонтій Байчуки – були родом із Ковеля. Під час Першої світової війни перед окупацією міста їх перемістили на Дон. Там народилися батьки Костянтина.
Після Другої світової його батько Євгеній Байчук повернув сім’ю на Волинь і згодом став одним із фахівців, які будували Луцький КРЗ.
Після школи Костянтин вступив до Таганрозького радіотехнічного інституту на факультет мікроелектроніки та електронної техніки. При інституті діяла військово-морська кафедра.
– У Таганрозі я здобув військову спеціальність гідроакустика – командира гідроакустичної групи радіотехнічної служби крейсерського підводного човна. Дуже хотілося додому, на Волинь. Коли повернувся, у луцькому військкоматі попросився служити на флоті. Мені відповіли: «На Поліссі флоту немає». Тож пішов на електроапаратний завод інженером-конструктором, – усміхається Костянтин Євгенійович.
Кохання з першого погляду стало сенсом життя
Костянтин Байчук називає себе дуже багатим чоловіком, коли говорить про дружину Галину та чотирьох доньок.
Майбутню дружину – житомирянку, студентку історичного факультету Луцького університету – він уперше побачив із автобуса. Вийшов, наче зачарований, але підійти не наважився. Доля подарувала другу зустріч – на Театральному майдані під час свята міста.
Так кохання з першого погляду стало сенсом його життя.
Спершу народилися близнючки Марина та Христина. Через вісім років – Божена, а ще через вісім – Софія, якій нині 12. Цьогоріч Галина та Костянтин Байчуки відзначають 31-шу річницю шлюбу.
Як дружина сприйняла рішення 50-річного чоловіка йти в АТО, залишаючись із чотирма неповнолітніми дітьми?
Костянтин Байчук не вірить у мир, який можна просто підписати на папері: без сильної армії сусідство з росією завжди залишатиметься загрозою.
– Вона не встигла про це подумати – все сталося дуже швидко. Старшим донькам уже було по 17, тож мамі було кому допомогти. А я по-іншому жити не міг. Це було продумане рішення, – каже Костянтин Євгенійович.
Власне, його війна почалася ще з Помаранчевого Майдану, а продовжилася активною участю в Революції Гідності. Щоразу вірилося: тепер Україна житиме інакше. Але очікування не справджувалися.
«Навіть у 50 я не був найстаршим добровольцем»
У 2014 році Костянтин Байчук став одним із трьох офіцерів, які вступили до роти резерву при Луцькому військкоматі та пройшли ВЛК. У лютому 2015-го пішов служити до ЗСУ.
Думав, що серед добровольців буде найстаршим. Помилився – одному з побратимів уже виповнилося 58.
У боях у складі 14-ї ОМБр неабияк допоміг військовий вишкіл, який Костянтин здобував за кожної нагоди. Наприкінці 2015 року він підписав контракт, однак невдовзі через складну операцію змушений був залишити стрій. Після відновлення знову повернувся на передову.
У квітні 2016-го як багатодітного батька й бойового офіцера його перевели до Луцького військового комісаріату, де він служив до 2017 року.
Та й після повернення до цивільного життя війна для нього не закінчилася. У 2018-му Костянтин Байчук із позивним «Боцман» підписав контракт із резервом Сил спеціальних операцій, а згодом очолив одну з груп «Національного спротиву», які готувалися діяти у разі окупації.
На Рівненському полігоні разом із побратимами пройшов курс «на виживання» та інші етапи підготовки під керівництвом інструкторів ССО.
У другій половині 2021 року Костянтин планував стати штатним офіцером-координатором Національного спротиву, однак не пройшов за віком.
Восени того ж року він брав участь у масштабних навчаннях із розгортання 100-ї бригади ТрО. Відпрацьовували протидію можливому наступу з території білорусі та захист головних логістичних шляхів до Польщі.
Того ж року Костянтин Байчук готував побратимів до Маршу ветеранів на Хрещатику.
Кожен день війни він і сьогодні називає сповненим бажання бути потрібним Україні – і болю за побратимами, яких уже немає.
«Бажано за Україну жити, а не помирати»
У складі волинської «Сталевої Сотки» майор Костянтин Байчук виконував бойові завдання на Лиманському, Покровському та Торецькому напрямках.
У травні 2023 року разом із бійцями «Боцман» підняв прапор Волині лише за 200 метрів від ворожих позицій.
«Ми тут, ми на Донбасі. Маємо можливість на повний зріст підняти прапор Волині, прапор України і будемо їх захищати. Але бажано за Україну жити, а не помирати. Будемо старатися жити і воювати. Слава Україні! Героям слава!», – казав побратимам.
Наприкінці 2024 року вже підполковника Костянтина Байчука перевели до 12-го армійського корпусу. Три роки у складі «Сталевої Сотки» він називає одними з найважливіших у житті.
За бойові заслуги отримав відзнаки Головнокомандувача ЗСУ «Срібний хрест» та «Військова честь», подяки від командування корпусів, оперативно-тактичних угруповань і бригади.
«Найважче слухати тих, хто оплакує рідних»
Нині Костянтин Євгенійович – голова Ради ветеранів війни Луцького району та фахівець із супроводу ветеранів.
Він і далі залишається в епіцентрі життя військових: радіє їхнім перемогам, шукає відповіді на складні питання, допомагає вирішувати проблеми на різних рівнях влади.
Каже, для ветерана важливе все: здоров’я, побут, працевлаштування, нова професія, дозвілля і відчуття, що про нього не забули.
– Неважко працювати з ветеранами-чоловіками. Набагато важче бачити сльози матерів, батьків, дружин і дітей зниклих безвісти воїнів, тих земляків, які вже ніколи не повернуться додому. За них болить і розум, і серце.
І додає:
– Знаю одне: все, через що ми пройшли і ще пройдемо, – не даремно. Головне зараз – вигнати ворога з України й навести лад у своїй державі. Щоб наші зусилля, кров і смерті не були марними. Україні потрібні руки, мудрість, любов та впевненість українців, щоб зробити її квітучою європейською державою.
А щодо можливого миру Костянтин Байчук не має ілюзій:
– Війна може стихнути. Але тимчасовий мир не змінить нам ворожого сусіда. Тому Україна повинна завжди бути готовою до тривалого протистояння зі своїм споконвічним ворогом.
Леся ВЛАШИНЕЦЬ
Читайте також: «ЗСУ потролили міноборони Росії після погроз «заморозити» Україну».
