Заслужений учитель України з Волині: «Доки будемо «с прівєтом»?»

Наразі йтиметься про громадянську відповідальність за ментальне здоров’я рідної мови та заодно національної ідентичності. А конкретніше у цьому зв’язку – про тривожну недооцінку у широкому мовленнєвому просторі тієї згубної сили, що несе в собі новітня суржикізація. Отож зафіксований у назві «прівєт» має сприйматися як збірний образ прихованої мовної агресії, що дає себе знати у підмінюванні питомих наших слів чужорідними та в безпардонному їх змішуванні. Звідси послуговування таким «прівєтом» – то явна та чомусь неусвідомлена участь у перетворенні української мови у скалічену до напівпритомності малоукраїнську. Усе ж, коли цілком оправдано проти узкоязичності або розгнузданої нецензурщини притомний люд виступає постійно, та підступна роль суржика здебільшого толерується. Самозвані адвокати товчуть і товчуть, що він має право на існування як розмовна народна мова. Народна? Але – якого народу, питається в задачі? 

Та невже ми – той народ, який бездумно нехтує успадкованими духовними  травмами, бо допустити, щоб мовоносна гілка родового дерева безповоротно змертвіла, можуть хіба що безпам’ятні манкурти. 

Відтак – про антидію, про необхідність активного спротиву задля недопущення сумного фіналу. Ні, ми – не за фанатичну стерильність, не за штучну рафінованість у повсякденному мовоспілкуванні. І – аж ніяк не за дискомфорт тих суржикомовних, які у відповідний спосіб намагаються (віват!) перейти на українську. Але ми категорично проти розукраїнення нашої могутньої словникової повносилості, проти бездумного культивування криводушної мовної поведінки. Бо кого ж свого часу застерігав наш мудрий моволюб Олександр Потебня: «Умре мова в устах народу – і вже не відродиться більше».

І тут доречно признатися, що на цей невеселий роздум авторку наштовхнула нещодавно фейсбучна халепа. Якось, наслухавшись густо пресипаних росіянізмами кулінарних рецептів від популярної майстрині кухні, не вдалося стриматися від поради уважніше стежити за культурою мовлення. Мовляв, дбаючи про ефективність пропагування смачних рецептів, не варто забувати і про роль мовного чинника – принаймні радити клієнтам не «мілко нарізати кожду морковку», а дрібно кришити кожну морквину, не «харашо поджарівать», а гарненько підсмажувати, не «добавляти укроп», а додавати кріп тощо.

У відповідь з боку прихильників «знаменитості» – багатоденна злива обурення і докорів. «Найприємніші» з них подавались украй відверто: «Завали пельку!», «Кончена», «Хвора людина, лікуйся!», «Як уже ті нацики задовбали!». Дещо м’якші коменти супроводжувалися поясненнями, що чіплятися до мовного рівня у кулінарній сторінці – «просто капєц». І що правильній мові місце хіба що на шкільних уроках, а «в жизні воно нікому не нужне». Словом, замість вникнення у суть підказки – злісне цькування «мовнючки» та ще й із виразним (хто б сумнівався?) українофобським присмаком.

«Найприємніші» з відгуків подавались украй відверто: «Завали пельку!», «Кончена», «Хвора людина, лікуйся!», «Як уже ті нацики задовбали!». 

Чи ж не є той мимовільний зріз громадської думки виразним підтвердженням окресленої тривожної проблеми? І нехай цю кухарську філософію годилось би списати на специфічний рівень аудиторії, якби ж вона повсякчас не відлунювала у неосяжному побутовому довкіллі (і що особливо – з вуст освіченого загалу). Буває, теж сил не вистачає чути на кожному кроці той же одіозний «прівєт» із безліччю адекватних новоутворень (щас, канєшно, карочє, бесподобно, нада, єслі, тіпа, дєвочкі, вау, окей…)

Однак при спробі поділитися неприємними враженнями натрапляєш як не на типового толерантника, то на пофігіста. І це у нас – на Волині! У краю, де охочих «штокать-какать», «пшекати чи шпрехати» досить недавно (пам’ятається із дитинства у 1950-х роках), гостро осуджували та їдко висміювали, тобто ставили на місце без жодних церемоній.

Чи ж не настав час узятися щонайактивніше за відродження гонорової традиції предків – а надто з огляду на забур’янення рідномовного простору переважно росіянізмами та спорідненим покручем? Себто – принципово звернути з порочного шляху, бо він веде до зближення, загрозливого злиття з «язиком», «їз єдінородієм-рускомірієм».

Та ба, навіть гул смерті над головою у багатьох-багатьох не викликає прибрати з-під ніг камінь з іменем «Какая разніца».

Здається, після сказаного вище із відповіддю на дражливі питання все ясно, однак задля увиразнення повернемося насамкінець ще раз до назви допису. Той вислів – цитата із мимовільного прилюдного монологу військового – інваліда сучасної війни.

Суржик часто здається дрібницею, звичкою, побутовим «нічого страшного». Та коли чужі слова витісняють свої, разом із ними непомітно стирається й мовна пам’ять. Фотоколаж: volyn.com.ua / chatgps.com.

 …На багатолюдній транспортній зупинці – нарікання і обурення: довго немає очікуваного тролейбуса, бо знову «атключілі свєт». З боку дорослих бідкання («хотя би не опоздать на любімий сєріал» – «вовремя включіть стіралку» – «забіжать у садік за малишом»). З іншого боку – молодіжна нетерплячка, пересипана жартами-дотепами у такому ж суржикомовному вияві. Гурт зростає, підходять усе нові «чуваки»: «Прівєт!», «Прівєт!», «Як там у вас на районє?»

Хлопці (на позір старшого підліткового віку) шкодують, що не вдасться «атарвацца на повну внє абщагі», «нашутіцца і наржацца вовсю» до комендантської години. Від найголоснішого, в якого, до речі, виглядала з-під куртки вишиванка, вже посипалися і добірні матюки-москалики. І тут – стоп: перед веселими балакунами звідки не візьмись зринули дві постаті: одна на «залізній» нозі в однострої ЗСУ, а інша – під «мазепинкою», що належала колишньому малолітньому політв’язню ГУЛАГу. Шоковані молодики вмить упізнали тих, чиї виступи слухали в рамках патріотичного заходу. Знайомство продовжилось різко проакцентованим запитанням: «Доки будемо з прівєтом?» та емоційним тлумаченням, до якого чорного дня може привести безпардонне обмосковлення рідної мови. Говорив молодший, а старший при тім дивився на вмить присмирнілих слухачів з таким невимовним болем, що підняти очі їм було явно не під силу.

У підоспілий тролейбус всі заходили мовчки – і приколісти, і статечні господині. Можливо, таки з роздумом над монологом, що закінчувався словами класика, який переконливо спонукав земляків усвідомлювати, хто ми – нарід чи чернь?

Можливо? Але коли ж те очисне самоусвідомлення стане можливим для решти подібних?

Олеся КОВАЛЬЧУК, заслужений учитель України.

Зараз також читають: Допити в КДБ не похитнули любові до Українки: відома волинянка про минуле і сучасне.