Від першої зустрічі сина з татом без ноги – до першого шкільного дзвоника. Павло Симонюк повернувся з війни не таким, як ішов, але зумів почати життя заново.
Історія Героя з Волині: «Тату, а де твоя ніжка? Ти був необережний – і так сталося?»
Це слова маленького Давида – сина лучанина, ветерана російсько-української війни Павла Симонюка, мовлені ним, коли мама вперше привезла його до тата в госпіталь
Чотирирічний хлопчик не міг зрозуміти, чому батько, такий дорослий, і... не вберігся. Тим більше – уявити, що він пройшов через таке пекло, де важко вберегти життя – не те, що ногу.
– Тоді в мене ще не було протеза, – пригадує цю зустріч Павло.– Давид, запам’яталося, розплакався.
В гірких сльозах виливались емоції дитини. У цьому році першого вересня тато проводжав сина в перший клас. І на фото, де вони втрьох – батьки і їхній школярик, із першого погляду й не помітиш, що в Павла нема ноги. Ця «непомітність», що в чоловіка ампутована нога, – не лише така, зовнішня, – вона насамперед у тому, як він, людина сильна духом, після війни зумів почати нове життя.
«25 лютого я провів дружину й сина у Польщу, а сам поїхав у військкомат»
Це зараз Павло Симонюк – лучанин. А родом він із Рівненщини, чимало літ жив у селищі Ратне.
– У 1999-му я переїхав з Рівненщини в це волинське селище – моя перша дружина звідси. В цьому шлюбі син є, якому вже двадцять п’ять років. Але так склалося життя (чи не склалося), що ми розлучилися. Років вісім тому перебрався до Луцька, де вдруге одружився. В нас є шестирічний син.
Почалося з того, що кум Павла переїхав в обласний центр Волині. А оскільки якраз будувався, то покликав його на допомогу. Так уже, видно, зверху написано, щоб тут чоловік долю свою знайшов (коріння другої дружини, Надії, теж на Ратнівщині, і в неї це другий шлюб, від першого шлюбу має доньку).
Війна забрала в нього ногу. Але не змогла забрати головного – жаги жити й бути татом.
Свого часу, закінчивши школу, Павло Симонюк вивчився на столяра. Але життя розширило спеціалізацію – і плитку навчився класти, й сантехніку освоїв, електрику. Працював і на Волині, і в Києві, за кордон на заробітки їздив.
А повномасштабна війна застала Павла в Данії – родичі, які живуть там, будувалися, тож допомагав їм.
– Я стежив за новинами – моніторив по всіх соцмережах, що відбувається в Україні й біля її кордонів, – розповідає чоловік. – Тож відчував, що ситуація тривожна, і вже 23-го лютого вилетів в Україну. Ввечері, орієнтовно о 18-й годині, прилетів у Жуляни і звідти – на Луцьк. А вранці ми з дружиною прокинулися від вибухів – аеродром бомбили. І все...
Згодом, коли Павло буде на війні, дружина скаже йому, що, може, треба було б не вертатися з-за кордону («Ми б до тебе в Данію приїхали»). А тоді, коли почалася велика війна, сталося так, як сталося. По-іншому, як зараз говорить чоловік, і не могло бути:
– В ніч з 24-го на 25-е лютого ми поїхали до моєї сестрички на Рівненщину – в селище Володимирець, звідки я родом. Взяти продуктів, бо ж невідомо, як ситуація складеться. Тоді ж, на Рівненщині, я звернувся у військкомат. Мене спитали, де я стою на обліку. Почувши, що на Волині, зокрема на Ратнівщині, сказали: «От туди й звертайтеся». Всі пам’ятають, що в перші дні повномасштабної війни було дуже багато бажаючих записатися в ЗСУ. Тож мені дали зрозуміти, що «вистачає й своїх – не знаємо, куди розподіляти». Ми зразу ж вернулися в Луцьк. 25 лютого я провів дружину з дітьми та її матір’ю в Польщу, а сам того ж дня, ввечері, поїхав у Ратне, щоб добровольцем іти у військо.
«У 2023 році, десь на початку літа, нас перекинули на Запоріжжя»
Доброволець Павло Симонюк потрапив у 50-й окремий батальйон, який формувався в Луцьку.
– Спочатку в нас був збір у Сокиричах на Ківерцівщині, – пригадує він свій шлях від тилового підрозділу й до того, як уже був на передовій. – Потім прикріпили до 100-ї Волинської бригади. Якийсь час ми були, як ті перелітні птахи, – пройшли через 110-у, 115-у, 117-у бригади. А вже остаточним місцем моєї служби стала 118-а бригада, що формувалася, 10-й Одеський корпус (підрозділи корпусу залучалися до бойових дій на різних напрямках фронту, зокрема на Запорізькому, під час контрнаступу 2023 року та звільнення Роботиного. – Авт.) У 2023 році, після злагодження по батальйону в Черкаській області, десь на початку літа, нас перекинули на Запоріжжя.
Це був напрямок Оріхове, Роботине. Там вже ми ходили на позиції, виконували бойові завдання.
Павло служив у піхоті, він – кулеметник. Тобто в нього, без перебільшення, була найнебезпечніша та найважча служба. Про це не раз доводилося чути від військовослужбовців-піхотинців, котрі вже повернулися з війни. Саме піхота – це основа й хребет будь-якої армії. Навіть тепер, незважаючи на розвиток сучасних технологій, дронів, артилерії, залишається така істина: територія вважається звільненою або утриманою лише тоді, коли туди зайшла піхота.
– Так, на піхоті все тримається, вона – особливо уразлива, – розмірковує мій співбесідник, коли про це заходить мова, і наводить вже конкретний приклад, коли піхотинці опиняються у смертельній пастці. – Сьогодні ти йдеш на позицію з побратимами, через якийсь час прибуває заміна. Хоч може й не прийти. Ще й зараз, коли давно закінчився мій шлях на війні, я дзвоню до своїх хлопців – тих, із ким був в одному розрахунку. І дізнаюся, що вони сидять на «нулю» вже... чотири місяці, бо нема можливості вийти. Чекають сприятливих погодних умов, щоб дронів менше літало. Коли безпілотників багато, то це дуже небезпечно. Дощ, туман – сама природа допоможе їм вийти живими.
Майже пів року Павло був безпосередньо на передовій – там, де йшли бої, де одна мить – і тебе може не бути. Він добре це знав. І дружина його – так само, адже бачила, скільки хлопців хоронять лише в Луцьку. А ще скільки їх – у числі тих, хто пропав безвісти?!
– Я розумів, що Наді непросто. Особливо тоді, коли я на завданні й мене нема на зв’язку, – каже Павло. – Дехто з хлопців брав із собою телефон, навіть тоді, як вирушав на позицію. Я ж залишав мобілку на базі розташування, адже в телефоні – багато особистої інформації. А з тобою різне може бути – потрапиш у полон, наприклад, і тоді ці дані про твоїх рідних матиме ворог. Тож, йдучи на роботу, казав Наді чи писав, що мене не буде на зв’язку: «Чекай – передзвоню», а, повернувшись, повідомляв: «Вийшли, все гаразд».
Один раз Павло приїжджав додому. Правда, це була «самоволка» – офіційної відпустки після мобілізації так і не мав. На той час дружина вже повернулася з Польщі, де була з дітьми рік. Тож мав можливість усіх побачити. Тоді у тата ще були здорові, міцні обидві ноги, й він високо підкидав синочка, тішився цією, хоч і короткою, зустріччю з ним.
Мова зайшла про те, як Павло втратив ногу, й чоловік згадав про бій під Роботиним:
– Після вибуху міни я її не втратив. Внаслідок осколкового поранення нога була порвана. Мене винесли із зони бойових дій. Спочатку в нашому батальйоні надали першу медичну допомогу, затим відправили на Запоріжжя, сказавши: «Все гаразд з ногою – ми її склали». І я увірував в це, бо ж відчував ногу, міг нею поворушити. Ще через день мене й таких, як я, завезли в Дніпро – в лікарню імені Мечникова, де я був приблизно тиждень. Вже звідти відправили в головний військовий клінічний госпіталь Києва. І там же зробили декілька операцій. І коли здавалося, що все йде благополучно, я перестав відчувати ногу. Пішло зараження, нога почорніла – починалася гангрена. Лікар сказав, що не можна зволікати, – поки можна ще врятувати коліно, ногу треба ампутувати. Потрібна була моя згода на ампутацію, і я її дав. Був і такий вердикт: «Якщо інфекція пішла вище, то будь готовий, що доведеться різати ще раз – уже вище коліна».
«Звичайно, важливо мати міцний моральний стержень, сильний дух»
Операцію з ампутації ноги робили в головному військовому клінічному госпіталі Києва. А потім ще майже пів року Павло був у різних госпіталях, зокрема Львова, Трускавця. Довго тривало лікування, реабілітація, підготовка до протезування.
– А вже саме протезування, – розповідає чоловік, – було в центрі «Суперхюманс» (Superhumans Center – медичний заклад, який зібрав чимало хороших відгуків своїх пацієнтів. – Авт.), що у Винниках поблизу Львова. Там працюють висококваліфіковані реабілітологи. Вони перш готують до самого протезування, а потім учать користуватися «новими ногами».
Одне слово, все не так просто, як, може, хтось думає. Тому-то є випадки, коли людина, втомившись від випробувань, занепавши духом, махне, як кажуть, на все рукою з думкою: «Хай вже буде все, як є» й залишається нерозлучною з візочком.
Павлові Симонюку, за його словами, такі зустрічалися:
– Звичайно, важливо мати моральний стержень, сильний дух. Але багато залежить від того, чи є підтримка від дружини, рідних. Бо навіть законне звільнення з військової служби – це, виявляється, – непроста паперова тяганина.
Коли Павлові вже дали другу групу інвалідності, коли він написав рапорт у свою частину, й там сказали, що він «іде на звільнення», йому довелося ще їхати на Запоріжжя:
– Щоб здати майно, яке було за мною закріплене, виписки різні поробити, проштампувати військовий – така от бюрократія.
І, до речі, їздив Павло у свою військову частину, щоб «остаточно закрити всі питання», ще, не маючи протеза, – на милицях.
– Непросто було вирушати в таку дорогу, правда? – задаю нібито риторичне питання й чую у відповідь:
– Людина до всього звикає...
У героя нашої публікації вистачило сили духу не лише пройти всі бюрократичні перепони, а й повернутися до нового життя.
– Спочатку, коли звільнився зі служби, то якийсь час сидів удома, – каже він. – Але це ж так нудно, коли нічим не займаєшся! Тож вирішив повернутися у сферу будівництва. На той час я вже більш-менш освоївся з протезом. Хоч було ще декілька операцій – перш видаляли головку малої гомілкової кістки, бо вона мені заважала – я не міг на протезі ходити. Потім була неврома, через яку теж не міг стати на протез, тож її треба було видалити. І все це знову – у центрі «Суперхюманс». Після кожної операції, поки все не стабілізується, протез не можна було одягати. А ще зламав ногу, якраз ту, що ампутована (робив у себе в квартирі ремонт, якось не дуже добре, скажемо так, на неї став і впав). І ось саме тоді, коли проходив реабілітацію після останніх операцій, познайомився з хлопцями – такими ж, котрі звільнилися вже зі служби, й надумали організувати свою справу. Я й до цього займався трохи підробітками на будівництві, ремонті житла, і от вирішив легалізуватися. З минулого року вже маю статус ФОПа, почав брати якісь офіційні замовлення, платити податки.
Йдеться, зокрема, про знайомство Павла з ветераном російсько-української війни – лучанином Миколою Романюком (про повернення пана Миколи до нового життя газета «Волинь» розповідала в публікації «У бою страху нема – найстрашніше було замерзати поволі в болоті» в номері за 22 квітня – https://www.volyn.com.ua/news/306012-voin-z-volyni-u-boiu-strakhu-nema-naistrashnishe-bulo-zamerzaty-povoli-v-boloti). Вони удвох створили торік громадську організацію «Ветеран-Сенс», залучали до спілки інших хлопців, давали їм робочі місця. А нещодавно, 18 вересня, у Луцьку відбулася презентація проєкту фірми «Руками ветерана», яку очолює Микола Романюк, щодо співпраці ветеранів війни з місцевими ОСББ.
«Це так страшно, коли хлопців, з якими ти вчора їв із одної миски, уже нема»
Павло тепло відгукувався про таких же колишніх військових, з якими працює, з якими можна відверто поговорити, коли на душі не зовсім добре, й вони тебе зрозуміють краще за психолога, бо пройшли в житті через те, що й ти. А ще чоловік стільки разів згадував з вдячністю свою дружину, що я не могла не поспілкуватися безпосередньо з нею. Пані Надія, насамперед, сказала те, про що тепер, може, й не хотілося б згадувати:
– Коли ми з Павлом у 2019 році познайомилися, одружилися, то він кинув курити (до цього багато палив). А ось на війні знову став курити, міг і випити, особливо в ті дні, коли в підрозділі були втрати. Я не могла з приводу цього мовчати. Але чула від нього: «Ти не розумієш, що тут робиться... Ти тут не була... Мій побратим загинув...» Мовляв, це так страшно, коли хлопців, з якими ти вчора їв із одної миски, спав на одному матраці, уже нема. По правді, я могла зрозуміти і це, й те, як то бачити, що «мухи виїдають очі загиблих», пити протиблювотні таблетки, щоб просто могти дихати, але старалася рятувати його й казала: «Побратима ти не вернеш, проблеми не вирішиш, а от себе погубиш».
Коли проходив реабілітацію після останніх операцій, познайомився з хлопцями – такими ж, котрі звільнилися вже зі служби, й надумали організувати свою справу.
Й молилася за чоловіка. Слава Богу, її чоловік вижив у пеклі війни. Більше того – зумів повернутися до нового життя, пройшовши до цього непростий шлях.
– Павло переніс чимало операцій, – каже жінка. – Я була біля нього в Дніпрі, у лікарні Мечникова. Вже поїхала додому, бо все нібито йшло на поправку. І от дзвоню чоловікові, а він говорить, що консиліум мають збирати. Включаю логіку: «Консиліум збирають, зазвичай, коли все погано, й треба прийняти якесь кардинальне рішення». Питаю Павла: «Як твоя нога?» Виявиться, рішення консиліум приймав одне – ампутувати ногу до коліна – чи вище...
Надія була в Києві, коли Павлові ампутували ногу. І знімок зберегла, який зробила в той день, коли чоловік пробував ходити з допомогою ходунків. Голова опущена – настрій зовсім не такий, щоб ще й позувати. І зовсім інша атмосфера – на світлині, де він – із сином: ще без протеза, але вже з надією, що все буде добре. Й силу цій надії давала, вибачте за тавтологію, – Надія, його кохана дружина.
– Павло сьогодні живе повноцінним життям. Він працює, ростить синочка-першокласника, якому пощастило, що тато повернуся з війни, – тішиться жінка.
...А ще Павло Симонюк, якому одну ногу замінив протез, ходить по гриби. Це вже я додаю. Адже в той день, коли подзвонила пані Надії, щоб домовитися про телефонну розмову, нашу онлайн зустріч довелося перенести. Подружжя було якраз у лісі, на Ратнівщині, – на «тихому полюванні», яке цієї осені напрочуд щедре.
Катерина ЗУБЧУК, заслужений журналіст України.
Зараз також читають: Вдова волинського Героя: «Ти можеш плакати в душі, але син не повинен бачити маминих сліз».
