І ЗАКРИЛА СВОЄ СЕРЦЕ ДЛЯ КОХАННЯ

Є моменти, які ставлять велику чорну пляму на всі світлі й непорочні мрії молодості. Ось тому й задумуєшся, чи ми самі творимо свою долю, чи вона нас усе життя веде, як сліпців, а від цього і помилки, особливо в молодості. Ілюстрацією цього є історія, яку хочу розповісти

Любов БАРХАБА

...Багато хто заздрив блакитноокій красуні Оксані, що вона собі і пару знайшла достойну. Чорнобровий офіцер був справжнім лицарем: часто дарував квіти, зустрічав з роботи, завжди був поряд у скрутну і веселу хвилину, підтримував і словом, і ділом. Тому на те, що Оксанин обранець розлучений, ніхто особливої уваги тоді не звертав (всяке ж у житті буває...). Незадовго він запропонував Оксанці руку й серце.
Вони одружилися у щедру осінню пору, коли жовтогаряче листя встелило матінку-землю. Так і хотілося бажати: «Щастя вам стільки ж, як осінніх дощів, і такого яскравого майбуття, як радісно-веселе осіннє листя». Не знало тоді серце блакитноокої, що за помилку молодості доведеться розплачуватись самотністю.
Коли ж відгриміли музики, наречений привіз щасливу Оксану до свого обійстя. Почалися сімейні будні. Але недовго вони тривали, бо все лукавство молодого офіцера одразу випливло на поверхню.
Якось Оксанці до рук потрапив непідписаний лист від жінки, в якому та повідомляла, що... вагітна від офіцера. Судячи з подальших слів, аборт робити вона, звісно, не збиралася, та й пізно було переривати вагітність. Страшно навіть уявити, що творилося на душі новоспеченої невістки, яка, тільки-но ступивши на поріг чоловікової домівки, дізналась таку новину. Не попереджуючи нікого, не чекаючи жодних пояснень чи виправдань, вона зібрала свої речі й повернулася до гніздечка, де ніхто і ніколи не зрадить, - до батьків.
Сьогодні нашій героїні вже майже сорок, але що таке справжня любов чоловіка, що таке сміх рідної тобі, схожої на тебе дитини, що таке сімейний затишок вона так і не відчула. Сама перед собою дала обітницю, що більше не повторить такої помилки. Живе за принципом, що краще жити в самотності і спокої, ніж не зрозуміло з ким і як.
Ніхто не знає, що відбувалося у її серці, коли споглядала за щасливими закоханими, коли бачила, як молоде усміхнене подружжя прогулюється з маленьким дитятком і тулиться одне до одного, смакуючи солодкі вуста коханої половинки, коли виконувала роль хресної мами і усвідомлювала, що сама могла б мати таких же, а, може, й старшеньких... Відповіді на ці запитання криються у глибині душі Оксани під безліччю замків, ключі від яких дозволено підібрати, мабуть, лише їй самій.
Її любов можуть відчути всі рідні, але кохання до якогось чоловіка Оксана так і не впустила до свого серця. Було чимало залицяльників. Та серце жінки виявилось розбитим назавжди. Вона принципово не хоче мати ближчих, ніж дружні, стосунків. Можливо, це неправильно. Але, отримавши таку вічно болючу душевну травму замолоду, Оксана боїться обпектися на тому ж самому вогні «кохання». Слово навмисно беру в лапки, адже справжнє кохання було лише з її боку. А він (до речі спеціально імені йому не даю, - просто він) поглумився над щирою дівочою душею, завдав такої глибокої рани, що виявилась незагойною. Оксана все життя мучить себе думками про невдале кохання і нікому не зичить зустріти такого офіцера.
Ця історія мимоволі пригадується, коли бачимо на асфальті під вікнами дівчат написи типу «Кицюню, пробач», «Іра, я тебе кохаю», «Люда, ти мені потрібна. Люблю» тощо. Ці «одкровення» топчуть щодня сотні людей, вимиває дощ та сніг, по-різному на них реагують перехожі. У такий спосіб юнаки просять пробачення у коханих. Мабуть, не кожному з них легко переступити через себе, свої принципи, зрештою, самолюбство і зробити такий крок. Та все ж таки вони на це ідуть, відчуваючи, що їм «потрібна» дівчина. А чи потрібен дівчині той, хто спочатку завдав невимовного болю тендітному серденьку, а потім намагається таким своєрідним способом відкупитись? У народі кажуть: «Все, що робиться в житті, то на краще». Добре, якщо доля страхує нас від хронічної душевної рани, захищає від таких, як згаданий офіцер, і не дає спіткнутися на молодому шляху.
...Хто знає, як би склалася Оксанина доля і скільки болю могло б ще пережити її серце, якби вона побачила адресований чоловікові лист через рік (а, може, «добрі» язики донесли б через кілька років таку новину). Може, й справді все, що в житті робиться, то на краще?