ВИКРАДАЧІ ІНОМАРОК

ВИКУП ЗА "ФОЛЬКСВАГЕНА"
Була субота й подружжя Столяруків, Світлана та Тарас, котрі проживали в селі Оздів, вранці приїхали в Луцьк на Центральний ринок. Свій автомобіль “Ауді” поставили на Замковій площі неподалік ринку. Там же стояв “Ніссан”, за кермом якого сидів молодий водій. Він байдуже кинув погляд на прибулих покупців й почав протирати скло.
— Тарасе, ти йди в один бік ринку, а я піду в інший. Так швидше скупимося та й повернемось додому,— порадила дружина.
Столяруки, підхопивши сумки, розійшлися.
Світлочубий водій простежив, доки чоловік та жінка розчинилися в ринковому натовпі, й швидко погнав кудись своєю іномаркою. Незабаром повернувся, але уже без “Ніссана”. Підійшов до світлого “Ауді” Столяруків. Озирнувся навколо. Нічого підозрілого не помітив. Витяг з кишені якийсь метальний шестигранник, заточений під автомобільний ключ. Ще раз зиркнув навколо й швидко відчинив дверцята. Вмостився за кермом.
Ключа запалення у чоловіка не було. Проте той, певне, добре знав автомобільну справу, бо через хвилину-другу мотор запрацював.
Злодій рушив з місця. Раптом побачив, що до автомобіля біжить господар “Ауді” й махає до нього кулаками. Зупиняти автомобіль й тікати було пізно. Власник “Ауді” міг його наздогнати або ж допомогли впіймати злодія люди. Тому натиснув на газ й понісся вулицею Данила Галицького. Знав, що господар зараз потелефонує у міліцію і його без особливих труднощів затримають на одній з вулиць міста. Тому звернув у бік й погнав автомобіль до села Великий Омеляник. Там мав знайомого, в якого орендував гараж. Розумів, що це єдиний вихід сховатися разом з “Ауді”...
У селі злодій заїхав у двір одного з будинків й поставив крадений автомобіль в гараж. Тут проживав майже його одноліток Ігор Риновський. Почувши гуркіт мотора, господар вийшов на подвір’я.
— Іване, ти де взявся?— запитав здивовано. — Я тебе вже давненько не бачив.
— З неба впав...— пожартував Іван.
— А де взяв “Ауді”?
— Купив випадково в одного чоловіка на ринку. Автомобіль старий, то розберу на запчастини. Так легше буде продати.
Риновський повірив, бо знав, що Іван Баран уже так робив.
Насправді злодій мав зовсім іншу думку — протримати “Ауді” кілька днів у гаражі, потім довідатися, хто власник й повернути йому автомобіль за певний викуп.
Саме так Баран вчинив чотири місяці тому. Проходячи одного дня вулицею Лесі Українки, помітив темно-синій “Фольксваген”, котрий стояв біля житлового будинку під деревом. Згодом знову побачив ту саму картину. Виявилось, що автомобіль приїжджає до цього будинку майже щодня. А належить він жителю села Гірка Полонка Володимиру Кузьміну. Разом з дружиною приїжджає в обласний центр і зупиняється на вулиці Лесі Українки. Там проживають його хворі батьки, отож, щоразу привозить їм харчі та ліки. Погомонять з батьками годину, часом довше й повертаються у село додому...
Так було й того дня. Кузьмін приїхав у Луцьк. Поставив, як завжди, “Фольксваген” біля будинку під деревом, заніс до хати харчі та ліки. Хвилин через десять дружина визирнула у вікно.
— Нашого автомобіля немає,— сказала злякано.
Подружжя вибігло з будинку. Автомобіля ніде не було.
Через тиждень Баран зателефонував до Кузьміна у Гірку Полонку:
— У вас, здається, вкрали автомобіль? Я знаю, де “Фольксваген” і можу повернути, але мусите мені заплатити вісімсот доларів.
— Де я візьму такі гроші?
— То ваша справа... Автомобіль коштує дорожче.
Довелося погодитись.
Баран сказав, куди привезти гроші й після того, як їх отримав, пригнав “Фольксваген” і залишив його на вулиці навпроти тубдиспансеру...
За автомобіль “Ауді”, вкрадений на Замковій площі, отримати викуп не вдалося. Міліція швидко натрапила на слід Барана і його заарештувала.
ЗЛОДІЙ-МЕЛОМАН
Двадцятичотирирічний Дмитро Ілюк виявився не таким зажерливим, як Іван Баран. Він не викрадав автомобілів, а брав те, що було в салонах. У першу чергу — автомагнітоли, бо вважав, що з дитинства наділений музичним слухом.
Ілюк так само бродив по Луцьку і видивлявся, хто автомобілі на ніч ставить не в гараж, а залишає надворі. Бродив в основному, коли стемніє. Йшов якось вулицею Тімірязєва. Біля одноповерхового будинку з червоної цегли побачив “Мерседес”. Вирішив подивитися, що у салоні. Тільки-но ступив на подвір’я, як назустріч кинувся великий кудлатий пес. На щастя злодія, він виявився на ланцюгу. Пес почав гавкати. Одразу ж на подвір’ї з’явився господар. Злодій присів під плотом. Господар оглянув подвір’я. Нічого підозрілого не помітив.
— Чого ти даремне мене будиш?— почав картати чотириногого вартового.
Пес образився й сховався у буду. Господар пішов у хату.
Ілюк ще кілька хвилин посидів під плотом, потім піднявся й сміливо попрямував до автомобіля. Пес не гавкав, а лише стримано гарчав. Злодій зламав ножицями замок й відчинив передні дверцята. Із салону витяг закордонну автомагнітолу та тридцять гривень і зник.
Вранці господар вийшов на подвір’я, помітив, що дверцята автомобіля чомусь відчинені, хоча на ніч їх замикав. Заглянув у салон і не виявив там автомагнітоли. А пес, ніби відчуваючи свою провину за те, що сталося, жалісливо дивився на свого господаря...
Але що там пес, коли Ілюк не злякався навіть боксера? Якось забрів вночі на вулицю Степову. Побачив на подвір’ї дві іномарки — червоного кольору “Форд” і такий же “Фольксваген”. Ці автомобілі він примітив ще вдень, а тепер вирішив перевірити, чи немає у салоні цінних речей.
Злодій виявився досвідченим. Одразу зрозумів, що “Фольксваген” перебуває під сигналізацією. Тому обійшов його, немов розлюченого собаку, й попрямував до “Форда”. Вправно ножицями відчинив дверцята й викрав автомагнітолу, дорогу, закордонну.
Там же, на вулиці Степовій, він обікрав місцевого підприємця. З його автомобіля, котрий також вночі стояв на подвір’ї, прихопив автомагнітолу “Філліпс”. Хоча вона була закріплена болтами, зняв, навіть не пошкодивши панелі. Правда, довелося присвічувати собі запальничкою.
П’ять місяців нишпорив ночами Ілюк. За цей час обікрав дванадцять автомобілів лучан. Всі вони стояли на подвір’ї, а не в гаражі. Ножицями без особливих труднощів відчиняв замки. Іноді, але досить рідко, довелося їх ламати. Чому так впевнено діяв? Виявилося, що мав спеціальність слюсаря-ремонтника.
Майже всі викрадені з автомобілів речі Ілюк продав на ринку. Потрібні були гроші не лише на харчі та одяг, адже Дмитро ніде не працював, а й на наркотики. А вони недешеві. Ілюк давно перебував на обліку в наркологічному диспансері. За незаконне зберігання макової соломки, яку виявили у нього працівники міліції, встиг побувати за гратами. Нині ж за крадіжки з автомобілів вчетверте опинився на лаві підсудних, як і Іван Баран.
Луцький міський місцевий суд позбавив волі Дмитра Ілюка на чотири з половиною роки, Івана Барана — на шість років. Знову доведеться обом дивитися на світ крізь грати. Врешті-решт, так можна звикнути й до того, що тюрма стане “рідною” домівкою...
Леонід МІЛІЩУК,
Володимир КАЛИТЕНКО.