«Погідного літнього ранку ми з дружиною в полі розпушували землю біля гарбузових стебел. А неподалік молоді господарі Василь і Наталя підворушували сіно, прибите грозовими дощами на покосах. Аж раптом Василь зупинився від несподіванки. Із зеленої сіножаті на нього зляканими очицями дивилося сіре зайченя...
«Погідного літнього ранку ми з дружиною в полі розпушували землю біля гарбузових стебел. А неподалік молоді господарі Василь і Наталя підворушували сіно, прибите грозовими дощами на покосах. Аж раптом Василь зупинився від несподіванки. Із зеленої сіножаті на нього зляканими очицями дивилося сіре зайченя.
— Врятуй мене!— можна було прочитати у цьому погляді. Адже мати-зайчиха народила і покинула у надії, що така ж зайчиха при нагоді нагодує молоком. Так, принаймні, описують заяче життя дослідники. Тож бідному зайчаті не так просто вижити. Але чоловік і не збирався полонити його й замикати у клітку: зайці дуже важко переносять неволю. Тож взяв сіренького за вуха і випустив у міжряддя картоплі. Той потрюхикав борозною у невідомість. Можливо, й виживе у цьому барвистому, але такому незатишному для малюка світі, де з високості шукає здобич гострим зором рудий шуліка, а на землі винюхує поживу хитра й хижа лисиця. Та й бродячі собаки не проти поласувати зайчатиною. Тож четверо дорослих людей дивилися вслід малюку й щиро бажали зайчаткові вижити». «Заячу історію» розповів наш читач Павло Шесталюк із с. Хворостів Любомльського району.
