Спочатку я навіть сприйняла цю картинку за сімейну ідилію: алейкою луцького скверу переді мною йшов хлопчина років п’яти-шести, тримаючи за руки тата і маму.
Спочатку я навіть сприйняла цю картинку за сімейну ідилію: алейкою луцького скверу переді мною йшов хлопчина років п’яти-шести, тримаючи за руки тата і маму. Я не чула, про що вони розмовляли, але раптом молода жінка дала хлопчині ляпаса. Той зреагував миттєво, тузнувши матір у живіт (до обличчя не доріс) і, кинувши ще хвилину тому такі надійні батьківські руки, побіг доріжкою, тамуючи сльози образи. А коли мама, наздогнавши його вже біля маршрутної зупинки, спробувала взяти малюка за руку, він різко вирвав її, на що батько знічев’я кинув: “Він уже дорослий мужчина”. Цікаво, що чоловік не зробив зауваження ні дружині (що б не сказала дитина — бити її по обличчю непедагогічно), ні синові (який посмів підняти руку на матір?!). Тож можна було зробити висновок, що така модель поведінки є в цій сім’ї нормою. На жаль, молоді батьки частенько не замислюються над тим, що майбутні драми і трагедії у своїх родинах вони програмують самі, принижуючи своїх дітей, виховуючи в них агресію, культ сили. А потім, читаючи у пресі кримінальну хроніку про сімейні розборки, де син підняв руку на батька, чоловік убив дружину чи навпаки, дивуємося, звідки у людей стільки жорстокості, дикунства? І забуваємо, що всі наші комплекси неповноцінності — родом із дитинства, від спілкування з найближчими людьми.
