"Ми маленькі мажори. Нам тато все купує. У нас дорогенні тачі. По цимбалах затори – ми по зустрічній фігачим...” – саме так співає Вова зі Львова про “нелегке” життя наших мажорів – і це чистісінька правда.
"Ми маленькі мажори. Нам тато все купує. У нас дорогенні тачі. По цимбалах затори – ми по зустрічній фігачим...” – саме так співає Вова зі Львова про “нелегке” життя наших мажорів – і це чистісінька правда. Вони – як малі діти: не встигнуть чогось захотіти, як воно уже є. Їм можна все і відразу, тому що вони знають: гроші та влада батьків не дадуть улюбленому чадові сісти в калюжу. Нова пострадянська епоха, крім політичних перетворень, змінила кардинально саме суспільство. Поки Україна утверджувалася як незалежна держава, панував повний безлад: посадовці вирішували, хто саме має керувати країною, метикуваті “нові українці” хвацько “прихватизовували” все, що бачили, та спекулювали на чому могли, а прості люди – важко працювали і мріяли про краще майбутнє. Поки вони жили ілюзіями, вистоюючи по декілька годин у довжелезних чергах, “нові й круті” власники легко нажитих капіталів уже гонорово сиділи за столиками ресторанів, смакували дорогим мартіні та зверхньо дивилися на людей, які їх оточували. Ці новоспечені багатії з самого малечка вчили своїх дітей, як правильно треба жити, а ті в свою чергу старанно мотали на вус усі батьківські “настанови”. Либонь, недарма в народі кажуть: яблучко від яблуньки далеко не падає. Минули роки, і улюблені синочки й дочки перетворилися на справжніх мажорів, які вважали себе вищою расою, почали вести ще бурхливіше та розкішніше життя. Життєве кредо кожного мажора – за гроші і з допомогою потрібних зв’язків можна купити абсолютно все. Вони вважають себе центром Всесвіту, у них свої не-писані закони, де немає ніяких моральних рамок та етичних обмежень. У суспільстві їх дуже легко вирізнити: зазвичай вони їздять на дорогих автівках, носять золоті прикраси та речі від провідних дизайнерів, мають повний арсенал найновіших технічних засобів та зверхньо і зневажливо ставляться до простого люду. Мажори постійно грають на публіку, їм подобається своїми безглуздими вчинками привертати до себе увагу. Вони розкидаються батьківськими грошима наліво й направо, хоча самі ще й палець об палець не вдарили заради власного добробуту. А навіщо це їм, за них уже все вирішено. Типові мажори твердо переконані: працювати повинні тільки ті люди, у яких немає грошей та зв’язків, які не вміють жити. Зазвичай батьками мажориків є чиновники, круті бізнесмени. Прості, так би мовити, підприємці добре знають, що гроші з неба не падають, їх треба заробляти та у щось вкладати. А крутим бізнесменам у нас, як правило, гроші самі в руки йдуть. Посадовцям же ще простіше: взяв хабар – “виручив” людину і про себе, улюбленого, не забув. Усім нам відома істина: чим легше дістаються гроші, тим демонстративніше вони витрачаються. Тому багатенькому татусеві-чиновникові нічого не шкода для своєї кровиночки. Мабуть, це вже так склалося, що типовий мажор, як правило, студент “престижних” факультетів – юридичного чи економічного, на крайній випадок – медичного. Для них навчальні корпуси – місце хіба що для нових знайомств та зустрічей, а також можливість похизуватися крутою батьківською автівкою. Граніт науки вони гризуть тоді, коли їм захочеться. Вони не надто зациклюються на навчанні, більшої уваги у них заслуговує зовнішній вигляд, який підкреслює статус та перевагу над іншими. Пригадую, як мій сивочолий викладач з охорони праці, який все життя присвятив університетові, розповідав, що він старається їздити на роботу маршруткою або тролейбусом, лише за екстрених обставин бере свою не зовсім нову “Таврію”. Бо його автівка, мовляв, не вписується в той автопарк, який стоїть перед корпусом економічного факультету. Студенти з шиком паркуються біля навчального закладу, демонструючи різні імпортні моделі. З одного боку, йому ніби соромно за себе, що, будучи викладачем з багаторічним стажем, так і не зміг назбирати грошей на якесь достойніше авто. Хоча з іншого – є й гордість за те, що його совість залишиться чистою. Серед наших молодих людей, на жаль, вже з’явилися псевдомажори. Ці хлопці та дівчата зі шкіри лізуть, аби тільки приєднатися до омріяної тусовки і хоч якимось чином долучитися до “вибраного” прошарку суспільства. Заради нікому не потрібного статусу вони просто експлуатують власних батьків. Часто у пошуках кращих заробітків матері поневіряються за кордоном, аби забезпечити своїх дітей усім необхідним, допомогти стати на ноги. Натомість їхні чада не особливо переймаються долею і здоров’ям рідних, вони тільки запитують, коли мама знову перекаже гроші, бо ці так швидко розійшлися невідомо на що. Псевдомажорство теж сприяє деградації молодої людини. Адже її інтелектуальний рівень страждає, вона звикає до думки, що за все можна домовитися і все купити, аби були гроші. Про які заняття в університеті може йти мова, якщо тільки під ранок приходиш з чергової тусовки та ще й голова страшенно болить від випитих коктейлів? Не так давно я стала свідком одного з яскравих прикладів псевдомажорства – декілька студентів-випускників національного університету імені Лесі Українки замовили лімузин, аби з шиком годинку покататися містом та під’їхати до свого факультету. За таку забаганку вони заплатили 650 гривень. Ці ж псевдомажорики з бокалами шампанського вилазили через люк автівки та демонстративно махали ручками всім перехожим. Ця показуха і шик тішили їх самолюбство, а в друзів та однокурсників викликали неоднозначну реакцію. Одні казали, що це дуже круто, така поїздка запам’ятається на все життя, а “фотки” які бомбезні вийдуть, їх потім в Інтернет не соромно буде закинути та показати рідним у селі. Інші не розуміли випускників, бо вони ж викидали гроші на вітер – і не ними зароблені. Їхні батьки й так впродовж останніх п’яти років тягнулися з останнього, аби забезпечити і грішми, і всім необхідним своїх дітей, які, сподівалися, наполегливо гризли граніт науки. А тепер мамам і татам треба буде викласти ще й кругленьку суму, аби десь прилаштувати своїх чад. Звідки її взяти? Проте, певно, ці студенти-випускники не сушили собі голову такими думками, а робили те, що їм хотілося, – шикарно відривалися на повну. Скажете, у нас, на Волині і в Луцьку, справжніх мажорів немає? Але саме собою чомусь напрошується питання: а для кого ж тоді відкрили торгово-розважальний центр “Варшавський”, а нещодавно ще й “Гранд-Волинь”? Ціни у цих закладах можна переплутати з номерами стаціонарних телефонів, але на когось-то вони розраховані. Варто згадати ще й про “Роуз Кафе”, де чашечка запашної кави коштує в середньому 50 гривень, нічний клуб “Золото”, де тусується гламурна молодь, “Мармелад”, “Карамель”... У народі кажуть: на кожен товар – свій покупець, отже, й такі заклади мають своїх віп-клієнтів, які не відмовляють собі у комфортному відпочинку. Недавно випало почути діалог двох “мажорних хлопців”. Подумала: зараз почнуть розписувати свої геройські вчинки або вихвалятимуться, які мачо, але ні. Один повідав, що йому приснилися такі класні джинси і тепер він спокійно не зможе спати, якщо не купить ці штани. Ось такі “проблеми” юнака хвилюють і такими інтересами він живе. Хіба з таких виростуть справжні сильні чоловіки, за якими жінки почуватимуть себе, як за кам’яною стіною, чоловіки, які не бояться труднощів і хочуть служити в армії? Яке нас чекає майбутнє з такими захисниками? Чомусь у країнах Євросоюзу, у Сполучених Штатах Америки цінується в першу чергу те, чого молода людина досягла самостійно. Ніякі “понти” не справлять позитивного враження, а скоріше навпаки – свідчитимуть про приземленість і погане виховання. Там навіть “багаті татусі” привчають своїх чад до праці змолоду, не засипають їх доларами, а змушують самим про себе дбати, себе забезпечувати. Натомість в українському суспільстві, здається, по одягу не тільки зустрічають, а й проводжають. Кажуть, риба гниє з голови, так само й діти – вчаться жити за правилами батьків. Хіба не повчальним у цьому сенсі є випадок за участю депутата Луганської міської ради Романа Ландіка, сина народного депутата Володимира Ландіка (фракція Партії регіонів)? Нагадаю, не так давно Ландік-старший потрапив у гучний скандал із побиттям інспектора ДАІ. Незабаром після цього інциденту заявив про себе і його синок – він побив дівчину в одному з луганських ресторанів. І от після всіх цих подій на сайті “Української правди” було надруковано рішучі слова депутата від Партії регіонів Вадима Колесніченка, який пообіцяв, що “Регіони” захищатимуть українців і влада не буде виправдовувати мажорів, які вчинили злочин. – Проблема мажорів сьогодні – це наслідки непрацюючих демократичних інститутів, перш за все, у правоохоронній сфері. Але, на щастя, нова влада сьогодні досить сильна, щоб викорінити це явище, – підкреслив Колесніченко. Депутат зазначив, що реакція влади на ситуацію з Ландіком є “дуже показовим прикладом дій нинішньої влади”. Сам Віктор Янукович пообіцяв, що справа про побиття дівчини буде розслідувана швидко. Що ж, подивимося, чим усе закінчиться, чи не обернеться черговим лицемірством і подвійними стандартами, коли все вирішують гроші і привілейоване становище? На жаль, таких фактів можна навести дуже багато. Чого ми можемо чекати від того підростаючого покоління, яке, ще не пізнавши життя, звикло до розкошів, вседозволеності, до думки, що вони не такі, як усі, а “богообрані”? Звичайно ж, нічого доброго чекати не доводиться. Добре було б, якби вони задумалися над своєю поведінкою та вчинками і вирішили змінити себе, свій стиль життя. Але це не так просто в наших умовах. Отож, можливо, хтось з них відчує смак і потребу чесно працювати, а хтось продовжить життя “вічного мажора”. Хтось зіп’ється чи передозується наркотиками… Але не дай, Боже, щоб ці хлопці та дівчата зайняли впливові посади і стали вершити долі простих людей. А вони ж, як правило, на це й розраховують. Насамкінець хочу задати всім читачам одне питання: що зробить американський поліцейський, зупинивши за перевищення швидкості авто, в якому за кермом сидітиме син або донька впливового можновладця? Авжеж, точнісінько те ж саме, що й з кожним із нас – складе протокол і випише штраф. На жаль, нашій юній українській демократії ще ого-го як далеко до західної. Американці вже встигли засвоїти просту життєву істину: елітні “лексуси” мають здатність наїжджати не лише на простих смертних, а й на стовпи, тротуари та, зрештою, один на одного. Американці живуть за принципом: краще мати один для всіх “неприємний” закон, аніж однаково грізне для всіх беззаконня.
