Олександр Павлович Якимчук у Волинському обласному музично-драматичному театрі імені Т.Г.Шевченка з 1972 року. Прийшов сюди після десятого класу, а нині заслужений артист України...
Олександр Павлович Якимчук у Волинському обласному музично-драматичному театрі імені Т.Г.Шевченка з 1972 року. Прийшов сюди після десятого класу, а нині заслужений артист України. — Олександре, ви волинянин? — І так, і ні. Батьки мої з Рівненської області. Але так трапилося, що і родину батька, і мамину вивезли в Омську область, видно, за те, що мали гріх — любили Україну. Там мої батьки — Валентина Андріївна та Павло Васильович — познайомилися, одружилися і саме в Омській області народився я. — І як же ви опинилися на Волині? — Коли батьків реабілітували, вони не мали права повертатися у рідні краї. Мама з бабусею і мною лишилися в Омській області, а батько якимось чином прилаштувався на роботу в Києві, щоб згодом забрати сім’ю. Але не судилося. У Луцьку він потрапив під поїзд і лишився обох ніг. Після тієї трагедії мама переїхала до Луцька, а через два роки і я вже був тут з бабусею. — А яким чином ви потрапили до театру? — Можна сказати, що мені повезло. У Луцькій середній школі №15, де я навчався, займалися самодіяльним театром професійні актори Микола Ованесов та Микола Шкуренко. В усіх виставах та концертах, які вони у нас організовували, я брав участь. Та все ж мені пророкували дорогу до військового училища. Але якось підійшов до мене Ованесов і сказав: “Сашко, підеш в театр і тільки, навіть не думай про військове училище”. — А що було далі? — Після закінчення школи він пішов зі мною до обласного музично-драматичного театру імені Т.Г.Шевченка, який знаходився у тому приміщенні, де нині театр ляльок. Як сьогодні пам’ятаю, перед входом у театр стояли актори і тодішній його директор Костянтин Наумов. Наумов подав руку для вітання Ованесову, а той взяв мою руку і простягнув назустріч, сказавши: “Я привів тобі хлопця замість мене”. — Але ж ви не мали освіти? — Я настільки полюбив театр, що готовий був навіть двері закривати за відомими, шанованими акторами, аби бути в театрі. — І що вам запропонували в театрі? — У той час головним режисером був Борис Лур’є. Йшлося про те, що мене мають взяти на найменшу посаду, яка існує в театрі. Вразило те, що головний режисер більше години розмовляв зі мною, розповідав, що таке театр. На все життя я запам’ятав сказане ним при тій нашій першій зустрічі, що ким би я не став у театрі, коли виходитиму на сцену, маю вклонитися їй. — Певно, з театру вас і до армії забрали? — Так. Але й там, у Чехословаччині, де я служив, не забував про театр. Коли повернувся, головним режисером був заслужений артист України Еділ Ольшевський, співпрацював я з Володимиром Сурковим, був артистом балету, але не пропускав жодної вистави. І коли траплялося, що з тих чи інших причин треба було замінити актора, я був, як то кажуть, палочкою-виручалочкою — грав ті ролі, на які не сподівався. Директор культосвітнього училища Віктор Чеблін допоміг мені закінчити за скороченим курсом режисерський відділ училища. І перша моя дипломна роль — це Голохвастов у виставі М.Старицького “За двома зайцями”. — Наскільки мені відомо, ви на цьому не зупинилися? — Так, працював у театрі і вчився у тодішньому Рівненському філіалі Київського інституту культури на режисерському відділі. — А тим часом глядачі все частіше бачили вас нехай не у головних, але все-таки у значущих ролях. — Знаєте, я і у житті не лідер, і на сцені не хочу бути лідером. Мене влаштовують ролі другого плану. Я, наприклад, не можу дуже вільно поводитися з жінками. У мене особливе, шанобливе ставлення до жінок. Коли випадало грати роль, що я маю чинити певне насилля над жінкою, то перед тим просив якомога швидше зняти світло, аби мені максимально скоротити ту, не дуже приємну для мене сцену. — Вас полюбили глядачі за гру у комедійних виставах, де відчувається ваш талант. — Це прийшло не відразу. Було немало випадків, коли я мусив грати, так би мовити, терміново вводи. Адже не пропускав жодної вистави і знав тексти усіх ролей. Але часом мені дуже хотілося грати ті ролі, у яких були задіяні мої улюблені актори, наприклад, Іван Тьоса. Він для мене, як і Ованесов, був і лишається кумиром. І великим щастям було, коли я зіграв у “Баб’ячому бунті” ту роль, якою полонив глядачів Іван Тьоса. Без таких, як Микола Ованесов, Іван Тьоса, Марія Клименко, я не став би актором. Мені завжди було в радість працювати на сцені із заслуженими артистками України Ларисою Зеленовою, Ольгою Осіїк. Я багато вчився і багато чого взяв від Олександра Пуца. У нас і досі гарна творча дружба. Мені приємно, що не тільки я в нього, а й він у мене чогось вчився. Добрими наставниками були режисери, з якими я працював. — Олександре, вас часто можна бачити як ведучого концертів, різних імпрез. Звідки це взялося? — Вперше у ролі ведучого я вийшов на сцену, певно, років вісім тому. Для мене взірцем був Роман Валяєв. Мені хотілося теж спробувати себе у цій новій для мене ролі, хотілося у найвигіднішому світлі представити артиста, який виступатиме перед людьми — професіонального чи самодіяльного. — Цікаво, чи окрім вас, є хтось у родині, що наслідує вашу професію? — Вже у п’ять років вийшов на сцену мій син Богдан у виставі “Плаха”. З того часу він не полишає сцену. Донька Анастасія закінчила Рівненський інститут культури, режисерський факультет, працювала з юними театралами у школі. Щоправда, нині займається іншою режисурою — виховує доньку Софійку. До речі, на різдвяні свята у нас була радість — у Софійки з’явився перший зубчик, чому ми всі дуже раділи. — А ваша дружина не має відношення до театру? — Хіба що як глядач. До речі, я її вибрав у дружини вже у другому класі. Коли приїхав до Луцька і пішов у п’ятнадцяту школу, мені дуже сподобалася другокласниця, яку звали Валентиною. Я прийшов додому і заявив: “Я вподобав дівчинку і буду з нею одружуватися”. Минуло немало літ і ми з Валентиною одружилися. Маємо, як я вже казав, двох діток — Богдана і Настусю. Дружина вчителює у тій школі, де ми колись вчилися. — Цікаво, а яке захоплення, окрім театру? — Театр... Бо як тільки видається вільний час, все одно щось роблю для театру. Зокрема, пишу тексти для театральних “капусників”, вітань тим чи іншим колективам. У театрі йшло вже три вистави за створеним мною художнім оформленням. І хоч служу я в театрі більше трьох десятиліть, щоразу, коли виходжу на сцену, вклоняюся цьому святому для мене місцю. Бесіду вела Анастасія ФІЛАТЕНКО. Фото Миколи ЗІНЧУКА.
