“Прийшов Предтеча і забрав свята на плечі” — зауважили наші мудрі предки, віддаючи шану Івану Хрестителю (Івану Предтечі), день якого святкується сьогодні. За Біблійним переказом, саме він був покликаний провістити прихід Ісуса Христа...
“Прийшов Предтеча і забрав свята на плечі” — зауважили наші мудрі предки, віддаючи шану Івану Хрестителю (Івану Предтечі), день якого святкується сьогодні. За Біблійним переказом, саме він був покликаний провістити прихід Ісуса Христа. Предтеча з’явився на річці Йордані, коли туди прийшло багато народу, щоб здійснити релігійні омовіння. Він почав проповідувати, що спочатку кожен повинен очистити себе духовно, щоб бути готовим прийняти до своєї душі Господа. Іван Хреститель сповіщав про наближення Царства Божого. І коли чекання Месії на Йордані досягло найвищого моменту, з’явився Ісус Христос, який також прийшов хреститися у Предтечі. Хрещення Христа супроводжувалося чудесним знаменням — голосом Бога-Отця та появою Святого Духа у вигляді голуба. У народному побуті цей день має назву Посвятки. Від нього починаються зимові М’ясниці або М’ясоїд. Від М’ясниць до самої Масляної годилося засилати сватів та справляти весілля. Отож, празники відходять в історію, бо хоч вони і радісні, й довгоочікувані, й приємні, але, святами, як мовиться, ситий не будеш. Тому й казали: “Хто не робить після Івана Предтечі, того б’ють у плечі”. Тим паче, що за свята завжди назбирувалося чимало нагальної роботи. Від Різдва до Івана жінки ховали починки — “щоб лихий ниток не плутав”, а тепер найнетерплячіші вже вносили до хати своєї кужелі, але до роботи не бралися, “бо ще гріх”. Чоловіки несли до хліва й віддавали скотині останні різдвяні дари — хліб і сіно із святкового стола, “щоб худоба плідною була”. Віхтики сіна, яке “пересвяткувало у хаті” й набуло магічної сили, клали під стіжки, “щоб миші не перетрубили”, а також, коли садовили на яйця квочок, “щоб курчата велися”. Відоме також повір’я про те, що на великі свята — Різдво, Новий рік і Водохрещі — жінкам не можна носити воду з криниць, то гріх. Цю роботу виконували за них парубки, частенько — сусідські. І за це їм дівчата та жінки на Посвятки ставили могорич. Як відомо, протягом усіх попередніх свят добропорядні селяни не відвідували шинок чи корчму, “бо це гріхотворна справа, оскільки вода ще не посвячена”. А від Івана Предтечі ця заборона знімалася. Маємо безліч свідчень чужоземців, які відзначали грамотність, обізнаність, гостинність і щедрість українського народу. Але це не означало зловживання алкоголем. Поміж нас ще є старожили, котрі пам’ятають, що на весіллях випивалася пляшка, від сили — дві — горілки. Пригадалися і згадки моєї бабуні про її власне весілля в середині 30-х років минулого століття, на якому єдина пляшка горілки була випита з єдиної стопки. Первісно шинки були насамперед громадським місцем, де селяни збиралися на свої віча, вирішували громадські справи. Та відколи ними заволоділи спеціально привезені в Україну корчмарі-євреї, вони перетворилися у сумнозвісні забігайлівки, у яких запрягали у кабалу православний люд, наливаючи чарку й другу в борг, “на віру”, які потім доводилося тяжко відробляти. Усе це не могло не хвилювати громадськість. Тож “товариства тверезості”, які ми ще досить добре пам’ятаємо з 80-х років минулого століття, були зовсім не винаходом радянської системи, а виникали значно раніше. Але, здається, нашим предкам було легше, бо тоді у селі була, як правило, одна корчма. Нині ж — по кілька “барів”, де спиртне ллється рікою, і про гріх перед Богом уже ніхто не думає, хіба що вряди-годи священик у церкві під час проповіді нагадає. А ще ж, окрім барів, чи не на кожній вулиці — “точки”, де в будь-яку пору дня і ночі можна купити самогон. Тож, як мовиться, сам п’ю, сам гуляю, сам на себе й нарікаю... І, згадуючи традиції та звичаї наших предків, годилося б пам’ятати й про те, що є абсолютно достовірні джерелознавчі свідчення: якщо під час військового походу морем хтось із запорозьких козаків порушував обітницю і вживав оковиту, його просто викидали за борт човна. Валентина ШТИНЬКО.
