ТРАГЕДІЯ ГОНЧОГО БРОДУ - «Волинь» — незалежна громадсько–політична газета
Курси НБУ $ 28.80 € 32.48

ТРАГЕДІЯ ГОНЧОГО БРОДУ

Про жахливу трагедію, яка трапилась в селі Гончий Брід Ковельського району на третій день свята Водохреща 1944 року, розповідає його жителька Лідія Гарлінська...

Моє рідне село загубилося у зелених дібровах, у дорідних ліщинах, у розкішних тополях, які, мов сторожа, оточили село і оберігають від лихого ока. Цікава його назва — Гончий Брід, а яке красиве воно у всі пори року! Які там верби над ставком! А солов’ї аж заливаються, бо тут їм воля.
Тепер село мовчазне, як і багато їх на Україні. Тільки де-не-де інколи почуєш дитячі голоси. Збідніло село на молодих господарів. Досі невтомно трудиться поважний за віком фермер Гордій Завадський. Незрівнянний у роботі, він запалює своїм ентузіазмом інших. Пережило моє село й трагедію.

Жахлива подія сталася у селі Гончий Брід на третій день свята Водохреща 1944 року. Люди святкували, тому довше спали. Та їхній спокій був порушений. На Діброві, недалеко від Гончого Броду, жили поляки. Не раз бували в селі. Моїй мамі замовили виткати полотно. Сподобалось, забрали його, подякували.
І раптом страшна звістка: поляки напали на село. Правда, ще й до цього було тривожно, бо ширилися чутки, що то в одному, то в іншому місці пограбовано українську сім’ю або когось вбито. Тому гончебродські хлопці або молоді чоловіки організовували нічні варти, по селу поставили стовпи із залізними рейками і при потребі били на сполох. У багатьох клунях та хлівах поробили схрони.
Перші групи поляків з’явилися з лісу з боку села Вівчицьк. Село було захоплене зненацька. Люди втікали в другий кінець села. По них стріляли. Дехто був напівголий. Крик, зойки, ридання заполонили село. Поляки вривалися в оселі, грабували все, що потрапляло під руку, виводили з хлівів коней, запрягали і на підводи вантажили награбоване. Дідусь Кулачок Марко не встиг утекти, заховався на піч. Його розрубали навпіл і насипали проса в голову. На вулиці забили Киричук Уляну і її сестру. Недалеко від нашої хати на колоді лежали забиті чоловік і його дружина Савічуки, у яких залишилось четверо діток, яких не було кому доглядати, то двоє померло з голоду пізніше.
Група нападників відімкнула церкву і залізла на дзвіницю. Звідти село було видно як на долоні. Селяни не знали про те і бігли в бік церкви, бо там недалеко могилки, дерева і дорога на село Дроздні. Та по втікачах відкрили вогонь. Загинула тут дружина мого сусіда Віктора Приступлюка, а він чудом залишився живий.
У власній хаті забили і Григорія Кобиша та багато-багато моїх односельчан. Ці події закарбувалися навіки.
Дійшли загарбники і до моєї хатоньки. Ми втекти не встигли. Упізнав поляк ту, що їм ткала. Проте забрав у мішки все. Мені, маленькій, було дуже шкода оздобленого вишивкою кожушка, гарні хустки, рядна. Я плакала...
Раптом відчули, що горимо. Тягне тато свого спаралізованого батька надвір у льох, що був поблизу хати на подвір’ї, за ними мама з чотиримісячною моєю сестричкою на руках. Тато хапає мене на руки, а я вирвалась — і в хату, щоб забрати свою улюблену шкатулку з намистом. На руках несе мене татусь через дорогу у клуню, де був викопаний схрон. Руки тремтять, не може відкрити засув на дверях. По нас стріляють, вони зовсім близько.
Ледве встигли ми вскочити у клуню, а звідти у схрон, як і поляки ввірвалися. Не знайшовши нас, підпалили клуню. На вишках заховався сусід дідусь Павло Рудик. Там, сердешний, і згорів. Тільки тому, що димом закрило льоха, залишились живими мої рідні.
Ми з татом біжимо не селом, а, скрадаючись, садками, городами до бабусиної хати. Двері відкриті, а далі в кімнаті лежить у калюжі крові мертва бабусина родичка, а бабуся нікуди не хотіла втікати зі своєї хати. Стояла, бідненька, на колінах і молилася. Зайшли, пограбували і махнули рукою: бардзо старі. Але молодший вернувся і вистрілив у голову одній і другій.
Бабусю мою вдалося виходити. А де ж дідусь? Розказав потім, що був через дорогу у хліві. Потім почав утікати в хату. По ньому стріляли. Він тоді — у сусідський сарай Андрія Грицюка. Мерщій поліз по драбині на вишки. Поляки стріляли вгору, кричали, але не полізли.
Дідусь тільки хрестився і молився Богу. А у схроні під ним були люди і серед них його молодша дочка Таня із двомісячним Андрійком на руках. Дитина плакала. Люди наказали жінці затулити ротика дитині, бо через нього загинуть усі. На щастя, поляки пішли. Люди у розпачі кидалися з одного боку в інший, потрапляючи під ворожі кулі. Горіло село...
Минули роки. Зарубцювалися рани, та залишився болючий спомин.
Багато моїх односельчан розкидано по світу. Можливо, хтось із них прочитає ці спогади. Дуже хочеться, щоб молодь глибше знала історію свого великого і терплячого народу. Це була “срамотна” (як сказав поет) година для наших близьких сусідів. А сусіди повинні жити дружно, виручати у скрутну хвилину і вчитися на помилках, щоб їх не повторити ніколи.
Лідія ГАРЛІНСЬКА.
смт Голоби
Ковельського району.