Моєму поколінню важко уявити ті ще не зовсім далекі часи, коли було заборонено ходити в церкву. Сьогодні радіє душа, коли на недільну службу в соборі збирається стільки людей, що ніде стати...
Моєму поколінню важко уявити ті ще не зовсім далекі часи, коли було заборонено ходити в церкву. Сьогодні радіє душа, коли на недільну службу в соборі збирається стільки людей, що ніде стати.
Проте інколи складається враження, що для деяких парафіян головне у храмі – накупити якнайбільше свічок та просто дотриматися усіх потрібних ритуалів, а розмова з Богом відходить на другий план. Якось довелося спостерігати за однією «вірянкою», яка, жаліючись на свій вік, нахабно обходила усіх у черзі до ікон, сповіді та причастя, хоча позаду неї залишалися згорблені бабусі. А пані, вся обвішана блискучими коралями та браслетами, до речі, виглядала ще досить непогано. Свідком обурливого випадку довелося стати нещодавно і у Почаївській лаврі. Дві жіночки, стоячи у черзі в їдальні, яка знаходиться на території лаври, мало не побилися за те, хто перший. Вони так кричали і шарпали одна одну, ніби були десь на базарі, а не на території однієї з найбільших святинь України. Сюди з’їжджаються люди зі всього світу, щоб наблизитися до Бога. Вони ж, напевно, ще більше віддалилися від Нього, забувши слова Христа: «Навчіться від мене, бо Я тихий і серцем покірливий» (Мт. 11:29). То, може, перш ніж ставити свічки та бити поклони, варто спочатку знайти Бога в собі? – поділилася своїми роздумами студентка ВНУ ім. Лесі Українки Оксана Федорук.
