Біля однієї з луцьких гімназій наздогнала колону дітвори років 12—13. Із окремих фраз зрозуміла, що школярів ведуть у театр...
Біля однієї з луцьких гімназій наздогнала колону дітвори років 12—13. Із окремих фраз зрозуміла, що школярів ведуть у театр.
Їх було чимало, вочевидь, два, а може й три класи, тому на чолі колони й у «хвості» йшли вчительки, а посередині крокував учитель. Чомусь звернула увагу на ретельно випрасувані костюм і сорочку, старанно начищене взуття і добродушну посмішку. Подумалось, що ось же воно, живе втілення зразкового мужчини-педагога, яких, кажуть, нині так бракує у наших школах. І діти йшли чемно, без зайвих пустощів і голосних розмов, що свідчило про добре виховання. Але як тільки минули шкільне подвір’я і зайшли на алею скверу, чоловік дістав із куртки... коробку цигарок, і, відвертаючись від вітру, на очах у шістьох, а може й більше, десятків школярів припалив цигарку і смачно затягнувся. Невже не чув, що у педагогіці виховують не слова, а особистий приклад?! Навіщо дав такий нікчемний урок непедагогічності? Невже бажання запалити виявилося сильнішим за професійну гідність? Цікаво, а що думають із цього приводу справжні педагоги?
