ЗОЛОТІ ПЕКТОРАЛІ ІЗ ЖИТА

1. СОЛОМ’ЯНІ ДУХИ МАРІЇ КРАВЧУК
Ви давно були у полі, коли там квітує жито? Коли синювато-зелені хвилі накочуються від самого обрію, а в густому від пилку повітрі шаленіють бджоли й сонячні промені переплітаються із житніми стеблами у химерний, небесної краси килим, у якому зблискують блаватні зорі й іскринки маків? Я, зізнаюсь, — давненько. А ось Марія Кравчук із села Туличів, що в Турійському районі, щовесни з нетерпінням чекає цієї благодатної пори, яка приходить у ті краї приблизно 25 травня.
— Я знаю довколишні поля ліпше будь-якого агронома, — з посмішкою говорить майстриня. — Бо саме зелені стебла жита, зібрані у пору квітування — то найкращий матеріал для роботи. Звісно, можна використовувати і солому з інших злаків, і стебла льону та різноманітних квітів. Та основне — все ж жито.
Вслухайтесь: навіть у самому цьому слові звучить і музика, й таємничий шепіт поля: Жи-теч-ко... Але почути його дано не всім. У переважної більшості із нас слово солома викликає однакові асоціації — потолочені комбайном копички. А ось у руках Марії звичайна, усім знайома соломка перетворюється у чистісіньке золото найвищої мистецької проби. І не тільки традиційні солом’яні шкатулки та капелюхи народжуються спочатку в її уяві, а потім — і в руках. Небесні янголи й різдвяні дідухи, фантастичні букети, сонячні вінки, кумедні ляльки — справжнісінькі солом’яні духи й витончені, небачені жіночі прикраси, посуд, таємничі обереги — всього й не злічити. А починалося все — із мрії.
— Я народилася в Сибіру — така доля. А стала художником — така мрія, — розпочала свою розповідь Марія Василівна. Доля була типовою для багатьох волинян, які любили свою землю й хотіли бути на ній господарями. Родина опинилася на виселенні у місті Прокоп’євську Кемеровської області, де й з’явилася на світ Марійка.
Коли у 1956-ому повернулися до рідного Туличева, не було, як кажуть, ні кола, ні двора. Сяк-так зліпили хатину. Жилося важко, та бажання стати художником ніколи не полишало. Підігрівало його і те, що аж троє дівчат із їхнього села навчалися у Вижницькому училищі прикладного мистецтва, і, либонь, батькові мистецькі гени. У його родині було семеро братів та сестра, і всі грали на струнних інструментах. Такий собі сімейний оркестр. Дотепер вона шкодує, що батько врешті-решт продав свою улюблену мандоліну, на якій і її вчив грати.
Перший день навчання у Львівському училищі прикладного мистецтва ім. І. Труша запам’ятався тим, що директор... попросив Марійку з аудиторії. Потім довго допитувався, чому в її документах місцем народження значиться Прокоп’євськ? Врешті-решт усе владналося. І тепер Марія Василівна із вдячністю згадує і своїх викладачів, і творчу атмосферу училища, яке не лише дало грунтовні знання з живопису, графіки й композиції, а й загострило почуття відповідальності за свою справу.
Після училища хотіла бути художником-оформлювачем, але чоловік затявся: нікуди з села не поїду. І коли вже до решти набридло виписувати літери чергових соцзобов’язань, вирішила йти в освіту. Заочно вступила в Івано-Франківський педінститут ім. В. Стефаника на художньо-графічний факультет і була першою, хто дипломну роботу присвятив виробам із соломки.
— Раніше я ніколи не бачила виробів із соломки, — розповідає Марія Василівна, — доки у Львові не зайшла в Музей етнографії. А потім із подивом побачила такі ж вдома, у місцевому автобусі. Допиталася, хто їх робить і пішла до дідуся у с. Кустичі, який навчив мене лиш одного виду плетива і сумно казав: «Я всіх учу, але ніхто того робити не хоче».
А ось в Маріїну душу та іскорка знань залетіла воістину, немов жарина в суху солому й заполонила її всю. Вона шукала нових видів плетива, нових форм і матеріалів, вона нарешті дозволила собі бути художником, творцем.
2. ЧИ МОЖЕ ТУЛИЧІВ ДОРІВНЯТИСЯ ДО ПЕТРИКІВКИ, ОПІШНІ, КОСОВА?
— Може! — переконана Марія Василівна, якщо соломкарство, цей древній народний промисел, перестане бути лиш її особистою справою, її особистим клопотом, а знайде зацікавленість і підтримку у місцевої влади, спонсорів. Вигоди від цього — безсумнівні. По-перше, це ремесло не потребує значної матеріальної бази, бо чого-чого, а соломи у нас не бракує, а інструментарій також не вельми складний. По-друге, при нинішньому безробітті й безгрошів’ї десятки людей мали б до чого докласти рук, заробити якісь кошти. Зрештою, Туличів став би привабливим для туристів, які везли б звідси на згадку солом’яні вироби, як нині везуть знамениту кераміку з Косова чи Опішні, як захоплюються неповторними петриківськими розписами.
Особливо Марія Василівна утвердилася у цій думці після того, як у серпні минулого року побувала в Мінську на І Міжнародному фестивалі солом’яного мистецтва і навчання у майстер-класах. Окрім білорусів, для яких це мистецтво традиційне, там були понад 40 іноземців, представники з Бельгії, Великобританії, Нідерландів, Росії. Про те, наскільки популярне соломкарство у світі, свідчить той факт, що в Англії для бажаючих діють спеціальні літні школи, музеї виробів із соломки існують в Італії, Франції, є такий приватний музей і в США.
Зрозуміло, що на цей фестиваль зібралися далеко не новачки у соломкарстві, і все ж вироби волинянки їх просто зачарували і оригінальним матеріалом, і багатством технік, і польотом фантазії, і тим, для чого ми не знаходимо слів, а просто кажемо: талант від Бога.
До того ж, талант, помножений на вміння дарувати його людям, безкорисливо, з любов’ю. У сусідній Купичівській ЗОШ, де Марія Василівна викладає образотворче мистецтво, з її ініціативи працює творча студія. І тепер уже її учні беруть участь у різноманітних конкурсах і фестивалях, де впевнено займають призові місця. Серед них і її син Іван Кравчук, випускник народознавчого відді-лення філологічного факультету ВДУ ім. Лесі Українки.
Волинська майстриня викладала плетіння з соломки в гуманітарному ліцеї при Полісько-Волинському народознавчому центрі, проводила практичні та теоретичні заняття в Музеї ім. І. Гончара (м. Київ). Її персональні виставки експонувалися у Львівському музеї архітектури і побуту, у Музеї літератури в Києві, у Волинському краєзнавчому музеї. Роботи Марії Кравчук залюбки купують на традиційних щорічних ярмарках народного мистецтва, які організовуються в Державному музеї народної архітектури і побуту, на знаменитому Андріївському узвозі.
— Так, мене знають у Києві, але вперто не помічають вдома, — з гіркотою констатує майстриня. — Ні, я маю на увазі не кількість дипломів, виставок, похвальних грамот — з цим усе гаразд. Але хотілося б реальної підтримки не стільки для себе, як для талановитих дітей. Скільки було у нас і поважних гостей, і депутатів, були слова захоплення й обіцянки, але ніхто не дав і сотні гривень, щоб купити ті ж нитки, ножиці, дротики. Щоб повезти дітей на виставку чи конкурс — також треба вкладати кошти, а батьки не завжди в змозі це зробити. Дітям потрібно забезпечити нормальні умови роботи, а ми навіть елементарного чайника не маємо, воду гріємо кип’ятильником.
І все ж, попри ці труднощі, вже у нинішньому році учні Марії Василівни знову стали переможцями у конкурсі, який проводило Міжнародне громадське об’єднання «Волинське братство».
А вона разом із сином Іваном посилено вивчає англійську. Талановитою волинянкою зацікавилися іноземці. Тож цілком може статися, що незабаром вона вестиме майстер-клас не у Купичеві, а десь у далеких Нідерландах. А нам залишиться у черговий раз скрушно зітхати й вкотре запитувати себе: «Ну чого ми такі бідні?». Тож не втратьмо шанси принаймні побувати на персональній виставці члена Національної Спілки народних майстрів України Марії Кравчук «Житнє перевесло», яка, як ми уже повідомляли, відкрилася цими днями у Волинському краєзнавчому музеї.
Валентина ШТИНЬКО.
На фото: Марія КРАВЧУК та її солом’яні дива.
Фото Миколи ЗІНЧУКА.