ОТАК І ЖИВЕМО: а честь і цнотливість нині не в моді?

У дизелі, що рушив із Ковеля на Ягодин, як мовиться, яблуку ніде впасти: суботній день, усі їдуть у справах. У кутку примостилася юна пара: хлопець літ 20 і дівча, значно молодше. Перекусили тим, що мали із собою, погомоніли хвилину—дві, пильно вдивляючись один одному у вічі, а потім почали цілуватися.

Бабуся, що сиділа поруч із ними, нахилилася до мене і прошепотіла: «Я своєму Петрові до шлюбу боялася навіть в очі глянути. Стидалася. А перший раз поцілувалися в церкві, як вінчалися».
— Так то було колись. А тепер дівка ще не встигла підрости, а їй вже всього хочеться! Вони стиду не знають, як ми у їх літа, — докинула своїх «п’ять копійок» рожевощока молодиця. Вона також сиділа біля молодих і ніяково відводила очі, бо ті, незважаючи на людей, розпалювалися все більше.
Спостерігаючи за цією сценою, з прикрістю думав: це вплив інформатизації, комп’ютеризації чи просто гіркі плоди виховання, а точніше — невихованості? Адже відомо, що честь виховується честю, правдивість — правдивістю, грубість — грубістю. Як же ми дійшли до такого становища в суспільстві, коли ні чоловіча честь, ні дівоча цнотливість не вартують ламаного гроша? — поділився своїми роздумами журналіст із Любомля Олександр Хоменчук.