Не витримавшм п’яних знущань чоловіка, жінка вбила його...
ДЗВІНОК У МІЛІЦІЮ… ВІД ВБИВЦІ В кабінеті чергового Луцького міського відділу внутрішніх справ перед обідом пролунав телефонний дзвінок. Черговий підняв трубку. — Я вбила свого чоловіка,— почувся зляканий жіночий голос. — Коли вбили? — Щойно... — Можливо, він ще живий? Викличте “швидку допомогу”. — Лікарі вже приїжджали. — Слідчо-оперативна група зараз прибуде до вас. Скажіть адресу. Жінка назвала вулицю і номер будинку... Слідчо-оперативна група приїхала через кілька хвилин на вулицю Конякіна. Зайшли в квартиру на третій поверх. Посеред кухні лежав чоловік років сорока п’яти. До пояса був голий, під його голову була підмощена подушка. На грудях, ліворуч, червоніла колото-різана рана. Чоловік був мертвий. — Як його прізвище і хто вбив?— запитав прокурор. — Це мій чоловік Леонід Дудчик. Я вдарила його, але вбивати не мала наміру,— повідомила господиня квартири, сорокарічна жінка. — Чим ви його вбили? — Кухонним ножем. Прибулі оглянули квартиру. Все, здається, було на своєму місці. Лише помітили, що на кухні в окремих місцях була помита підлога. — Кров змивали?— запитав один з працівників міліції. Жінка ствердно кивнула головою... Ніхто не знав, скільки знущань і погроз зазнала жінка від власного чоловіка-п’яниці. Ніколи вона не зверталася у міліцію, бо вважала, що соромно, адже працювала в дитячому садку, виховувала дошкільнят, а для цього треба було мати розум і добре серце. Дітей не обдуриш. Вони одразу відчувають настрій своїх наставників, їх ставлення до малят, байдужість до них чи любов. Дітям вона віддавала всю свою любов і тепло. Навіть тоді, коли їй на душі, як кажуть, шкребли коти. Жінка ніколи не мала спокою. У неї щодня були проблеми, в першу чергу, як нагодувати трьох дітей. У чоловіка були також свої проблеми — де і за що випити. Є чоловіки, котрі, насмоктавшись спиртного, лягають спати, інші починають сварки і бійки. Леонід належав до других. Здавалося, у сорок п’ять років можна було б зрозуміти, до якої прірви веде пияцтво. Леонід сили волі не мав, взяти себе в руки не міг. Пив сам і з зовсім незнайомими людьми. Його цікавила лише пляшка. Сам її не завжди мав можливість купити і приєднувався до всіх, де пахло спиртним... “ЗАРАЗ Я ТЕБЕ ВТОПЛЮ У ВАННІЙ!” Леонід Дудчик того вечора повернувся додому зовсім п’яний, язиком ледве повертав. А мозок, напевне, був зовсім паралізований алкоголем. Невідомо з якої причини причепився до дружини Людмили. — Я тебе зараз повішу й скажу, що ти сама покінчила життя самогубством,— погрозився він. — Ніяка експертиза не доведе, що зробив це я. Чоловік, коли напивався, щоразу погрожував їй вбивством. Тепер, коли почав знову чіплятися, Людмила вислизнула з хати й втекла до сусідів. Повернулася години через дві. Чоловік уже спав. Вона також прилягла в іншій кімнаті й заснула тривожним сном... Вранці Леонід і Людмила прокинулися майже одночасно. Було близько шостої години ранку. — Ти чого піднявся?— запитала дружина. — Виспався вже... Голова болить, у роті пересохло, у шлунку нудить,— поскаржився Леонід. — Менше пити треба. — Якби ж то я міг... Леонід вдягнувся, пройшовся туди-сюди по кімнаті. — Дай гривню, щоб похмелитися, бо помру,— попросив. — Не дам... Мені треба дітей годувати. Ти щоразу вмираєш від перепою, але й досі живий. — Не даєш, то й не треба. Я повинен сьогодні зарплату отримати. Можливо, протягну до того часу. Чоловік вдягнувся й зник... Повернувся додому Леонід під обід. Був дуже п’яний, ледве повертав язиком. Приніс помідори, огірки, капусту, десяток яєць. Все виклав на стіл. — Зроби мені салат і посмаж яєчню!— гукнув голосно і майже впав у крісло. Людмила швидко приготувала яєчню, поставила на стіл. Чоловік їв з апетитом, голосно чавкаючи. Коли дожував яєчню, запитав: — А де салат? — Хочеш, аби я за кілька хвилин і салат тобі приготувала? Я ж не автомат!— сказала дружина, потім запитала:— Заробітну плату отримав? — Отримав, але нічого від мене не візьмеш, не дам ні копійки! — Не давай... Я вже звикла до цього. Тобі гроші краще пропити, ніж витратити їх на дітей. А їх же в тебе троє. Батько про них також повинен піклуватися. Леонід працював нічним сторожем на міському ринку. Грошей, звичайно, отримував небагато, але й ті в основному пропивав. Дітей годувала і вдягала мати, хоча також мала невелику зарплату, бо працювала помічником вихователя одного з міських дитячих садків. Сварки майже завжди починав чоловік, коли був п’яний. А п’яний був майже щодня. Цього разу також вдарив дружину кілька разів кулаком в обличчя й пішов у ванну. Там він завжди ховав спиртне. Знайшов недопиту пляшку, ковтнув з неї кілька разів і вийшов. — Не допив з друзями, то у ванній досмоктуєш,— сказала Людмила. Він знову кинувся до неї з кулаками. Дружина втекла на кухню. Чоловік пішов за нею. Зупинився біля дверей. — Більше я кулаками тебе бити не буду, бо позалишаються синці, а мене знову посадять. Я зараз тебе втоплю у ванній,— погрозився Леонід. — Прийшов твій кінець... УДАР У СЕРЦЕ Людмила знала, що чоловік слів на вітер не кидає. Кілька разів топив її у ванні. Цього разу вхопив за халат й подер на шматки. Почав витягати з кухні. — Чого злякалася? Вода у ванні тепленька, не простудишся,— посміхався. Людмила знала характер п’яного чоловіка. — Йди лягай спати, а я піду до сусідів,— просилася. — Уже не підеш. Пізно надумала. Леонід вхопив Людмилу за коси, почав тягнути до ванни. Він там колись ледве й сина Юрія не втопив. Жінка вчепилася за його спортивну кофту. Подерла її. Він зняв із себе кофту, кинув на підлогу. Знову почав її тягнути. — Запам’ятай: тобі прийшов кінець! На столі лежав кухонний ніж із дерев’яною ручкою. Він потягнувся туди. Проте Людмила відштовхнула п’яницю й сама вхопила ножа. Коли Леонід знову почав її тягнути до ванни, вона обернулася й вдарила його ножем у груди, в лівий бік. Леонід опустився на підлогу, почав хрипіти. Дружина витягла з грудей ножа й кинула в умивальник. Вона уже мало розуміла, що робить. Вважала, що рана дріб’язкова й лише думала, як втекти з хати. Підклала пораненому під голову подушку. Витерла кров на підлозі. Лише коли чоловік перестав хрипіти, зрозуміла, що тут щось не так. Побігла до сусідки й потелефонувала спочатку у “швидку допомогу”, а потім у міліцію. Проти Людмили Дудчик була порушена кримінальна справа. А згодом Луцький міський місцевий суд засудив її на сім років позбавлення волі. Правда, судова палата в кримінальних справах апеляційного суду області цілком задовольнила апеляційну скаргу засудженої. Вирок міського суду змінила й призначила покарання — два роки позбавлення волі. На підставі Закону про амністію її звільнили від відбуття покарання. Апеляційний суд врахував, що вона має трьох дітей, досить довго страждала від чоловіка-алкоголіка, котрий неодноразово погрожував її вбити, досить добре характеризується за місцем роботи. Крім того, судово-психологічна експертиза підтвердила, що Людмила Дудчик “в момент скоєння злочину перебувала в стані високого нервово-психічного напруження й не могла передбачити наслідків своїх дій”. Чоловік Людмили Леонід, коли тягнув дружину за коси до ванни, аби втопити, знову ж таки згідно медичного діагнозу, перебував “у стані алкогольної інтоксикації важкого ступеня” й, не вагаючись, вчинив би вбивство. Варто цілком погодитись і з Людмилою Дудчик, котра під час суду сказала, що її чоловіка вбила горілка, як і багатьох інших, хто надто здружився із пляшкою... Леонід МІЛІЩУК, Володимир КАЛИТЕНКО.
