«СВОЄ РОБИТЬ», АБИ БІДА НЕ ХОДИЛА В ГОСТІ ДО УКРАЇНИ

Поетеса, викладач Луцького педагогічного коледжу Ніна Горик (на фото) учора приймала вітання із ювілеєм. За круглою датою — роки напруженої праці, радість творчості, що дарують людське визнання. Вона — автор поетичних збірок «Територія слова», «Повернення Мавки», «Вересень», книжок для дітей «Погожою дниною над Україною», «На ниточці родоводу», «Господарочка», низки посібників та тематичних розробок уроків з української літератури, заслужений учитель України, лауреат премій «Благовіст», імені Марка Вовчка, обиралася головою Волинської письменницької організації

Валентина ШТИНЬКО

— Ніно Петрівно, не будемо про літа, яких конем не наздогнати. Давайте про мрії. Чи можете ви назвати себе людиною здійснених мрій?
— Колись поет-філософ Володимир Висоцький співав про те, що кращими за гори бувають лише ті гори, на яких ти іще не бував… Випускниця сільської десятирічки мріяла здобути вищу освіту, здійснити в житті щось велике і вагоме, не уявляючи чітко, що саме.
Якими б наповненими і напруженими не були мої роки з самого початку, внутрішнє життя завжди було багатшим — хотілося більшого. Це вічний процес відкриття горизонтів. Не було змоги міняти щось радикально. Я просто працювала — шукала в цьому смисл, мала задоволення від самого процесу діяльності, приходив якийсь результат. Багато чого так і залишилось на горизонті — все ще сподіваюся на ті роки, що попереду, якщо Бог благословить.
— Чи часто повертаєтесь на околиці дитинства? Що для вас означає поняття «мала батьківщина»?
— Я там і досі живу — блукаю лісовими дорогами, полями й сінокосами, де нас, сільських дітей, навчала життєвої міцності важка, але весела гуртова праця. Вдихаю запах яблук у батьківському саду, чую голоси рідних та односельців. …Та, на жаль, лише в думках і споминах. Найрідніші люди вже спочили на сільському кладовищі, залишили мені старі фото і родинні вишивки.
Болить, що в моєму селі на березі Бугу мало що змінилося за багато літ — люди мають багато праці і мало статків, клаптик дороги до села — справжнє випробування для машин і автобусів. Ентузіазм керівників сільської громади гасять мізерні кошти. Я цікавлюсь усім, чим живе моє Забужжя, що в Любомльському районі, радію і сумую разом із односельчанами. Коли маю змогу, буваю у школі, яка є найошатнішою в селі спорудою, сільські діти мають змогу отримувати добрі знання — це мене дуже тішить.
У дитинстві здавалося, що більше ніде у світі нема таких розкішних лугів та лісів, як у моєму краї. Там усе найкраще. Пам’ятаю, як жінки казали: «Під горою такий щавель, що й сметани не треба». Це відчуття не зникає з роками. Я там люблю кожне деревце і кожну стежинку. Воістину, Ліна Костенко має рацію:«В дитинстві відкриваєш материк, котрий назветься потім — Батьківщина».
— Ким відчуваєте себе передусім: педагогом, науковцем, поетом? Що із досягнутого вважаєте найвагомішим?
— Складно вибирати, коли щоденний обов’язок ставить у певні рамки. Іноді мені здається, що ми нічого в житті не вибираємо — хтось там високо вибирає нам наші шляхи.
Учительська праця мене захопила із самого початку, ще в Головнянській середній школі. Я відчула смак учительської творчості — це давало перспективу самореалізації. Безперечно, не раз щеміла душа від того, що замість занурення у поетичний світ мусиш перевіряти зошити. І все ж я не нарікаю. Учительство взамін на важку поденщину подарувало мені найкращі емоції, сотні зустрічей із чудовими дітьми, які на моїх очах ставали особистостями. Скажу по секрету, я й досі не натішилася тим єднанням душ, довірливим діалогом, який виникає у процесі навчання рідного слова.
А скільки прекрасних педагогів, талановитих учителів я пізнала на цьому шляху! Як хочеться про них сказати, бо кожен справжній учитель — це окрема методична школа, справжнє освітнє багатство.
Літературна творчість — це також невсипуща праця, яка вимагає крові серця і глибоких емоцій. На жаль, більше не написано, аніж написано. Втішаю себе тим, що кожне мовлене слово — чесне, воно знаходить відгук, і за це Богу дяка. Однак прожите і пережите нікуди не ділося, воно з нами. Саме пора його осмислити — і реалізувати давні й нові мрії.
Думаю, життя саме зважить те, що робить людина. Головне — тримати висоту духу, долати банальність і примітивізм, діяти заради краси, правди і добра.
— Леонід Первомайський твердив, що кожен вірш починається не з великої літери, а з великого болю. … Що скажете на це?
— Творчість неспроста називають солодкою мукою. Не вірю швидкому слову, воно — як незрілий плід, від нього ні смаку, ні користі, ні краси.
Коли ж біль вривається в долю чи серце поета — слово таки рятує. Знаю це не з розповідей. Коли страждання внаслідок життєвих утрат сягали епогею — вірші допомогли встояти на ногах. Так з’явилася збірка «Повернення Мавки».
— Одна із ваших публікацій у часописі «Дивослово», здається, десятирічної давності, має назву «Біда й Україна — сусідоньки вічні». Якою бідою, на ваш погляд, загрожує нам сучасна мовна ситуація?
— Ситуація складна, підступна, нечесна. Політичні шулери посміли замахнутися на головні опори нашої нації. Заради тих вигод, які дає влада нашим зверхникам. Очевидно, вигоди таки немалі, якщо владці готові заради них жертвувати стабільністю в державі, провокувати конфлікт у суспільстві. Зрозуміло, не йшлося і не йдеться ні про які мовні права меншин. Ставка — на подальшу русифікацію на догоду Москві, на прихильність руськоязичного електорату. Жаль, що частина суспільства розписується у мовному невігластві, у неспроможності вивчити державну мову. Однак, думаю, вистоїмо. Ініціатори цього беззаконного «закону», за іронією долі, вже нині готові посилювати державну українську мову, аби не читати документи кримсько-татарською чи болгарською.
На жаль, ця ситуація з прийняттям Закону про мови у Верховній Раді дала нам усім зрозуміти, що маємо багатьох депутатів радше не народних, а партійних.
Та нам — «своє робить», аби біда не ходила в гості до Вкраїни, а Україна не гостювала в біди.
* * *
Ті струни потайні, незримі,
Цьому пояснення нема –
Гармонія, співзвуччя, рими
Колишуть серце крадькома.

Й тоді, коли наскрізна блискавка
Свідомість словом полосне,
Поезія, немов колиска,
Гойдає втішено мене.

В полон беруть всесвітні ритми —
І ловиш, ловиш, як радар,
Співзвуч швидкі метеорити,
Що у рядок летять з-під хмар.

І строфи напинають стріли
Із наконечниками рим,
І вірш, як сокіл гострокрилий,
Летить крізь творчості екстрем.
Ніна Горик.