Жило на світі біле сонечко, Таке було ласкаве й лагідне,— Аж навкруги ставало сонячно, Аж навкруги ставало радісно. Зійшло те сонце над Карпатами, Пливло над плаєм, над поляною. Запахло квітами і м’ятою І стало просто зватись — Яною. Волосся в Яни — наче промені, А очі — синє дно криниченьки. Вуста хлюпнули сміху повені, І розцвіло, мов ружа, личенько. Іскринки гумору і розуму Сяйнули зіроньками ніжними. Побігло сонечко те босими, Ще не поколотими ніжками. З душею чистою, відкритою, З красою тіла бездоганною — Вона ступає Афродітою, Хоча зоветься просто Яною.
ПІД НЕБОМ ЖУРАВЛИНОЇ ПОГОДИ Руда, як лис, втікає даль осіння, Облізлий хвіст діброви підібгавши. Блакитний квач оранжевим гуашем Малює стіг зарошеного сіна. Тремтить туман, немов фата весільна. А журавлі, в дзьоби пісень набравши, Веслують поміж хмарами. Як завше, Несуть у вирій біле голосіння. На губи верб лягає шерхла смага, І гусне день, як виноградна брага, Під небом журавлиної погоди. Мене бере на крила білий гомін, Кудись несе за обрій невагомий — На ясні зорі та на тихі води.
МОЗАЇКА ВІТРІВ На гострих кутах будівель Зламався промінний спис. Джмелино зірки гуділи І падали стрімко вниз. Повзли поза муром тіні, Немов голубі вужі. У місячному тремтінні — Мозаїка вітражів. Гірчить розжевріле листя В зіницях і на губах. На площі міській розлився Органно-врочистий Бах... Михайло ПРОНЬКО.
