СЕРГІЙ КОВАЛЬЧУК: «СІЛЬСЬКУ ОСВІТУ ТРЕБА РОЗВИВАТИ»*

Це свято миле серцю кожної людини — не лише тих, для кого воно стало професійним. Адже кожен із нас мав у житті вчителів, наставників, які не лише знання давали, а й допомагали торувати власний шлях у доросле життя. Особливо ж цікаво дізнатися, хто був авторитетом у дитинстві для людей, які досягли великих успіхів у дорослому житті. Саме тому у переддень Дня вчителя ми розмовляємо з успішним підприємцем, меценатом, який повсякчас підтримує освіту, кандидатом у народні депутати Сергієм Ковальчуком про його шкільні роки, улюблених вчителів і проблеми галузі

Ліна КОВАЛЬ


-Сергію Михайловичу, які спо гади лишили по собі роки навчання у школі?
— Це особливий період життя, дитинство і юність, які, як сказав поет, не повернуться ніколи, але й ніколи не забуваються. Звичайно, у нас не було таких умов, які мають нинішні школярі. І жили ми бідніше, і школи скромнішими були, але все одно мені здається, що 1965-1975 роки, коли ходив до школи, були найкращими у житті. Я навчався у двох закладах — спершу закінчив Замличівську «восьмирічку», а потім завершив середню освіту у Коломненській школі. Пригадуючи наше шкільне життя, а також дивлячись на нинішніх школярів, вважаю, що ми, тодішні учні, загалом були дисциплінованішими, стараннішими, ніж теперішні. Зрештою, й тодішня система освіти була дещо іншою. Так, вона значною мірою обмежувала дитячу свободу, але разом з тим загартовувала, формувала характер, внутрішній стержень. Адже дитина у шкільні роки — як пластилін, з неї можна зліпити що завгодно. І, мабуть, від зодчого, в даному випадку — від батьків і вчителя, залежить, що з неї виросте — чи добре щось, чи не дуже. Від нас наставники вимагали старанного навчання. І це робило нас більш працьовитими. Звісно, часи міняються, теперішні діти зовсім не схожі на нас у шкільні роки. Добре це чи погано — вирішувати не нам. Проте зараз, на мою думку, вчителям працювати набагато важче, ніж було колись.
— Розкрийте секрет, які предмети у вас були улюбленими? Що найкраще вдавалося?
— Я був математиком. Мав і схильність, й охоту до точних наук. Починаючи з шостого класу, щороку їздив на районні олімпіади з математики й фізики. Спершу від однієї школи мене делегували, потім — з іншої. І на іспитах, а їх тоді щороку треба було складати при переході в наступний клас, з подачі вчителя математики Володимира Аксьонова до мене були підвищені вимоги. От, скажімо, прийшов на перший екзамен із фізики. Посадили мене за окрему парту і дали не один білет, а… всі! І мусив усі теоретичні питання з них, а це десь 96 штук, розповідати. Бо одного білета, вирішили вчителі, замало для Ковальчука. З того часу так і повелося. Ситуація повторювалася щороку, згодом перекинулася і на іншу школу. Зараз, мені здається, якби вчитель так учинив, то батьки вже давно б скаргу керівництву школи писали. Але мене це стимулювало ще краще вчитися, доводити свої знання, та й не було різниці на шість чи на 96 запитань відповідати. Бо ж і фізику, й математику знав прекрасно. Мені подобалося брати участь в олімпіадах, поглиблено займатися. Математика дуже добре давалася, хоча правил ніколи не зазубрював, просто розумів, як ті задачі вирішувати. Бувало, й одиниці отримував за те, що не міг сформулювати правило так, як у підручнику написано. А потім мене на олімпіаду відправляли, адже задачі розв’язував найкраще. Також я дуже любив фізкультуру. А от мови мені не надто вдавалися, не мав охоти до писання.
— А кого з педагогів згадуєте найчастіше?
— Я теплим словом згадую усіх своїх вчителів… У часи мого дитинства більш поважаної професії, ніж вчитель та лікар, не було. Вчителі були елітою, яка могла повести за собою, навіть на барикади. Кожен педагог мав великий авторитет. Зараз, на жаль, ситуація не зовсім така. Як це не прикро визнавати, та здається мені, що нині представники цієї благородної професії не мають такої поваги від людей, як колись. Чому змінилося так ставлення до вчителя? Може, в сучасному суспільстві, де майже все вирішують гроші, професія педагога не вважається престижною через те, що вчителі отримують далеко не найліпшу зарплату? А може, на це вплинув розвиток інформаційних технологій? Якщо колись з усіма питаннями дитина йшла до вчителя, то тепер їй досить зайти в Інтернет і «запитати» у Гугла чи Вікіпедії. Мені здається, винна й держава, котра за останні десятиліття знівелювала роль учителя у суспільному житті, прирікши його до виживання на мізерну зарплату. І цю ситуацію треба виправляти, інакше за років 15 ми пожинатимемо гіркі плоди від спаду загального інтелектуального рівня населення.
— За результатами минулого навчального року управління освіти Володимир-Волинського міськвиконкому вручило вам спеціальну відзнаку як меценату, який найбільше підтримував освітян. Що вас надихає це робити?
— Хіба для цього потрібен особливий поштовх? Я не знаю, як, маючи таку змогу, не допомагати освіті. Кожна далекоглядна людина знає — це інвестиції в майбутнє нашої держави. Якщо ми не будемо розвивати освітню галузь, якщо не підтримуватимемо талановитих учнів і педагогів, то потихеньку скотимося до якогось первіснообщинного ладу. Без освіти немає розвитку. І я дуже вдячний управлінню освіти за цю відзнаку, бо це справді для мене честь. Однак хочу зазначити: що б я не робив як меценат, цього попри все буде мало. Я з радістю допомагаю обдарованим дітям, їхнім наставникам, які спільними зусиллями досягають високих результатів у навчанні і навіть у науці. Але підтримувати їх треба системно. Діти повинні мати стимул для досягнення освітніх вершин, крім того, діти повинні мати для цього відповідні можливості. Якщо у міських ліцеях, гімназіях, спеціалізованих школах цих можливостей більше, то в селі далеко не завжди талановиті учні мають змогу поглиблювати знання з тих чи інших предметів. Їм треба допомагати.
— До речі, про сільську освіту. Ви й сам — випускник сільських шкіл, і проблеми галузі для вас либонь знайомі. Тим паче, що подекуди умови навчання на селі не надто й змінилися від тих, що були колись…
— Тут я би з вами не погодився. Може, й не всюди, і не надто далеко, але освіта в селі таки пішла вперед. Узяти хоча б мою рідну школу у Замличах. Коли я там вчився, заняття проводилися у кількох окремих корпусах, ми не знали, що таке спортзал, що таке, перепрошую, внутрішній туалет. Зараз же замличівські школярі навчаються у просторому гарному приміщенні, де є спортзал, хороша сантехніка. Однак погоджуся, що не у всіх школах помітний прогрес. І це загальнодержавна біда.
Але проблема не лише в утриманні в належному стані сільських навчальних закладів. Є й інша — ситуація з малокомплектними школами. Закрити їх без згоди громади місцева влада не має права, однак постійно ведеться мова про те, що вони надто дорого обходяться бюджету. Але давайте поглянемо з іншого боку: якщо в селі не буде школи, що там взагалі лишиться? Як це не прикро визнавати, та село, що колись було колискою української культури, зараз на межі моральної деградації. Молодь, не маючи чим себе зайняти, нерідко уже з самого ранку перехиляє чарчину. Росте кількість злочинів… Нам треба змінювати ситуацію, треба відроджувати село. Бо ми — аграрна держава, і нікуди від того не дінемося, цей потенціал мусимо розвивати! Але для цього треба, щоб на селі були люди, готові працювати, щоб були школи, щоб у сільській місцевості створювалися профільні коледжі, де б можна було отримати спеціальність. Бо навіть той, хто хоче працювати у сільському господарстві, аби користуватися сучасною технікою, повинен пройти хорошу школу. Тому сільську освіту треба розвивати.
— Одні кажуть, що освіта повинна бути консервативною галуззю. Інші навпаки — підтримують новації й експерименти. Як вважаєте, який шлях кращий?
— Я — за прогрес і розвиток. І в науці, і в освіті. Світ не стоїть на місці, аби не відставати від потреб часу, треба розвиватися. Інша справа, що ми маємо на увазі під змінами. Я, наприклад, усіма силами підтримую впровадження новітніх мультимедійних технологій в освітньому процесі. Коли вчителі проводять творчі, експериментальні заняття, коли залучають дітей від голої теорії до практичних занять, коли школярі починають займатися наукою ще за шкільною партою — це чудово! Але в українській освіті поряд із такими експериментами, які, кажучи по справедливості, є результатом праці окремих ініціативних педагогів, є й інші «новації», спущені з високих чиновницьких кабінетів, які я не розумію і не підтримую. От скажіть, навіщо ледь не щороку змінювати навчальну програму з гуманітарних предметів? Навіщо випускати нові партії підручників, на які витрачаються шалені гроші з бюджету і яких, зрештою, усе одно на всі школи країни не вистачає? А те, що історія нашої країни переписується під кожного нового Президента — це ж взагалі нонсенс! Зрозуміло, це не фізика й не математика, в яких теореми і закони не міняються століттями, але це ж наука! Як можна так нею маніпулювати? Словом, я за розумний прогрес, за поступ, за розвиток. Але ж треба рухатися вперед, а не топтатись на одному місці…
— І насамкінець, що ви побажаєте освітянам напередодні Дня вчителя?
— Терпіння і міцних нервів. Бо знаю, як нелегко живеться вчителям, але, на жаль, допомогти їм у їхній непростій роботі не можу. Бережіть себе і своє здоров’я, тримайтеся! Знаю, що ви заслуговуєте на значно більшу заробітну плату, ніж отримуєте. Але я сподіваюся, із часом ситуація поліпшиться. Ми разом усе зробимо задля цього! Добра і щастя вам, дорогі вчителі, і Божого благословення!

На фото: Сергій Ковальчук (на фото – у центрі) в гостях у подружжя вчителів Петра Прокоповича і Галини Іванівни Іценків.