БАРВИСТЕ КОРОЛІВСТВО БОНДАРУКІВ

Їхала до Турійська познайомитися з учителькою, в якої лише один запис у трудовій книжці і яка за 35 років педагогічної діяльності так і не спромоглася заробити собі прізвисько, а потрапила… у квіткове царство


Валентина ШТИНЬКО


Біля обійстя Бондаруків на тихій вуличці райцентру розкішним багрянцем і золотом салютувало осені «оцтове» дерево, а за парканом розкошувало море квітів. Звісно, у цю пору головними героями квіткового спектаклю були білі, помаранчеві, рожеві кулі хризантем, їх колекція нараховує 12 видів. Останніми спалахами літа доцвітали люпин ніжно-рожевий, «лев’ячі пащі» (antirrhinum), тютюн запашний. Ще зовсім недавно тішили своїх господарів і милували око перехожих троянди, п’ять сортів — астільб, 15 — ірисів, хости, будлеї і ще якісь невідомі мені квіти із золотисто-жовтими зірочками цвіту.
Але найбільше здивувала мене енотера, про яку ми вже не раз писали у «Квітковій підкові». І про те, що вона — справжній загарбник, бо дуже швидко розростається, і про те, що буває вона середньорослим багаторічником та високорослим дворічником. А у цьому квітнику я вперше побачила… енотеру карликову. Втім, квіти у неї були далеко не карликові, а великі, точнісінько такі, як у моєї високорослої. Зате стебло заледве піднімалося від землі сантиметрів на 10 — 15. І, як твердять господарі, квітне вона до самих приморозків. Словом, вік живи і вік дивуйся, якщо маєш справу із таким Божим творінням, як квіти. Бо, здавалося, так багато бачила і в ботанічних садах, і на квіткових виставках, у людських квітниках, але такої індійської цибулі, як посеред клумби на обійсті Бондаруків, бачити не доводилося. То навіть не цибуля, а цибулище розміром із тарілку (на фото)!
Як пояснив господар Олександр Олександрович, її на літо висадили сюди із горщика і це рослині вельми сподобалося: і розрослася, і зацвіла.
Запитаєте, чому пояснення давав господар, а не господиня? Бо Наталія Яківна чесно зізналася, що за квітами більше дивиться чоловік, її ж життя віддане школі. А він добродушно усміхається і погоджується, що йому доводиться доглядати, поливати, підв’язувати все, що насадили «його дівчата», оскільки свою лікарську кар’єру вже завершив і перебуває на заслуженому відпочинку. Подружжя виховало двох прекрасних доньок — Галину й Олену, обидві здобули вищу освіту, працюють. Одна — в казначействі, інша — психологом у дитячому садку, але обидві, як і батьки, закохані у природу, квіти, у рідну землю.
Єднає цю родину ще одне спільне захоплення — любов до мандрів. Наталія Яківна розповіла, що навіть свій ювілей вона вирішила відзначити нетрадиційно: цими днями із Ковеля вирушають усією сім’єю в подорож. Відвідають Умань, знамениту Софіївку, Вінницю, Житомир. Десь там, у дорозі, й вижне вона ще один колосок зі своєї життєвої ниви, щоб докласти до копи літ, а станеться це саме на Покрову.
— Як я народилася, мама три дні плакала, бо їй на той час було вже 40, нас же, дітей, стало четверо. Та ви, мабуть, знаєте, бо ж писали колись про нашого брата Михайла Антонюка. Він був художником, доля закинула його в Казахстан, де він помер, але залишив по собі добру пам’ять. А на Волині про нього забули, бо твори практично всі залишилися там, він був членом Спілки художників Казахстану. Тож та ваша публікація для нашої родини дуже дорога.
Слухаючи Наталію Яківну, я раптом усвідомлюю, що маю справу із унікальним явищем у моїй журналістській долі — пишу уже про третього представника із цієї незвичайної родини, бо десь із рік тому довелося розповідати на сторінках газети про подружжя Микит із Володимира-Волинського,  які тчуть прекрасні гобелени, їх персональна виставка відбулася  тоді  у  Луцьку.  Отже, Галина Яківна Микита — то рідна  сестра  Наталії Яківни Бондарук, а обидві — сестри  художника Михайла Антонюка, про якого я писала років вісім тому. Біда з тими жінками, поміняють прізвище на чоловікове, а тоді спробуй зведи їх в одну родину!
— Мама дуже хотіла, щоб бодай хтось із нас чотирьох став учителем, а мене приваблювала журналістика, я навіть закінчила підготовчий факультет у Львівському університеті, — продовжила спогади Наталія Яківна. — Але приїхав брат із Казахстану і сказав, що то — не жіноча професія. Лише за третім разом я вступила на факультет іноземних мов Луцького педінституту, а після закінчення навчання у 1976-му приїхала сюди, у Турійську, тоді ще восьмирічну школу… А через рік заболів зуб, пішла у поліклініку, Олександр Олександрович полікував, відтоді ми разом. 35 літ пролетіло, як 35 днів.
Втім, умістилося в них чималенько. І добра пам’ять про сільського купичівського учителя Олексія Павловича Квашука, який прищепив любов до англійської. І здійснення бажання порозмовляти живою мовою: коли у нелегкому 90-му випала нагода поїхати у Канаду, на квиток збирали усією родиною. Зате привезла вона звідти неоціненний досвід, який щедро передавала дітям і на уроках, і під час занять «Клубу інтернаціональної дружби» та факультативного клубу «Лінгва».
А ще незвичайний випускний, який вона, класний керівник, запропонувала відсвяткувати у… Карпатах, де досі ніхто зі школярів не був. Тоді вони піднімалися на гору Маківку, вклонилися пам’яті українських січових стрільців на меморіальному цвинтарі, побували у фортеці Тустань, вволю спілкувалися із місцевими жителями.
Та людина щаслива тоді, коли з усіх захоплюючих мандрів хочеться повернутися додому, до найрідніших людей, у затишну оселю, що розкошує у різнобарв’ї квітів.
… Коли ми прощалися, у двір до Бондаруків зайшов молодий чоловік (були якісь проблеми із котлом опалення). «То мій учень», — сказала Наталія Яківна і відійшла у справах. А ми розговорилися і я зненацька запитала:
— А ви пам’ятаєте, яке прізвисько було у вашої вчительки?
— Прізвисько? — здивувався чоловік.
— Та ні, не було у неї прізвиська!