«Тато читав «Волинь» – і я за сімейною традицією читаю»

Адресу чоловіка, якому дісталася 1000 гривень від «Волині», визначили переможці редакційної акції – подружжя Івана та Ольги Смалів із міста Каменя-Каширського, назвавши число «179», яким був позначений конверт Михайла Денисюка, в якому він надіслав у редакцію квитанцію про передплату нашої газети на пів року. Забігаючи наперед скажемо, що Михайло Корнилович, котрому нещодавно ми вручили його виграш, сказав, що випише «Волинь» і на друге півріччя, аби й надалі бути в числі учасників передплатної естафети.

«Любов до вашої газети й мені передалася»

  Зараз можна і в інтернеті всі новини переглянути. Але Михайло Денисюк – людина, яка звикла до паперової газети. Тож, за його словами, вже, мабуть, всі рекорди побив по тому, скільки літ передплачує «Волинь».

 – Цікаво знати, що в світі робиться. Як людина читає, то щось знає. А знає, мислить – значить живе, – ось так філософськи розмірковує чоловік.

Одне слово, Михайло Корнилович належить до людей, яким хочеться жити «не хлібом єдиним». І це, судячи з подальших його, – родинне:

 – Мій батько народився в 1916 році. Він закінчив чотири класи за Польщі, а на той час для сільського хлопця – це була вже непогана освіта. Коли я народився,  йому було сорок чотири роки. Змалку я бачив у хаті вашу газету – перш «Радянську Волинь», потім – «Волинь»,«Волинь-нову» і уже тепер знову – «Волинь». Любов до читання й мені передалася...

Якось само собою наша розмова перейшла до того, що зараз всім болить, – у який непростий (та що непростий – трагічний!) час живемо,  – війна забирає багато життів, калічить людські долі. І, на жаль, якщо озирнутися, кожному поколінню випадає пройти через це пекло випробувань.

Мій син захищав Україну, майбутнє своїх дітей – знає, за що воював. 

 – Мого батька, – розповідає Михайло Корнилович, – у 1939 році забрали на Польську війну. Потім був мобілізований на Вітчизняну, коли гітлерівська Німеччина напала на Радянський Союз. Поталанило  йому повернутися з фронту живим-здоровим. Пам’ятаю, малим не раз чув і від нього, й від інших старших людей: «Тільки б не було війни, щоб вам, молодим, не довелося воювати!». І хоч у нас, на щастя, не було війни,  сталося так, що я – учасник бойових дій, бо був майже рік на війні в Афганістані.

У зв’язку з цим – спогад про 1978 рік:

 –  Мене призвали на строкову службу. Пройшов «учебку» в Бердичеві, послужив трохи в Чехословаччині, в місті Комарно (тепер це – Словаччина). А звідти мене перекинули в Узбекистан, в місто Термез. У грудні 1979-го Радянський Союз увів свої війська в Афганістан. Я був в числі тих, хто першим потрапив на цю війну в чужій країні і пробув там майже рік. Повернувся додому в 1980-му. Слава Богу, – живий-здоровий. Куля мене минула, але знаю, скільки-то хлопців відправляли рідним у цинкових гробах.

 «Щоб онукам не довелося воювати»

І Михайло Денисюк, знаючи, що таке війна, хоч і чужа, звичайно ж, хотів, аби його сина, Сергія, обминуло таке випробування. Не обминуло.

–  Сергій проходив свого часу строкову службу, – розповідає чоловік. – Тож уже 12 березня 2022-го його призвали. Три з половиною роки він, мінометник, воював! Пройшов не одну гарячу точку на Харківщині, Донеччині. Пощастило вижити. Обійшлося й без поранень.

А що через три з половиною роки на передовій Сергій Денисюк одержав  звільнення, то це сталося лише після того, як у його сім’ї, котра мешкає в Луцьку, з’явилося поповнення – народився третій син.

У Михайла Денисюка – росте семеро внуків (четверо подарувала й донька, яка живе у Великій Глуші, вчителює у місцевій школі). І найбільше його бажання, щоб на їхню долю випало життя в мирній країні. Щоб оця своєрідна династія військовослужбовців (хоч чоловіки в їхній родині не обирали по життю цю професію, але, виконуючи свій громадянський обов’язок, брали до рук зброю) не мала продовження.

І ще до війни в Афганістані повертається Михайло Корнилович:

 – За що воювали такі, як я, в Афганістані, що захищали в чужій країні? Ці питання, по суті, так і залишилися без відповіді. Знаю, що верталися «афганці» додому, зверталися з якимись своїми проблемами до чиновників (багато ж хто мав інвалідність) і, бувало, чули: «Я тебе туди не посилав». Мій син захищав Україну, майбутнє своїх дітей – знає, за що воював. Хочеться, щоб три з половиною роки, прожиті ним там, звідки не всі вертаються живими, були недаремними. Щоб хлопці, які повертаються й будуть повертатися з російсько-української війни, часто покаліченими, не почули таких слів, не відчули від когось байдужого ставлення.

...За традицією, на наше прохання Михайло Денисюк називає число, яке й визначить ще одного переможця редакційної акції. І це – «6». Чому?

  – Дуже просто, – каже чоловік. – Це дата мого дня народження – 6 лютого мені виповнилося 66 літ, бо ж народився в 1960-му. Одним словом, шістка – число, яке мене «обсіло». Тож 1000 від «Волині» дісталася Володимиру Миколайовичу Потапчуку із села Щитинь Камінь-Каширського району.

Долучайтеся і Ви до нашої передплатної естафети: для цього треба виписати «Волинь» хоча б на місяць (64 гривні + 20гривень прийом передплати) і надіслати квитанцію про передплату на адресу: 43016, газета «Волинь», вул. Ковельська,2, м. Луцьк, Волинська область. На конверті обовʼязково зазначити: «Акція для передплатників-2026». Конверти з річними передплатниками гратимуть протягом усього 2026 року – тобто 52 рази (стільки буде тижнів), піврічними – перші пів року, квартальними – протягом кварталу, місячні – протягом конкретного місяця! Наш передплатний індекс: 30000.

Катерина ЗУБЧУК