– А я думаю, – сказав тихо, – що дуже добре, що ти вижила.
Славця і Славко: вижили, щоб зустріти свою весну. Історія на вечір
Весна того року прийшла тихо. Наче боялася зайвим шумом потривожити країну, яка вже четвертий рік жила війною…
У реабілітаційному центрі пахло ліками, кавою і трохи – надією. Так завжди буває в місцях, де люди заново вчаться жити.
Ярослава сиділа біля великого вікна. Вона любила це місце, бо звідси було видно дерева. Поки що ще голі, але на їхніх гілках уже набрякали бруньки.
Візок тихенько скрипнув, коли вона трохи подалася вперед.
– Славцю, ти знову тут? – усміхнулася медсестра. – Сторожиш весну?
– А хтось же має її зустріти, – відповіла Ярослава.
Її тут називали Славця. Так лагідно. Так по-домашньому.
Насправді вона була бойовою медикинею.
Ще рік тому бігала під обстрілами, витягувала поранених із окопів, перев’язувала, тягнула, просила:
– Тримайся, брате… ще трохи…
А потім був той мінометний удар.
Коли вона прийшла до тями в шпиталі, лікар довго мовчав.
Спочатку вона не плакала. Просто дивилася в стелю. Плакали інші. Мама. Подруга.
Потім сказав тихо:
– Ми зробили все, що могли.
Вона зрозуміла одразу.
Ноги більше не слухалися.
Спочатку вона не плакала. Просто дивилася в стелю.
Плакали інші. Мама. Подруга.
Навіть суворий хірург одного разу тихо вийшов із палати.
…Минуло кілька місяців. Одного дня до центру привезли нового пацієнта.
Високий. Широкоплечий. І трохи розгублений, як бувають розгубленими люди, які не звикли лежати без діла.
– Святослав, – представився він.
– Ярослава.
Він на секунду завмер.
– Значить… Славця?
Вона здивовано підняла брову.
– Звідки знаєш?
– Медсестра сказала, – усміхнувся він. – Тут усіх по-справжньому називають.
Він приходив до того самого вікна. Спочатку просто мовчки сидів поруч. Потім приносив каву.
Потім почав жартувати.
– Слухай, Славцю…
– Мм?
– Як думаєш, коли я знову зможу бігати?
– Коли перестанеш так ліниво робити вправи.
– Та я герой!
– Герой? – вона засміялася. – Тоді відіжмися десять разів.
– Ой…
– От бачиш.
Він почав кликати її Славця.
А вона його – Святко.
Це сталося якось само. Ніхто не домовлявся.
Одного вечора надворі йшов дощ. Краплі повільно сповзали по склу. Святослав довго мовчав. Потім раптом сказав:
– Славцю… можна одне дурне питання?
– Можна.
– Ти не злишся на життя?
Вона довго дивилася на мокрі дерева.
– Раніше – злилася.
– А тепер?
– А тепер думаю… що могла б і не вижити.
Він нічого не відповів.
Просто поклав руку на її долоню.
Дуже обережно. Наче боявся сполохати.
– А я думаю, – сказав тихо, – що дуже добре, що ти вижила.
Вона повернула голову.
– Чому?
Святослав трохи зніяковів.
– Бо інакше… я б тебе не зустрів.
Ярослава довго мовчала.
А потім усміхнулася так, як усміхаються люди, що пережили бурю.
– Знаєш, Святку…
– Що?
– Мені здається, весна таки прийшла.
За вікном саме в цей момент вітер хитнув гілки.
І одна маленька брунька розкрилася.
Ніби підтверджуючи: навіть після війни у житті може початися нове кохання.
Зореслав СТОЖАР.
