Тепер батьків портрет із банера зниклих безвісти та полонених Героїв – на чільному місці в кімнаті доньки – Марічки.
Після 392 днів полону воїн-волинянин Ігор Жуковський зняв свій портрет зі стенду зниклих безвісти
Цьогоріч у липні виповниться рік, як сім’я Жуковських із села Сільце Горохівської громади плакала від щастя, дочекавшись із російського полону свого найріднішого Героя. Воїн 122-ої бригади територіальної оборони 47-річний Ігор Жуковський потрапив у вороже пекло з села Нетайлове на Покровському напрямку. Був у ньому 392 дні…
Час віддаляє й цю сім’ю від пережитого жаху, проте дружина Ігоря Миколайовича Ірина, його доньки Марічка та Ангеліна не перестають жити болем і надіями людей, на місці яких вони були, ніби вчора.
– Війна повинна боліти всім, а не лише сім’ям військових. Пройти повз жінок та дітей із портретами зниклих безвісти та полонених захисників і не зупинитися, не послухати їх здатна тільки байдужа людина, – міркує 22-річна Марічка Жуковська і не пропускає в Горохові та довколишніх містах жодної акції надії.
«…Ішов з дому спокійним, наче й не на війну»
Для батьків і сестри Марічка (таким красивим ім’ям дівчина записана в паспорті) вибирає найніжніші слова. Вони в неї – хазяйновиті та милосердні. Ігор Миколайович є затребуваним майстром у довколишній окрузі, якщо потрібно зробити ремонт із художнім оздобленням. Ірина Леонідівна – молодша медична сестра, вже багато років поспіль не втомлюється стишувати добрим словом і турботою душевні травми підопічних Горохівського психоневрологічного інтернату.
Було, що сім’я чекала господаря хіба що зі заробітків з-за кордону, а розлуки, яка ще судилася попереду, ніхто не міг уявити навіть у найстрашнішому сні.
Першими днями війни Ігор Жуковський був одним із перших, хто став у ряди місцевої територіальної оборони. 16 січня 2023 року він гідно прийняв повістку до військкомату. Йшов воювати з рідного подвір’я ззовні спокійним, аби бодай словом не додати жалю стривоженим дружині та донькам. Небалакучого та неметушливого волинянина вирізняли другом усі, кому випало на долю зустрітися на полігоні в Закарпатті й полях боїв на Запоріжжі.
Звідти за кілька місяців воїна Ігоря Жуковського покликала додому сумна подія: 4 травня він проводжав у засвіти батька, а 8 червня зазнав поранення під час ворожого обстрілу.
– Лікувався спершу недовго, бо з «живими» ранами був змушений повертатися в окопи через байдужий поспіх котрогось із командирів. Але серед них є співчутливі люди, бо хтось із таких зауважив ті гнійні виразки. Тоді тато одужував вдома ще місяць, а я, попри його повсякчас заспокійливі слова, зрозуміла, наскільки жахливою, непередбачуваною горем є війна. Коли проводжали його на фронт знову, просила берегти себе заради мене. І він пообіцяв, що повернеться живим! – зворушує спогадами юна землячка.
…Після страшної звістки про поранення минув рівно рік, як 8 червня 2024 року земля похитнулася під ногами Жуковських знову: цього разу – від страшної звістки, що їх рідний і два його побратими потрапили в полон.
«…Від щастя впала на землю навколішки»
– Не переповісти словами, що ми відчували. Дякували Богові, що тато живий, та все робили ніби автоматично, з думками про те, де він, що їсть, як спить? Після раптового шоку я змусила взяти себе в руки й уже через дві години почала писати листи в Червоний Хрест, координаційний штаб поводження з військовополоненими, Міноборони… День у день я шукала батька по всіх каналах (навіть у ворожих) й невдовзі таки натрапила на слід: впізнала його голос у кількасекудному відео без облич! – каже Марічка.
Згадує, як потому чекала кожного обміну, знаходила повернутих військовослужбовців, які могли бути з ним в одній колонії, разом у бараці. Хтось розповідав, як у росію їх переправляли літаком, зав’язавши очі, інші – про камеру на десятьох, в якій сидіти на лавці водночас могли лише шестеро, чи як ховалися почергово від камери відеоспостереження в туалеті, щоб поспати бодай кільканадцять хвилин. Хліб був за щастя, а під час чергового безпричинного масового побоїща на нозі Ігоря Жуковського розкололася катова бита… В таких тортурах українські полонені виживали морально та фізично лише завдяки взаємній підтримці, розмовам про дім, вірі в тих, кому вони потрібні понад усе.
У їхній хаті не вмовкала молитва, а на запитання знайомих про долю найріднішого, як би не було на серці важко, Марічка щоразу відповідала: «Тато повернеться, бо він мені обіцяв!»
– Я ладна була все віддати, аби мені повернули з полону тата! – зізнається донька в сокровенному.
У їхній хаті не вмовкала молитва, а на запитання знайомих про долю найріднішого, як би не було на серці важко, Марічка щоразу відповідала: «Тато повернеться, бо він мені обіцяв!»
…Черговий обмін полоненими, що відбувся минулоріч 4 липня, звісно, радував усіх, але не віщував знакової вістки Жуковським. Того разу додому повертали поранених та важкохворих захисників. І все ж Марічка чомусь не випускала з рук телефон й таки наважилася написати запитання в координаційний штаб.
Відповідь прийшла менш ніж за хвилину. «Вітаємо! Жуковський Ігор Миколайович сьогодні звільнений з полону!» З тим повідомленням дівчина вибігла на подвір’я, щоб знайти маму, якій саме зателефонував тато. Почувши в слухавці рідний голос, донька упала навколішки на землю, щоб подякувати Святому Небу за щасливу новину.
«… Я допомагаю всім, хто чекає, знайти своїх рідних»
Доньки у Жуковських – дай Боже кожному таких дітей. Марічка свого часу дослухалася на випускному вечорі до благословення ексдиректора гімназії Богдана Вітинського: після закінчення факультету початкових класів Волинського національного університету імені Лесі Українки повернулася працювати в рідне Сільце. Нині вона, педагог-організатор гімназії, в захваті від праці з дітьми. Ангеліна тим часом навчається у восьмому класі.
Увесь свій вільний час сестри офірують на допомогу сім’ям загиблих воїнів і тих, котрі зникли безвісти чи перебувають у полоні. Скажімо, аби зібрати необхідні 25 000 голосів для петиції про присвоєння звання Героя України 23-річному Роману Романюку із сусідніх Журавників, Марічка з мамою Іриною їздили до Луцька з Романовим портретом. На людних вулицях просили перехожих не бути байдужими й протягом 10-ти останніх днів зуміли зібрати майже 10 000 потрібних підписів! А ще вони не роблять таємниці з того, як знайшли свого чоловіка та батька, натомість розказують усім, хто до них звертається, як вести пошук без зайвої метушні. Таких підтримують не лише, як мовиться, інструкцією, а щирістю, від якої яскравіють надія і віра в хороших людей.
– Якщо беруся за справу – не відступлю, доки не зроблю її, бо ж навіщо тоді щось починати? Не чекаю, доки хтось знайде мене зі своєю бідою. Сама шукаю тих, кому можу безкорисливо допомогти! – так по-своєму гуртує людей навколо добра та воює проти русні Марічка Жуковська та її сім’я.
…Було до сліз щемно дивитися, як у Горохові воїн Ігор Жуковський знімав свій портрет із банера зниклих безвісти та полонених Героїв. «Куди його тепер?» – запитав скромно, наче сам у себе. З відповіддю не забарилася Марічка: «Тепер той образ – на чільному місці в кімнаті».
…Після повернення з полону Ігор Миколайович ніби заново набувається з найріднішими людьми. Його руки не знають утоми від роботи в обійсті, а на дозвіллі господар став малювати олівцем портрети. Виходить дуже гарно, бо вроджений хист художника чоловік вдосконалює з майстер-класів в інтернет-мережі. Першими зобразив себе з коханою дружиною в юності! І, звісно, доньок! І вже й багатьох родичів! Можливо, невдовзі світлицю Жуковських прикрасить його авторський сімейний портрет, на якому, як і в житті, ці неймовірні люди будуть завжди разом найщасливішими!
Читайте також: «Волинська бригада запрошує долучитись до підтримки на регулярній основі (Відео)».
