Найзнаменитіший керівник Любомльщини: «Можу з чистою совістю дивитися у вічі кожному, з ким працював чи знаю»

Володимир Михайлович Склянчук – уродженець Любомльщини, науковець-аграрій, кандидат сільськогосподарських наук, колишній голова райдержадміністрації та районної ради – належить до покоління керівників, які формували систему місцевого самоврядування у перші роки Незалежності.

Після служби в армії розпочинав із простого агронома-хмелевода при Любомльському райсільгоспуправлінні, потім був головою Ладинської сільської ради, очолював колективне господарство «Прикордонник». З 1992 року став представником Президента в Любомльському районі, а згодом – головою райдержадміністрації.

– Володимире Михайловичу, назвіть, будь ласка, найбільш вагомі, на вашу думку, проєкти, які були втілені у життя за період, коли ви майже двадцять років очолювали виконавчу владу Любомльщини?

– Попри непростий період 1990-х (сказано м’яко), коли  нелегко було впоратися з викликами того часу, все ж вдавалося реалізовувати капітальні та мистецькі проєкти. Зокрема, у 1993 році почали і вже у 1995-му закінчили будівництво нового приміщення Куснищанської школи. Гарна будівля – всі, хто тепер їде на Світязь, звертають на неї увагу. Була побудована школа у селі Крушинець, клуб у селі Нудиже, три ФАПи, завершено будівництво профтехучилища (тепер – ліцей), продовжувалося спорудження центральної районної лікарні. Хоча це був об’єкт,  яким займалася ОДА, за кошти району вдалося накрити приміщення. При нашому сприянні був побудований пункт перестановки колісних пар на залізничному пункті пропуску «Ягодин», другий міст через річку Західний Буг. Біля кордону потужно запрацював новий термінал, де було створено сотні нових робочих місць. Новостворена футбольна команда «Рубіж» почала займати призові місці в області…

Але особлива гордість у мене – за мистецький проєкт – розвиток духової музики. Нам вдалося відновити і створити наново 10 дитячо-юнацьких духових оркестрів та один дорослий.

Але особлива гордість у мене – за мистецький проєкт – розвиток духової музики. Нам вдалося відновити і створити наново 10 дитячо-юнацьких духових оркестрів та один дорослий.

Жителі району з часом вже звикли, що кожного року 1 червня, у День захисту дітей, проводився конкурс духових оркестрів. Спочатку кожен колектив проходив центром міста, граючи кожен свій марш. Затим на сцені юні музиканти виконували ще один твір. Комісія усе це оцінювала, визначала кращих. Людей на такі конкурси приходило чимало, відчувалася атмосфера справжнього свята… З практичної точки зору, крім того, що після уроків у школі учні мали чим займатися (а в оркестрі в середньому по 20 чоловік), коли хлопці йшли в армію, то багато хто з них майже автоматично поповнював військові оркестри. Такі конкурси в області проводилися тільки у нас.

– Які моменти на посаді голови РДА були для вас найскладнішими – не формально, а по-людськи?

– Коли затримки по виплаті заробітної плати у бюджетній сфері і пенсій перевищили піврічні терміни. Масово приходили працівники і пенсіонери, розповідали про свої біди і проблеми, просили допомогти, вірніше віддати те, що їм належить, зароблене, а такої можливості здебільшого не було. Пережити цей період було непросто.

– Що означає для керівника «нести відповідальність» у реальних, а не декларативних умовах?

– Знаєте, інколи згадую про резонансний трагічний випадок, який трапився у жовтні 2001 року. У ті часи підприємці району часто відвідували ринки міста Чернівці, де закуповували товар відносно дешевше, та й вибір там був великий. Здебільшого вони їхали не поодинці, а групами. В одній такій поїздці сталася жахлива аварія, яка забрала життя шістьох підприємців. Я прийняв рішення допомогти родинам загиблих і доставити тіла за рахунок влади. Для цього необхідно було відшукати кошти, знайти нормальний автобус для поїздки родичів та представника райдержадміністрації у морг, найняти спеціальний транспорт для перевезення покійників. Все це було оперативно організовано. Представник району домовився в Чернівцях, щоб усі експертизи провели без затримок і незабаром тіла загиблих вже в трунах були доставлені родичам. Тим самим влада, хоч трохи, але зменшила страждання сімей підприємців.

Оце, на мою думку, і є прикладом відповідальності та конкретного вирішення питання в конкретних умовах. А могли б просто висловити співчуття, але це вже була б звичайна декларація…

– У вашій біографії був період, коли на нетривалий час полишили посаду голови Любомльської РДА, але через два роки повернулися у цю ж установу, але вже у крісло першого заступника. Це був крок назад чи новий етап?

– Не секрет, що у той період мої взаємовідносини з новим очільником ОДА генералом Анатолієм Французом й особливо з його першим заступником були далеко не теплими. Чому? Це тема окремої розмови. Я свого часу навіть написав заяву на   звільнення, але її не задовольнили…

Тим часом у Волинському інституті агропромислового виробництва вже пів року не було директора. Попереднього звільнили, а по наступному облдержадміністрація повинна була подати кандидатуру Академії аграрних наук, якій підпорядковувався інститут. Причетні до установи розповідали, що приїжджали кандидати з Гуцульщини, але щось їх не влаштовувало, і вони відмовлялися.

Не секрет, що у той період мої взаємовідносини з новим очільником ОДА генералом Анатолієм Французом й особливо з його першим заступником були далеко не теплими.  

Але керівник академії, будучи на співбесіді у Президента України, доповів про цей факт. Дійсно, в області лише один аграрний науково-дослідний інститут (у деяких областях є по 3 – 4), і немає директора. Реакція не забарилася. Коли голова ОДА був у Києві, за наявною інформацією, його про це запитали. І видно, розмова була серйозною, бо він змушений був сказати, що вже є кандидат на посаду директора і назвав моє прізвище. Він його назвав, бо керівником інституту мусив бути щонайменше кандидат наук, а інших місцевих претендентів керівник виконавчої влади області не знав.

Отож, він незабаром запросив мене і без вступу запропонував очолити інститут. Відразу підкреслив: через півроку матимеш квартиру у Луцьку – це кажу при свідкові. Дійсно, у кабінеті також була заступник з аграрних питань Галина Якимчук. Оскільки я вже знав, чому викликають і ще вдома обдумав всі «за» і «проти», знаючи, що в таких умовах в райдержадміністрації буде не робота, а каторга, я дав згоду.

Але, як часто, буває у житті, обіцянки не дотримали. Пройшло пів року, рік, вже два з половиною, а я проживав, як студент у гуртожитку. Після чергового візиту в облдержадміністрацію стало зрозуміло, що квартира мені не «світить»… На той час звільнилася посада першого заступника у Любомльській райдержадміністрації, і я попросився на цю роботу. В облдержадміністрації від­разу не відпускали, казали, що це буде низько для мене, але все-таки вдалося переконати. Тобто, це був просто крок до сім’ї.

На посаді першого заступника я працював при трьох головах райдержадміністрації. Не перебільшую, але ніколи не мав амбіцій на «булаву», знав своє місце. До речі, цьому ж навчав своїх підлеглих.

– Що, на вашу думку, сьогодні найбільше заважає ефективній роботі влади: обласної, районної, місцевої?  

– Війна і надто довгий період каденції без виборів.

– Які якості вважаєте обов’язковими для керівника державної установи?

– З-поміж багатьох виділю дві позиції. Перша – завжди поважати підлеглих і кожного жителя підпорядкованої громади. Спілкування тільки на «Ви» незалежно від віку і статі співрозмовника. Друга – якщо щось пообіцяли чи керівнику підприємства, чи приватній особі, обов’язково виконайте. У випадку форс-мажорних обставин зв’яжіться і попросіть вибачення. Від виконання цих вимог значною мірою і залежить авторитет керівника.

 – Чи є рішення, яке сьогодні ви ухвалили б інакше?

– Є. Та оскільки все вже в далекому минулому, і його не повернути, називати їх не буду.

– Що для вас означає служіння громаді – у кількох словах?

– Це означає жити життям і проблемами громади. Як кажуть, і в горі, і в радості. Бувати на місці, знати ситуацію, при потребі вирішувати проблеми. І це стосується не тільки центру, а й найвіддаленіших куточків.

– 19 березня на вашому життєвому горизонті гарна подія – 70-річний ювілей. У переддень свята з яким відчуттям ви озираєтеся на пройдені роки?

– Впевнений, що можу з чистою совістю дивитися у вічі кожному жителю Любомльщини, з ким працював чи знаю. Відчуваю, що доля в цілому була прихильною до мене. А всім, чого у житті досягнув, насамперед, завдячую родині, друзям, всім, хто мене підтримував і підтримує. Дякую.

Біографічна довідка:

 Володимир Михайлович Склянчук народився 19 березня 1956 року у селі Нудиже Любомльського району у сім’ї колгоспників. Закінчив восьмирічну школу, Горохівський сільськогосподарський технікум (агрономічний відділ 1975 року), Українську сільськогосподарську академію (агрономічний факультет, 1983 року), аспірантуру при Науково-дослідному інституті землеробства (смт Чабани, 1988 року), спеціальність – учений агроном. Науковий ступінь – кандидат сільськогосподарських наук (1989 року), вчене звання – старший науковий співробітник (1996 р.).

Автор і співавтор 3 книг, 24 наукових статей, 15 методичних видань. Майор запасу. Загальний трудовий стаж – 44 роки, стаж державної служби – 20 років і 6 місяців.

Сергій МАРИНЬОХА.

Зараз також читають: Уродженець села з Волині – лауреат Шевченківської премії-2026!.