Герой з Волині, який був на передовій із 2014-го року: «Я не хочу служити! Я хочу воювати!»

Цей хлопець – Валерій Михалевич на псевдо «Емо», сержант, командир гармати групи спеціального призначення окремого загону безпілотних систем «Крила Омеги», якому посмертно присвоїли офіцерське звання молодшого лейтенанта. А ще Валерій – син директора Кортеліського історичного музею і позаштатного кореспондента газети «Волинь» Миколи Андроновича Михалевича.

Вирішив іти батьковою дорогою – і вступив на історичний

Валерій був найстаршим у сім’ї Миколи Андроновича та Лариси Святославівни Михалевичів із Кортеліс. Батько родини на той час працював старшим науковим співробітником Кортеліського історичного музею (зараз – директор), мама – вчителем початкових класів у місцевій школі.

Валера народився 15 липня 1989 року. Через рік і дев’ять місяців родина поповнилася донечкою Олесею. Тож годувалися хлопчик і дівчинка, як двійнята. Разом гралися. Сварилися, мирилися. Мали багато друзів.

Після закінчення Кортеліської школи Валерій вступив на історичний факультет Львівського національного університету імені Івана Франка. У Львові йому дуже подобалося вчитися. Саме місто подобалося. Друзі. Після закінчення навчання хлопець залишився там працювати. Правда, зауважує батько, за спеціальністю він не працював жодного дня. Був оператором на «Київстарі», потім – адміністратором у магазині, але найбільше йому подобалася робота бармена. Він пройшов навчання на курсах, став краще заробляти. А ще в нього була особливість – він любив працювати вночі. Навіть у «Київстарі» вибирав собі нічні зміни.

Бармен, який робив «коктейлі Молотова»

Тим часом Олеся закінчила Київський лінгвістичний університет і стала кликати брата до себе в Київ, щоб разом веселіше було. Валерій пристав до цієї пропозиції. Знайшов роботу бармена в престижному закладі на Хрещатику та переїхав у столицю. Це саме збіглося в часі з початком Революції Гідності.

– Пам’ятаю, у нього тоді мав бути вихідний, – пригадує ті історичні події Микола Андронович. – Телефоную до нього, кажу: «Що ти робиш?» Він відповідає: «Коктейлі роблю». – То в тебе ж вихідний, хіба ні?» – «Ні, тату! Я на Грушевського «коктейлі Молотова» роблю».

Це було десь 20 січня 2014 року, коли саме починалися серйозні сутички. Я переконував Валеру, що владу потрібно змінювати шляхом виборів, але він відповів так, що я більше на мав аргументів: «Тату, якщо ми зараз не зупинимо Януковича, то виборів в Україні більше не буде…»

Попри хвороби з дитинства, пішов добровольцем

На Майдані Валерій сильно застудився, потрапив у лікарню. Батьки знову хвилювалися, бо з дитинства син мав цілий клубок хвороб. У нього була вроджена хвороба серця. Ще з маленьким сином поїхали до Києва в інститут Амосова на обстеження але, на щастя, минулося без оперативного втручання. Довго лікували ревматизм серця.

Отож, коли юнак вийшов із лікарні, революція перемогла, а він залишився без роботи. Багато закладів припинили свою діяльність, підприємці повиїжджали за кордон. Роботу бармена було знайти складно. Кілька тижнів він провів у пошуках і зрештою повернувся до батьків у Кортеліси. Та довго не всидів. Вже влітку поїхав у військовий табір «Правого сектору», яким керувала громадська діячка і волонтер Маруся Звіробій.

–  Коли ми з сином говорили по телефону, там часто було чути російську мову, – зауважує Микола Андронович. – Я якось навіть запитав: «Хто там говорить російською»? – «Та то наші хлопці». – «А чого вони російською говорять»? – «А вони української не знають». Російська пропаганда тоді лякала, мовляв, якщо «Правий сектор» заїде на Донбас і почує російське слово, то зразу всіх будуть різати. А вони самі української не знали. Приблизно половина з тих хлопців.

Піски, Авдіївка, Водяне…

Військова підготовка на «Марусиному полігоні» тривала доти, доки була потреба в конкретних бійцях. Кожен сам вибирав, коли їхати на фронт, коли вже вважав себе підготовленим. Валерій Михалевич був на навчаннях кілька місяців. На фронт потрапив наприкінці 2014 року. Обороняли селище Піски біля Донецька. Микола Андронович пригадує, що на відділення сина дали міномет і два автомати. Так вони тримали позиції. Невдовзі влада прийняла рішення взяти під контроль добровольчі батальйони. Підрозділу, у якому на добровільних засадах служив Валерій, запропонували приєднатися до 79-ї десантно-штурмової бригади. Валерій підписав безстроковий контракт до закінчення АТО. Вони тримали оборону на Маріупольському напрямку, потім прикривали підступи до Криму. Воювати їм найбільше довелося між Авдіївкою і Донецьком, поблизу Водяного. Позиція підрозділу була збоку від злітної смуги Донецького аеропорту. Це був січень – лютий уже 2017 року. Батьки дуже хвилювалися за сина, бо часто в телефонних розмовах чули вибухи. Взводний опорний пункт біля злітної смуги тримали лише вісім чоловік. Валера був навідником АГС-17 (автоматичний гранатомет станковий), який стріляє до двох кілометрів чергами гранат. АГС був найбільш ефективною зброєю, коли сепаратисти пробували наступати.

Коли бої затихли, їх повернули на базу 79-ї бригади в Миколаїв. Але там йому не подобалося. Якраз тоді прийняли рішення про скорочення контрактів до двох років за бажанням бійців. Валера звільнився саме в день народження, 15 липня 2017 року, і святкував у сестри в Обухові.

Потім приїхав у рідні Кортеліси і почався другий період його мирного життя. Невдовзі повернувся до Львова, знову влаштувався на роботу барменом. У 2019 році організував чудовий подарунок батькам до річниці весілля. Запросив їх та брата Олега на кілька днів у Львів, провів цікаві екскурсії по історичних місцях, водив у відомі заклади харчування і все це – для приємних емоцій, за його кошт.

Від оборони Києва – до батальйону «Хамерра»

Коли почалося повномасштабне вторгнення, Валерій приєднався до лав місцевого «Правoго сектора» і одразу вирушив на Київщину. Там йому навіть вдалося роздобути трофейний російський АГС і ним він завдав чималих втрат ворогові. Потім була Чернігівська область, згодом – Харківська. На Харківщині під Барвінковим 8 квітня 2022-го загинув їхній командир Тарас Бобанич із позивним «Хаммер». Йому присвоїли звання Героя України з орденом «Золота Зірка» (посмертно). Він мав настільки беззаперечний авторитет, що бійці після загибелі командира свій загін назвали на його честь – батальйон «Хаммера», який тоді ж перейшов у ЗСУ.

Якийсь час підрозділ Валерія Михалевича перебував на ротації на Хмельниччині. Несподівано у нього відмовила ліва рука. Увечері ще все було нормально, а на ранок пальці руки перестали працювати. Після тривалих обстежень виявилося, що в нього хвороба Лайма, яка стала наслідком укусу кліща. Скільки він не лікувався, зрушень ніяких не було. Тоді йому порадили звернутися в інститут нейрохірургії в Києві. Лікарі констатували, що нерв уже відмер, його відновити неможливо, можна хіба що пересадити з іншої частини тіла, і так частково відновити руку. Але командування дозволу на операцію не дало, натомість знову скерувало на лікування у військовий госпіталь. Потім була ВЛК, на якій його мали визнати обмежено придатним, але Валерій цього собі просто не уявляв. Він попросив лікарів піти йому назустріч, написати, що спостерігається позитивна динаміка і він одужує, аби міг повернутися до своїх побратимів. Батько вмовляв, щоб погодився на статус «обмежено придатного». У роті охорони, де тоді саме служив Микола Андронович, не вистачало людей. Але відповідь сина була чіткою: «Тату, я не хочу служити. Я хочу воювати»!

Командир гармати з однією робочою рукою

Ось так чоловік з однією робочою правою рукою повернувся в стрій. Разом із побратимами його направили у Нацгвардію. Там вони пройшли навчання на дрони у роту безпілотних систем бригади «Рубіж». Воювали під Кліщіївкою. Тоді якраз почався наступ. Дрони швидко закінчилися і їх повернули назад на базу під Київ. Власне з цього і почався період справжнього бойового розквіту підрозділу – Валерій разом із побратимами у жовтні 2023-го став бійцем групи спеціального призначення «Oмега» Національної гвардії України. Командиром підрозділу був Станіслав Стовбан із позивним «Вальс».

 Після пройдених навчань Валерія призначили командиром 105-міліметрової гаубиці. Він відповідав за гарматний розрахунок. Потрібні були математичні знання і володіння комп’ютером. Усе це у Валерія було. До того ж, він гарно орієнтувався на місцевості і мав низький поріг страху. Майже 9 місяців на фронті безперервного опору ворогові на Запоріжжі, Донеччині та Харківщині. Валерій став героєм телевізійного сюжету «Суспільного». Про нього, як командира гармати, ходили легенди в підрозділі. І при цьому він був максимально скромний. Ніколи не пишався своїми нагородами. Про себе і про свої успіхи нічого не говорив.

Спогади бойового командира про «Емо»

Натомість ставив у приклад свого командира Стаса «Вальса». Бійці його дуже поважали і старалися виконувати всі його накази. Він пройшов AТО, був серед захисників Донецького аеропорту у складі 80-ї ДШБ. Втратив ногу, але після успішного протезування повернувся назад на війну.

Зі Станіславом нам вдалося поспілкуватися. Факти, які розповів про колишнього підлеглого бойовий командир, вражають:

– Наша спільна служба розпочалася в жовтні 2023 року. Валера прийшов у наш загін одним із перших. Почав вчитися управлінню 105-міліметровою гаубицею. І зрештою був призначений командиром гармати. У нього були унікальні математичні здібності. Він був високоінтелектуальним хлопцем. Перша наша робота відбулася взимку 2024 року на Запорізькому напрямку. Закінчився наш контрнаступ і почався наступ з російського боку. Саме там, у найзапекліших точках, працювала Валерина гармата. І зарекомендував він себе з найкращого боку. Якщо за гарматою був Валера зі своїми хлопцями, моя душа була спокійна. Одному Богові відомо, скільки життів він врятував своєю роботою, скільки штyрмів відбив. Тільки за приблизними підрахунками він зупинив понад 40 штурмів за одну ротацію. Було всяке. Потрапляли під обстріли. Позиція горіла, але хлопці були живі, робота продовжувалася. Ми разом пройшли три ротації. Після Запорізького був Сватівський напрямок, потім – Куп’янський. Специфіка групи полягала в тому, що ми надавали вогневу підтримку саме там, де було необхідно. Я був його командиром два роки. Далі хлопці пішли в іншу вогневу групу, проте ми постійно продовжували спілкуватися.

– З розповідей рідних, Валера у всьому старався Вас наслідувати. Ви так близько приятелювали?

–  Валера в АТО служив у десантних військах. Я теж десять років служби віддав ДШВ. Нас це зблизило. Ми з ним були не просто побратими. Ми подружилися. У проміжках між завданнями грали в шахи. Відтоді навіть коли були в різних вогневих групах і мали кілька вільних хвилин, грали в інтернеті у шахи. От, і крайню партію ми з ним не дограли.

І в той момент прилетів КАБ – 250-кілограмова бомба, яка впала за кілька метрів від бліндажа. Смерть усього екіпажу була миттєвою.

– Яким Валерій був у спілкуванні з побратимами?

– Завжди спокійний. Інколи навіть проявлялося щось флегматично-меланхолійне. Але завжди з посмішкою. Навіть найбільш дурнувату ситуацію він вмів перевести на сміх. Це – війна. Люди на нервах. Але він ніколи не йшов на конфлікт і залишався максимально спокійним, що б не трапилося. Валеру любили в найширшому сенсі цього слова. Він був для мене не просто бойовою одиницею. Це була частина мого життя. Як і «Дубас», і «Антрацит», які загинули разом із ним.

– Поясніть нашим читачам, у чому була суть роботи артилеристів?

– Гармати ніколи не працюють надто близько від лінії бойового зіткнення. Там працюють піхота, штурмовики. А що значить виставити на позицію гармату? Це цілий процес, доволі трудомісткий. Її треба привезти, замаскуватися, виставити у потрібній позиції і забезпечити бодай мінімальну безпеку обслузі. Так от, Валерина гармата працювала з таких місць, куди боялися ставати навіть з мінометами. У нас спрацював тактичний хід. Ми ризикнули і виставили гармату, саме Валерину, за півтора кілометра від лінії зіткнення. Противник ніяк не міг зрозуміти, як ми умудрялися насипати їм на відстані понад 10 км від лінії фронту. Вони прочесали всю місцевість, обнишпорили всі посадки. І два місяці витратили на пошуки, а Валера весь цей час завдавав колосальних втрат ворогові.

 Це був прогнозований ризик. Він був крутим командиром, у нього був крутий навідник і номер обслуги, але найголовніше, що він взяв на себе відповідальність і не побоявся працювати там, де інші ворухнутися боялися.

Був артилеристом, а став «Бомбером»

Поцікавилася в батька бійця, як він воював у таких важливих вогневих точках з однією рукою. Микола Андронович розповів, що в «Рубіж» його взяли без проблем, а от у спецпідрозділ «Омега» брати не хотіли. Але він просив, хлопці просили. І знайшли такий компроміс: його спочатку зарахували в підрозділ поза штатом. Він їздив на навчання, виконував роботу, але йому не платили зарплату. І в той час рука почала відновлюватися. За місяць вона стала працювати. Боєць був дуже радий, що може воювати на рівних, бо раніше хлопці прикривали, помагали виконувати якісь завдання.

Остання офіційна відпустка у Валерія Михалевича була у серпні 2025-го. Він провідав батьків, зустрівся з дівчиною, а потім разом із рідними і друзями поїхали на відпочинок у Карпати.

Після відпустки почалося навчання на безпілотниках. Воно тривало майже всю осінь. Вивчали управління системами «Вампірів» – маленькими бомбардувальниками, які нечутливі до РEБів. На пропозицію командира залишитися в навчальному центрі в Києві відмовив, бо хотів бути корисним на фронті. Відтак наприкінці грудня 2025 року потрапив на Покровський напрямок.

 Вели активні бойові дії. Втратили багато «Вампірів», але багато й виконали бойових завдань. Валерій був пілотом. Але досить швидко виявилося, що в сусідньому екіпажі немає бійця – техніка зі спорядження боєприпасів. І він перейшов туди. У складі того екіпажу Валерій і загинув 16 лютого.

Військові розповіли, що Валерій з побратимами Андрієм і Богданом були на позиції. Валера сидів у бліндажі за робочим столом. І в той момент прилетів КАБ – 250-кілограмова бомба, яка впала за кілька метрів від бліндажа. Смерть усього екіпажу була миттєвою. Шансів вижити в бійців не було.

Історик, який грав у шахи, на гітарі і любив театр

Сестра загиблого Олеся каже, що брат любив любив театр, вистави, надзвичайно багато читав. Створив книжковий клуб серед друзів «Книжковий хробак». Вони читали однакові книжки і потім їх обговорювали. А щоб приєднатися до клубу, треба було купити книжку і подарувати якійсь незнайомій людині. Сам по роликах в інтернеті навчився грати на класичній гітарі, на електрогітарі. Дуже любив спорт. Особлива його любов була до шахів. Ну, й історія, звичайно. За час служби поповнив експозицію Кортеліського історичного музею експонатами війни сьогодення.

– Він приїжджав у Київ, заїжджав до нас, – ділиться сестра. – Часто ми ходили гуляти. Він всюди витягував мене на різні виставки, у квест-кімнати. Був дуже активним, розвивався, дуже багато читав, слухав завжди нестандартну музику, був креативним. Ми разом відпочивати їздили. Він ніколи не сидів удома. Завжди кудись їздив і ще й мене витягав із собою. Дуже любив нашу доньку Єву. Вона його дуже сильно любила. Він завжди з нею грався, катався на роликах, вона завжди так чекала його в гості. Англійську сам вивчив вже у дорослому віці. Він все життя працював і вчився одночасно. Він був справжнім патріотом і таких людей дуже мало.

Понад усе цінував вірність

Найбільшою чеснотою Валери сестра вважає чесність. А сам Валерій казав, що його найбільша цінність – це вірність. Він захоплювався татуюванням і мав кілька їх на тілі. Але перше – ієрогліф на шиї, який означав вірність. Коли 17 лютого святкували день народження доньки Єви, Олесі повідомили, що брат загинув.

Провести його в останню дорогу приїхало півсотні побратимів. Рідні були вражені тим, наскільки це хороші люди і як їм небайдуже. Вже згодом зрозуміли, що війна не могла позитивно вплинути на сина. Цей позитив на нього справили люди, які його оточували, – освічені, відповідальні, мудрі і просто добрі. Він був серед них і старався бути таким, як вони.

Ніколи не хизувався нагородами, бо не для цього воював. А за роки служби отримав їх чимало: медаль ДУК «За оборону Донбасу», медаль «За участь в антитерористичній операції», нагрудний знак «За зразкову службу», «Таврійський срібний хрест» та «Золотий хрест».

Відспівали воїна Валерія 22 лютого у Кортеліському храмі священники Гірниківського благочиння. Поховали його на місцевому кладовищі.

Віримо, що за добру душу і врятовані сотні життів побратимів він буде поряд з ангелами у Небесному Легіоні, а всіх, чиєму серцю був дорогий цей відважний воїн, хай Бог укріпить терпінням і ще більшою любов’ю. Він був вірний у всьому до останнього подиху. Маємо про це пам’ятати! І шанувати патріотичну родину Михалевичів, які віддали Україні найдорожче, що мали, – свого сина Валерія.

Марія ЛЯХ, газета «Ратнівщина».

Зараз також читають: Як жінки-поліщучки допомагали українським повстанцям .