«ЯКЩО ДУШУ НАРОД ЗАПУСТИТЬ, ТО ВІД НЕЇ І НЕБО БРУДНИТЬСЯ»

Волинській поетесі Клаві Корецькій (на фото) 8 жовтня виповнилося 60. Але підбивати підсумки ще рано. «Тоді вже нічого не залишається робити», — усміхається письменниця. А їй ще потрібен простір для творчості. Тим паче, пані Клава приміряє нове творче амплуа — у недалекому майбутньому ми почуємо про неї також як про автора казок

Ярослава ТИМОЩУК


—Бо вся моя творчість — родом із дитинства, — говорить ювілярка. — Батько, звичайний сільський чоловік, був сільським мудрецем-філософом. Він наполягав на тому, щоб я була освіченою людиною. Вчив мене читати з 3 років. У 5 років була записана у сільську бібліотеку і поки йшла в школу, перечитала книгозбірню майже всю. Мій двоюрідний дід — художник Олександр Корецький — жив у Горохові, був іконописцем, розписував козацьку церкву у Берестечку, Почаївську лавру і багато інших храмів.
У Львові, під час навчання в лісотехнічному інституті, не контактувала з творчим середовищем, попри моє велике бажання. Тоді писала вже вірші, але не мала кому їх показати. Коли приїхала до Луцька, потрапила у літературну студію «Лесин Кадуб». Тут відчула себе у своїй стихії. До мене потрапляла модерна європейська поезія, яку до того мало знала. Інтуїтивно розуміла, як розвивається світ і література в ньому, якою повинна бути поезія. Головне — не форма, а наповнення. Поезія — як музика: створює особливі вібрації, енергію, якою просякнутий увесь космос. Вона людству дуже потрібна, тільки не всі це розуміють. Люди метушаться, переймаються матеріальними справами. Це біда сучасного світу — він розвивається матеріальним шляхом, а не духовним. Духовне не має межі самовдосконалення, матеріальне — має. Людина повинна перестати бути хижаком, який споживає, руйнує, знекровлює, спустошує. Усе вичерпується, тому людина повинна берегти кожну травинку, кожне дерево, тваринку, трепетно ставитися до надбань культури, намагатися хоча б ту невелику територію, де живе, робити бодай трохи кращою. Якщо не може — то хоча б не погіршувати. Спадають на думку слова Конфуція: «Краще запалити маленьку свічку, ніж вічно нарікати на темряву».
— А поезію можна вважати різновидом патріотизму? До прикладу, ваш вірш «Українське небо» є показовим у цьому сенсі.
— Безперечно. Висока поезія може гідно репрезентувати Волинь в Україні чи Україну в світі. Наші митці і спортсмени зробили для іміджу України в світі набагато більше, ніж політики. Якщо Кличко є брендом України, то, вважаю, йому можна було б вже політикою не займатися. Патріотичні вірші я писала, зокрема у збірці «Збирачі купальського вогню» — про народ, Україну, автентичність, історію. Такі мотиви були покликані часом, коли була потреба виступати на мітингах… Переживали тоді неймовірне збурення. Цей порив можна порівняти з парою, що виривається з посудини, яку довго тримали закритою. Все рідне піднялося в ціні, хотілося його, як повітря, просто дихали цим національним.
— Як ви себе бачите у літературі нашого краю? — Вважаю себе явищем хай не грандіозним чи величним, але оригінальним. Це не моя думка, а знавців літератури. Василь Слапчук писав, що в українській літературі є два яскраві неповторні явища: Емма Андієвська, яка живе в Мюнхені, і Клава Корецька. Я люблю цю поетесу, вона мала і має на мене вплив. Не всі мене розуміють, але кому потрібно — зрозуміє.
— Натрапила в Інтернеті на цікаву літературну розвідку про те, чому Європа пише верлібром. Автор доводить, що на це вплинула розруха після двох світових воєн. Період розпаду відобразився і в поезії. Начебто після всіх страхіть було не до римувань. Натомість ми, обтяжені радянською спадщиною, нерідко трактуємо верлібр як невміння римувати.
— У мене є і римовані вірші, але вільний вірш — це потреба саме так себе виразити. Є стільки римованого непотребу… Ідеальні рими ще не означають, що це хороша поезія.
У радянські часи, як ви слушно зауважили, абсолютно не сприймали верлібр. Було важко працювати в такому напрямі. Довго не могла видати свою першу збірку «Час Пік». Тоді молоді автори виходили касетами, де 5-7 збірочок поміщалося. Коли вийшла така касета з моїми поезіями (всього у випуску було 6 авторів), критики сказали, що вона є найцікавішою.
Розумієте, всі не можуть однаково творити, не можна, щоб всім сказали стати струнко, заримувати і продекламувати. Можливо, вибір форми залежить від характеру людини. Я люблю бути вільною. Рима затискує мене в певних рамках, не завжди можу сказати те, що хочу, у римованому вірші. Робота поета — не просто сісти за стіл, взяти ручку і записати. Це постійна робота душі. Поет ніколи не відпочиває, бо для нього найголовнішими є почуття. Поезія — це емоції від спілкування зі світом, враження від побаченого, прочитаного, почутого. Все аналізується, кипить — і народжується текст. Коли сідаєш за стіл і пишеш — значить маєш практично готову поезію. У теперішньому світі потрібно багато знати, багато читати. Записування — кінцева стадія роботи.
— У ситуації з одіозними «мовними», «наклепницькими» законами поет може консолідувати суспільство?
— Згадайте, як зароджувався Народний Рух України у 1989 році. На його чолі були письменники — духовна еліта нації. А моральні авторитети і повинні спрямовувати суспільство. Митці — найосвіченіша категорія населення. Вони, як оголені нерви, гостро сприймають усе, що відбувається. Вони першими розуміють ці явища. Письменники можуть і повинні спрямовувати суспільство. І не тільки виступами чи закликами, а насамперед своєю творчістю. Навіть самим фактом своєї присутності. На світочів нації завжди рівнялися. Письменників тому й винищували в першу чергу, бо вони вели за собою.
ВІРШ «УКРАЇНСЬКЕ НЕБО»
Українське небо — то високе,
 а то низеньке.
А то лежить на землі і в бур’янах
і ніхто його не прополює.
Бо народ від городів втомився,
у народу — мозолі на руках камінцями,
а пальці — покрученим гіллям.
Моя тітка Ліда перед смертю
ходила на милицях,
а все ж картоплю садила.
І так усі люди: у кого є земля,
вростають у неї корінням.
А у кого немає, тільки про неї й мріють.
Про небо ніхто і не згадує,
ніби його не існує на світі.
Та от коли нестерпно стає
і душа від розпачу виє,
звалюють небо на плечі
і угору підносять щосили.
Хто на крилах, а хто просто так, –
а моя тітка Ліда — на милицях, –
небо здіймають увись,
         прополюють зілля,
зішкрібають болото, хоч небу болить,
а потім ще довго миють.
І золотять зірки,
підфарбовують знизу аквамарином,
кометам розчісують довгі хвости,
підправляють планетам орбіти.
Українське небо — то високе,
           а то низеньке.
То чисте, а то в баговинні.
Якщо душу народ запустить,
то від неї і небо брудниться.