ВІДЛУННЯ ТРАГЕДІЇ ДВОХ РОДИН: КОМУ І ЯК У НАС СПІВЧУВАЮТЬ

«Суддя зачитав вирок. Підсудного взяли під варту, наділи кайданки. Почорнілі від горя батьки двох загиблих юнаків виходили із зали суду. Якийсь суддівський працівник прошепотів за їх спинами: «Що ж ви так? І гроші взяли, і хлопця посадили», — із листа до редакції Тетяни Аліксійчук із села Старосілля Маневицького району.

Василь НАГОРНИЙ, юрист


ДО ЗЛОЧИНУ — ЧЕРЕЗ БАРИ І ЛИХАЦТВО
15 травня 2009 року Маневицький районний суд встановив: «Підсудний О. О.Єфімчук у нетверезому стані, 28.01.2009 року, приблизно о 22 годині, керував належним йому технічно справним автомобілем марки «Део-Ланос» та допустив зіткнення з мопедом марки «Дельта», який рухався в попутному напрямку, після чого не зупинився і з місця пригоди втік. У результаті аварії водій мопеда В. Ю. Сачковський та його пасажир О. В. Грачук отримали тілесні ушкодження у вигляді черепно-мозкових травм, які стали причиною їх смерті на місці події». Вироки судів по ДТП містять лише факти, докази, висновки експертів — суху юридичну термінологію. Не вказано ні імен, ні віку загиблих. Друковані сторінки судового документа мовчать про трагедії сімей загиблих, про сльози та вічний біль посивілої за один день матері, про спустошене серце батька, який плекав надію на підтримку від сина — продовжувача роду. Вадиму Сачковському було 18 років, Олександр Грачук — на рік старший. Безтурботний вік кохання та юнацьких планів на майбутнє. Все зникло за мить, пішло у небуття…
Склалось враження, що Олександр Єфімчук вперто йшов до вчинення злочину. 20 липня, 31 липня, 15 вересня, 15 грудня 2008 року його притягували до адміністративної відповідальності за перевищення швидкості руху транспортного засобу, в січні 2009 року — за розпивання алкогольних напоїв у громадських місцях. 28 січня 2009 року Олександр Єфімчук, одурманений алкоголем, приніс трагедію одразу у дві родини.
В судовому засіданні він щиро розкаявся, визнав вину та просив суворо його не карати. Підсудний розраховував, що потерпілі не будуть наполягати на його ув’язненні, а тому була надія на покарання без ізоляції від суспільства. Саме на таких умовах напередодні суду батькам загиблих юнаків було вручено по 30000 гривень. Світлана Сачковська, мати Вадима, розповідає: «Батьки Єфімчука приїжджали до мене декілька разів. Все просили, щоб я наполягала в суді на умовному покаранні для їхнього сина. Дали гроші, а згодом попросили написати розписку за них. Потім привезли свого сина, щоб вибачався. Я досі пам’ятаю його обличчя. Воно було без емоцій: ні смутку, ні страху, ні відчуття провини. Мені здавалося, що його зовсім не хвилювало, що відбувається. Він ніби був упевнений, що батьки виручать, а тому сидіти у в’язниці не буде». Але у вироку суддя зазначив: «Всі потерпілі наполягали на обранні О. О. Єфімчуку суворої міри покарання». Саме цей факт чомусь викликав обурення в одного з працівників суду, який після засідання дорікнув батькам загиблих юнаків: «І гроші отримали, і хлопця посадили». Мабуть, з якихось особистих інтересів він уболівав за підсудного, але забув, що працює в суді, де мають торжествувати закон і справедливість, а не на Колківському ринку, де можна торгуватись та купити все що завгодно. Такими критеріями справедливості керуються місцеві «мажори». Вони вважають, що можуть купити все — потерпілих, міліцію, суд.
П’ЯНИЙ ВОДІЙ ЗА КЕРМОМ — ПОТЕНЦІЙНИЙ УБИВЦЯ
Наталя Грачук, мати загиблого Олександра, показуючи вирок, розповідає: «Коли мені сказали, що засуджений Єфімчук уже вийшов із тюрми, я не повірила. Та донька підтвердила, що бачила його в Колках на «крутій» машині. Вбив двох дітей, а відсидів три роки… Хіба це справедливе покарання? Адже суд позбавив його волі на шість років». Я розумію обурення матерів, але норми Кримінального та Кримінально-виконавчого кодексу України дають право особам, засудженим за ст.286 ч.3 КК України (порушення правил безпеки дорожнього руху, що спричинило смерть двох і більше осіб), претендувати на умовно-дострокове звільнення або заміну невідбутої частини покарання більш м’яким. Після вступу вироку в законну силу Олександр Єфімчук був відправлений в Машівську виправну колонію Полтавської області з мінімальним рівнем безпеки та з полегшеними умовами тримання. Там він провів два роки та один місяць. А 21 червня 2011 року Машівський районний суд Полтавської області пом’якшив міру покарання, замінивши О. О.Єфімчуку невідбуті 3 роки 10 місяців 7 днів з позбавлення волі на обмеження волі. Засудженого етапували до Комсомольського виправного центру в Полтавській області, де він і перебуває до цього часу та чекає на умовно-дострокове звільнення. Коли я розповів про це потерпілим, вони не повірили. Одна з матерів запитала: «Його ж стільки людей бачило. Ганяв машиною по маневицькій трасі. Він що — втік із тюрми?» Звичайно, Олександр Єфімчук не тікав з колонії, тим більше він там вже давно не перебуває. Згідно зі статтею 59 Виконавчо-процесуального кодексу України засуджені до обмеження волі можуть з дозволу адміністрації виправного центру короткочасно виїжджати за його межі з поважних причин. Саме цим правом скористався Олександр Єфімчук. Тому рішення районного суду Полтавської області про заміну невідбутої частини покарання у вигляді позбавлення волі на обмеження волі має законне підґрунтя. На жаль, закон не вимагає враховувати думку потерпілих при прийнятті рішень про умовно-дострокове звільнення чи заміну покарання більш м’яким. Але чи це справедливо? За вироком Маневицького районного суду засуджений Єфімчук повинен би вийти з місць позбавлення волі 28.04.2015 року. А вже зараз режим виправного центру дозволяє йому носити цивільний одяг, використовувати без обмеження кошти і навіть їздити у «відпустку» додому.
Колись суддя районного суду, який слухав аналогічну кримінальну справу про обвинувачення особи за статтею 286 КК України, зробив мені як захиснику потерпілого зауваження… за вживання в засіданні слів «злочин», «злочинець». Мовляв, вчинення ДТП характеризується необережною виною, і з кожним водієм може таке трапитись. Я готовий погодитись із ним, як то кажуть, на всі сто відсотків, адже транспортний засіб — джерело підвищеної небезпеки. А враховуючи, що пів-України їздить на автомобілях, які здані населенням Європи на звалище, то така техніка може підвести в будь-який момент. Але про яку необережність може йти мова, коли водій в барі замовляє горілку, усвідомлюючи, що він буде сідати за кермо автомобіля? Хіба піднімає він першу чарку з необережності? Розумію, що мені можуть вказати на юридичне невігластво в тлумаченні норм розділу 5 КПК України (вина та її форми), але погодьтеся, що п’яний водій за кермом — це потенційний убивця.
Не мені судити про законність постанови районного суду Полтавської області, який замінив позбавлення волі на обмеження, та адміністрації виправного центру, яка відпустила засудженого додому, але Олександр Єфімчук, мабуть, не зробив жодних висновків. 15 серпня 2012 року, відбуваючи фактично покарання, він був притягнутий до адміністративної відповідальності за перевищення швидкості руху транспортним засобом та порушення вимог розмітки проїжджої частини дороги біля села Оконськ Маневицького району. Це ж треба умудритись — приїхати додому на тиждень-два і відразу вчинити адміністративне правопорушення! Нагадаю, що відповідно до ст.71 КК України, якщо засуджений після постановлення вироку, але до повного відбуття покарання вчинив новий злочин, суд до покарання, призначеного за новим вироком, повністю або частково приєднує те, що, як кажуть у народі, «не відсидів». Є запитання і до працівників ДАІ. А де засуджений Олександр Єфімчук, який був позбавлений права керування транспортним засобом на три роки, отримав посвідчення водія? Невже здав екстерном усі екзамени у виправному центрі, відбуваючи покарання, та отримав нові документи?
Мені пригадалась життєва історія, яка, можливо, допоможе Олександру Єфімчуку вибрати правильний шлях у житті. Сергій (ім’я змінено) був засуджений судом за статтею 286 ч.2 КК України. Керуючи автомобілем, знехтувавши правилами дорожнього руху, він збив на пішохідному переході молодого чоловіка, який від отриманих травм помер у лікарні. Однорічна дитина залишилась напівсиротою. Сергій відсидів у місцях позбавлення волі чотири роки, як кажуть, «від дзвінка до дзвінка», відмовившись від умовно-дострокового звільнення та амністії. З в’язниці він у першу чергу пішов не до рідного дому, де його також чекав син-школяр, а до сім’ї загиблого. Мені не відомі всі подробиці, але знаю, що в той день його не пустили навіть на поріг. Він два місяці просив зустрічі із вдовою, переказував для дитини чималі кошти. А нещодавно я його зустрів у дворі кафедрального собору Святої Трійці. Сергій був із дружиною та двома хлопчиками. Привітавшись, сказав: «Знайомся. Це мої сини». Побачивши моє здивування, задумався і додав: «Менший… Дар Божий». Пізніше я дізнався, що вдова загиблого йому вибачила, а згодом поїхала в Італію, давши дозвіл на опікунство своєї дитини цій сімейній парі. Так людина змогла спокутувати свій борг не тільки перед суспільством, але й перед Богом. Як тут не згадати слова Ліни Костенко: «А ми живі, нам треба поспішати. Зробити щось, лишити по собі». Людині завжди дається шанс виправити свої помилки. Дехто йде тривалим і тернистим шляхом, але ж вибирається з неприємностей із чистою душею. А хтось, як шкідливий пес, ховається в кущі і дивиться все життя на людей з-під лоба.
ЧИ МОЖЕ БУТИ «ЗАВИЩЕНА СУМА» ЗБИТКІВ ЗА ЖИТТЯ ЛЮДИНИ?
Мабуть, усі не раз чули таку тезу: «Життя людини — головна цінність для суспільства». Переглядаю рішення Маневицького райсуду і розумію, що ця теза в Україні не актуальна. Цивільні позови, подані батьками Вадима Сачковського та Олександра Грачука, про стягнення 300 000 гривень моральної шкоди суд задовольнив частково, мотивуючи зменшення суми до 60 000 гривень таким аргументом: «Моральну шкоду позивачам було вчинено підсудним з необережності». За час перебування засудженого в колонії сім’ї Грачуків перерахували приблизно 4000 гривень, сім’ї Сачковських — 500 гривень. Уже цілий рік жодної копійки потерпілі не отримують. Чому така практика склалась у судах? Чому 300 000 гривень моральних збитків за смерть зовсім юних хлопців, на думку суду, — це «суттєво завищена сума»? Та й чи має значення сума, якщо рішення судів про відшкодування збитків не виконуються?
У 2004 році в Цивільному кодексі України з’явились норми, що могли б вирішити питання масового ігнорування рішення судів про відшкодування збитків, завданих злочином. Стаття 1177 ЦК України передбачає обов’язок держави відшкодувати майнову шкоду потерпілій фізичній особі. Стаття 1207 ЦК зобов’язує державу відшкодувати потерпілому шкоду, завдану каліцтвом, іншим ушкодженням здоров’я або смертю внаслідок злочину, якщо не встановлено особу, яка вчинила правопорушення, або якщо вона є неплатоспроможною. Схема дуже проста: не може злочинець сплатити збитки, не змогли правоохоронні органи знайти його — всі витрати бере на себе держава. А далі державні органи в порядку регресу стягують гроші зі злочинця. Ці дві статті Цивільного кодексу могли б допомогти потерпілим від злочинів. Таких принципів дотримується майже вся Європа. Але законодавці в цих же статтях зазначили, що порядок відшкодування шкоди повинен бути встановлений спеціально прийнятим законом. Депутати прийняли чимало нормативно-правових актів, на кшталт «Закону про мови», які потягнуть мільйони гривень з державного бюджету, але вирішили не допомагати потерпілим від злочинів. Народний депутат Віктор Швець 27 жовтня 2010 року зареєстрував проект Закону України «Про відшкодування за рахунок держави шкоди фізичним особам, які потерпіли від злочину». Але він був не прийнятий і знятий із розгляду. Наші обранці навіть відмовились повернути законопроект на доопрацювання. Проти його прийняття проголосували і опозиція, представник якої вніс проект на розгляд, і провладна партія.
Я нещодавно побував у селі Старосілля Маневицького району, де проживає родина Грачуків, зустрівся в Луцьку зі Світланою Сачковською, мамою загиблого Вадима. Їхні душі болять від втрати, як і три роки тому, після трагедії. Спогади про синів викликають сльози. На вирок суду потерпілі в свій час не подали апеляційних скарг, бо… посоромились односельців, які могли б подумати, що все це через гроші. «Ще до суду в селі пішли чутки, що ми торгуємось за своїх дітей і хочемо на цьому нажитись», — розповідає Наталія Грачук. З цього приводу Світлана Сачковська додала: «Що тільки не говорили про наші сім’ї. Казали, що ми хочемо збагатитись за рахунок сім’ї Єфімчуків. А я до тих грошей місяць доторкнутись не могла. Та взяті в борг на похорон кошти треба було віддавати. Не дуже вірилось мені, що підсудного посадять. Я колись працювала в місцевому барі і бачила, хто з ким випиває по сто грамів». Песимістичний підсумок розмови зробила сестра загиблого Олександра: «Мати Єфімчука раніше віталася зі мною, а зараз відвертається. Мабуть, тоді боялась, що напишемо скаргу до вищих судових інстанцій. Думаю, батькам більше не виплатять ні копійки, хоча родина Єфімчуків не з бідних». До речі, сім’ї Грачуків та Сачковських живуть досить скромно, працюють з ранку до ночі, щоб звести кінці з кінцями. Мабуть, допомога від змужнілих синів сьогодні б не завадила…
Повертаючись із відрядження, під враженнями почутого я зробив висновки, від яких самому стало моторошно. Держава не хоче допомагати людям, які потерпіли від злочинів. Рішення судів про стягнення збитків потерпілим ігноруються злочинцями. Принцип верховенства права нівелюється. Тому не дивно, що на місці трагедії після ДТП обурені люди — свідки п’яного наїзду — все частіше намагаються вчинити самосуд.