ДЛЯ НЬОГО НАЙСВЯТІШЕ — БОГ І УКРАЇНА*

Борис Загреева (на фото) — волинянин, про якого з повагою говорять і в столиці, і в рідному краї. Людина чесна і цілісна, спроможна встояти перед будь-якими впливами та спокусами, пройнята єдиним наміром — служити своєму народу

Віктор ВЕРБИЧ


Коли думаєш про сутність цієї особистості, намагаєшся в уяві бодай наблизитися до розуміння її феномену. А закладався він і не у Києві, і не Луцьку, а передовсім у рідному Бубнові Локачинського району, звідки розпочався життєвий шлях Бориса Загреви. Тож укотре по–особливому усвідом люєш: попри начебто випадковості, доля кожної людини значною мірою визначається ще в дитинстві. Тоді, коли кожне слово сприй мається у максимальній відповідності до суті, коли погляд на світ світлий і чистий.
Певне, ота глибинна, непоказна краса волинського села та його працелюбних, сильних і мудрих мешканців неодмінно мусила вплинути на вдачу цієї людини, навчила творити добро. Причому не очікуючи вдячного слова чи якоїсь віддачі. «Це в нього з дитинства, — згадує Валентина Шевчук, яка в тодішній Бубнівській восьмирічці викладала математику, — здатність бути щирим, вроджена людяність і ввічливість, скромність, почуття справедливості та повсякчасна готовність допомогти». Ці риси вдачі з роками, незважаючи на випробування високими посадами, заслуженим авторитетом, впливовим становищем, не втратилися, а стали ще суттєвішими. Напевне, це зумовлене й високим особистісним зразком гармонії, єдності слова і дії. Очевидно, найістотніший спадок — моральний — від найближчих людей — батьків. У цьому контексті й світоглядний та ідеологічний вибір, значною мірою — й політичні орієнтири.
Борису Загреві поталанило: на своєму життєвому шляху він не розминувся з гідними і змістовними людьми, які не блукали в пошуках істини. Знаючи про страдницьку дорогу батька, Борис Юхимович уже в юності не плекав ілюзій щодо імперської окупаційної радянської влади, не сумнівався, що, як говорив Тарас Шевченко, в своїй хаті — тобто лише у відновленій Українській державі — своя правда, і сила, і воля. Зрештою, він і нині, на двадцять другому році Незалежності, переконаний: «Проблеми нашої України значною мірою зумовлені саме тим, що для її багатьох очільників насправді чуже почуття патріотизму, що вони втратили зв’язок із рідним краєм, що тривоги та біль своїх земляків для них чужі».
Борис Загрева — з тих наших краян, хто конкретикою своїх діянь зумів довести та й надалі повсякчасно доводить бажання служити людям. У цьому мали нагоду переконатися навіть відверті недруги, які йому докоряли за принциповість у відстоюванні інтересів тих, кого називають пересічними громадянами. А тим паче — щирі приятелі, друзі, однодумці. «Це наша людина. Борис Юхимович, які політичні сили не ставали б при владі, завжди залишається вірним українській справі», — сказав автору цих рядків принциповий, вольовий лідер політичної структури Василь Троян із селища Лукова, що в Турійському районі. Таким же чином висловилися і Віталій Кушнір — директор Меморіального музею–садиби В’ячеслава Липинського у Затурцях, і Ярослав Царук — патріот–подвижник, краєзнавець із Володимира–Волинського, й Ірина Дацюк — скульптор і художник із Луцька, й Володимир Новицький — священик із Нового Загорова… Зрештою, з такою ж або й більшою часткою позитиву могли б сказати про нашого краянина сотні чи й тисячі земляків, які мали нагоду пересвідчитися, хто він і як працює.
Які б відповідальні посади не обіймав, де б не трудився Борис Загрева, у тому числі й народним депутатом, він ніколи не забував, як нелегко людям заробляти хліб насущний і як потрібен їм хліб духовний. Тож засвідчував свою принципову позицію не лише підтримкою важливих законопроектів (у Верховній та обласній радах) щодо національного відродження та захисту національних інтересів, а нерідко зовсім не афішованою подвижницькою благодійною працею. Вона полягала й полягає і в монументальному увічненні славних предків, у підтримці скульпторів й архітекторів, які творили пам’ятники (як–от на місці подвигу чоти «Берези», на теренах козацької звитяги в урочищі Прощаниця) та меморіальні дошки (як–от короля і великого князя Данила Романовича, письменників Данила Братковського, Модеста Левицького, Олександра Богачука, актриси Наталії Ужвій) для вславлення лицарів національного духу, відомих волинян, на місцях бойових звитяг. А ще скільки письменників, істориків, краєзнавців вдячні Загреві за фінансову підтримку їхніх книг, в яких згідно з Шевченковою настановою «не вмирає душа наша, не вмирає воля». Як ілюстрація до висловленого вище — книги Володимира Дмитрука, Ірини Левчанівської, Йосипа Струцюка, Людмили Річинської, Олександра Петрича, кілька чисел журналу «Волинь». А ще ж ціла низка аудіоальбомів знаних виконавців, у тому числі Алли Опейди та В’ячеслава Судими — дуету з промовистою назвою «Душа Волині».
Підтримуючи освіту (передовсім через ремонти шкіл) й культуру (поповнення фондів книгозбірень, допомога фольклорним колективам), він завше керувався християнським віровченням. Причому не зациклюючись на вузькоконфесійній проблематиці. Борис Загрева, цитуючи перевірений народний афоризм «Без Бога ні до порога», нагадує кожному: «Все те, що відбувається на цій землі, відбувається з волі Божої. І що б ми не робили, за яку справу не бралися б, на все треба просити в Бога допомоги, пам’ятати про те, що Бог завжди допоможе, якщо ти робиш праведну справу».
Будучи істинним християнином, він ніколи не стає в позу повчальника. Він просто повсякчасно, незважаючи на іноді вкрай несприятливі обставини, сумлінно, безкорисливо робить справу. І даючи пожертви на храми, й фінансово допомагаючи в реставрації святинь (чудотворного Холмського образу Пресвятої Богородиці), й сприяючи будівництву церков… Адже, зазначаючи, що «духовною основою нашої нації було і залишиться православ’я», ніколи не сумнівається: «Церква — основа духовності нашої держави, а держава без духовності — як тіло без душі».
Такі ціннісні орієнтири не можуть не привести до перемоги. Справа не стільки в тих чи інших виборах, скільки у неминучості (раніше чи пізніше) торжества вищої справедливості. Інше питання, що про конкретні обставини нерідко говорять з певним нальотом фаталізму. Мовляв, добро завжди перемагає, щоб переконатися в цьому, часто не вистачає людського життя. Така песимістична запрограмованість — оправдання відмови від перспективи, від власної місії. А громадянський обов’язок кожного в тому, щоб підтримати тих, хто справді відповідає званню народного обранця і спроможний відстоювати національні інтереси скрізь, у тому числі й у парламенті.
«Я розглядаю політику не як можливість для збагачення, а як можливість змінити світ навколо, — міркує Борис Загрева. А відтак уточнює: — І, звичайно, найбільше зусиль для цього я хотів би докласти на своїй малій батьківщині, у Волинській області — на тій землі, де народився, виріс, працював, яка для мене, скористаюся цитатою з нашої славної землячки, є «найріднішим–рідним краєм».
Борис Загрева добре усвідомлює всю складність нинішньої суспільно–політичної ситуації. Він, приймаючи суворі виклики, знає, що «працювати і боротися доведеться всерйоз». І водночас не сумнівається: після виборів, 28 жовтня, в українському парламенті 7–го скликання вдасться, згуртувавши депутатів–патріотів, сформувати проукраїнську більшість. Аби це сталося, потрібно не залишатися осторонь і нам, виборцям. Щоб народними обранцями стали такі наші земляки, для яких Бог та Україна — понад усе.