І ще одна історія з розряду тих, про які говорять: «Голівуд відпочиває»...
І ще одна історія з розряду тих, про які говорять: «Голівуд відпочиває». Задумаймось, читаючи її, чи знайдуться сьогодні люди, які готові пожертвувати собою заради незалежності країни?..
Петро Боярчук
БАТЬКО ПРИЩЕПИВ ЛЮБОВ ДО ВСЬОГО РІДНОГО Український «буржуазний», як за СРСР говорили про вояків УПА, націоналіст Анатолій Грищук народився 1923 року в Литовежі Іваничівського району чи не у найбіднішій на ту пору сім’ї місцевого селянина Харитона Грищука. За Першої світової, воюючи на боці Російської імперії, Харитон потрапив у полон до німців, а повернувся додому вже після того, як у 1918 році до військовополонених-українців, котрі перебували в Німеччині, дійшла чутка про більшовицький заколот на заводі «Арсенал» у Києві та смертельну загрозу щойно утвореній Українській Народній Республіці. Але дорога через Польщу, яка мала щодо України свої плани, виявилася аж надто довгою, а тому, коли дістався на Волинь, питання з УНР було вирішеним. До 1930 року мешкав у Литовежі, в хаті, де тільки одна кімната, крихітний коридорчик та комора на сім’ю із п’яти осіб. Але володів кравецьким ремеслом, умів виправляти шкіри і мав швейну машинку. З нею ходив по довколишніх селах, шиючи людям верхній одяг та кожухи. Складав, заощаджуючи на всьому, на чому тільки міг, копійку до копійки. А 1930 року придбав у Грибовиці цього ж району 10 гектарів «панської землі» із розташованими на ній хмелярнею та довжелезною мурованою стайнею, частину якої переобладнав для житла. Віддав за це, мабуть, ще й банківську позику, взявши, 20 тисяч злотих. Так став, за совєтською термінологією, куркулем. І була у Харитона мета — дати своїм дітям, а головне — синові, належну освіту. В його очах ця мета виправдовувала усі труднощі. Грамоти Анатолій вчився у Грибовиці та Володимирі-Волинському, у гімназії в Луцьку, а коли совєти гімназію закрили, — знов у Володимирі-Волинському. Зі з’явою німецьких окупантів до 1942 року продовжував навчання в Луцьку, прагнучи таки отримати атестат про середню освіту. На ту пору вже поєднався і з українським націоналістичним підпіллям. Зокрема — з бандерівським його крилом. До цього вибору спонукало немало різних подій, а серед них — і арешт його батька поляками у вересні 1939 року лише за те, що володів німецькою мовою, вивчивши її за роки полону, і хтось із грибовицьких польських урядовців запідозрив у ньому німецького шпигуна. І не відомо, чим би те для Харитона скінчилося, якби не прихід у Володимир-Волинський, куди поляки-поліціянти повезли заарештованого, червоних військ. А від 1940 року нова влада вже тримала Харитона на оці як ворога народу, через його роботу в Грибовицькій дільничній комісії по виборах до Верховної Ради СРСР. Перечитуючи виборчі документи, він виявив у них фальсифікацію, проти якої і висловив свій протест присутньому на дільниці представникові вищої влади. Після чого зі складу комісії був витурений та опинився у списках тих, кому стелилася дорога у Сибір. Тоді ж, у 1940 році, уперше був допитаний совєтськими спецслужбами і Харитонів син — володимир-волинський школяр Анатолій. Енкаведиста в цивільному цікавили політичні погляди хлопця, а головне (певно ж, однокласник, з яким разом квартирували, доповів про випадково знайдені Грищуком гвинтівочні патрони), чи не має зброї. Вистачило глузду не зашпортатися в хитрому плетиві запитань і не видати себе ні у поглядах, ані в тому, що зброя (потайки від усіх прихована гвинтівка) у нього таки була. А коли в 1941 році Харитон Грищук разом з іншими сельчанами вивершував у Грибовиці символічну могилу-курган на вшанування жертв енкаведистських розстрілів у Володимирі-Волинському, Ковелі та Луцьку, скоєних після нападу на СРСР гітлерівської Німеччини, синові переконання в тім, що Україна має стати незалежною, були вже несхитні.
НЕ ЗРАДИЛА КОХАННЯ – І ПРОЙШЛА СІМ КІЛ ПЕКЛА Працюючи від 1942 року в націоналістичному підпіллі, був на грибовицькій окрузі, що складалася із кількох сіл, станичним ОУН, був рядовим стрільцем вояцьких лав на повстанській «Січі» у Вовчаку, який залишив через хворобу і знову працював станичним, щоб, видужавши, повернутись у бойові ряди. З тих часів чи не найбільше запам’яталося, як 1943 року трьома повстанськими сотнями переможно ішли з Вовчака на зайнятий гітлерівцями Любомль, як невдовзі по тому намагалися вибити німецькі та польські поліційні підрозділи з Іваничів. Ця спроба була невдалою. Під щільним кулеметним вогнем втратили вісім своїх вояків і мусили відступити. А відходячи, зустріли чималу групу звичайних сільських дядьків, які, озброєні вилами та пакіллям, простували їм на підмогу, і це додало упевненості в тім, що боротьба їхня Україні потрібна. У 1944 році, коли лінія фронту спинилась у Ковелі, отримав направлення на збір УПА на Павлівських теренах Іваничівського району. йшлося і про організацію подальшої збройної боротьби, і про підпільну діяльність та легалізацію окремих учасників повстанського руху, їхню роботу під совєтською владою. Частина із них, найбільш освічених, мали стати у ще окупованих гітлерівцями селах вчителями, а йому, Анатолієві Грищуку, належало за завданням ОУН проінспектувати готовність шкіл у тих селах до майбутньої роботи. У Павлівці і був випадковим свідком розмови коменданта «Січі» Сосенка з командиром Охрімом. Слів тої розмови Анатолій (повстанське псевдо — Варнак) не чув, але бачив, як, не сходячи з брички, що нею приїхав, буряковіє обличчям Сосенко і як нервово стискаються в кулаки та знов розтискаються п’ястуки Охрімові. Пізніше довідався — за несанкціоновані вищим командуванням перемовини з гітлерівцями Сосенка заарештовано і засуджено до страти. Разом із дочкою священика із Завидова — повстанською зв’язковою Валею Велк, своєю сусідкою Ніною Шалапай та іншими молодими учасниками повстанського руху проходив у Павлівці відповідну підготовку на тут же організованих курсах шкільництва, що їх вели дипломований освітянин Жила з Полтавщини та його дружина. Навіть ночував із Валею та Ніною в одній хаті. Дівчата спали у ліжку, він — у протилежному кутку на соломі. Скільки ж було мрійливих розмов у таємничих вечорових сутінках кімнати, допоки не склеплював їм повіки сон? А скільки плелося довкіл тих розмов потаємних юначих думок? По закінченні курсів при кожній нагоді намагався побачити Валю, а тому і завертав до її школи. Але нагода така трапилась тільки двічі. Другого разу і сталося те, що болить йому в серці й досі. Лінія фронту наближалась, Іваничівщина була ще під німцями, але Завидівський ліс вже заполонили червоні партизани. Подейкували, сабуровці. Вони й під’їхали зненацька верхи на конях, коли розмовляв із дівчиною. Зразу заповзялися з’ясовувати, ким є Анатолій. Аби Валя не запевнила, що — сільський вчитель, так просто для нього те все не скінчилось би. Тим паче, що в кишені тримав патрони до пістолета, який залишився у вчасно прикритому куфайкою від сторонніх очей портфелі із совєтськими шкільними підручниками. Використовували їх, бо не мали інших. Але портрети Сталіна і Леніна, якими ті підручники рясніли, у кожному випадку були карикатурно розмальовані та обумовлені відповідними написами. Тому кожен той підручник, аби виявили його при обшукові, був для Анатолія рівнозначним смертному вирокові. — Ну, єслі учітєль, — процідив якийсь партизан крізь зуби, — ето другоє дєло. Тут же попросив «дастать для байцов самогона». Удавши, що почула від Анатолія, де треба шукати, Валя метнулася кудись за горілкою і задоволені «визволителі» поїхали геть. А через кілька днів їм знов закортіло спиртного. Приїхали в село, почали випитувати, «гдє живьот етат парень-учітєль» і від когось почули, що ніякого вчителя в їхньому селі нема, а є тільки вчителька Валя. Схопили її, забрали з собою до лісу. І тільки через багато літ довідався Анатолій, як дико знущалися над дівчиною, допитуючи, «гдє тот бандіт, каторава укрила», як глумилися над дівочою її красою та цнотою. Пройшовши після тих допитів ще й через ГУЛАГівські табори, Валя залишилася жива. І Анатолій вижив. Знає, перед нею він не винен ні в чому, але ні-ні, та й спаде на думку, що життям своїм завдячує її сплюндрованому щастю.
ПІСЛЯ ТАБОРІВ БОГ ПОСЛАВ ЛЮБОВ НА ПСЕВДО ЛЮБА З допомогою того ж Жили після приходу влітку 1944 року совєтської влади влаштувався працювати на пошту, навіть одержав направлення на навчання і мав у цьому зв’язку вже їхати в Харків, але попри те, що направду був хворий, забрали до Червоної армії. На території Польщі, в Сандомирі, потрапив до шпиталю. Так опинився врешті в Оренбурзі, де після шпиталю служив в одній із військових частин. Там і заарештували. Відтак — 10 літ ув’язнення у воркутинських таборах ГУЛАГу плюс 5 років — позбавлення громадянських прав. А вийшов на волю — ні роботи, ні засобів на прожиття. Поїхав якогось дня у Воркуту з надією десь влаштуватись, аж раптом, ідучи вулицею, почув позаду: «Толік, це ти?» Озирнувся, а то — знайомий із повстанських днів хлопець Матвій з Іванич. Він трохи раніше вийшов на волю і жив у Воркуті. Запропонував наразі йти з ним «на іменини до нашої дівчини Соні», що їх невільні, але вже безконвойні українські дівчата вирішили відзначити у своєму колі. Спонукуваний Матвієм, ступив до кімнати, де зібрались. Не дівчата (він же протягом кількох років табірного життя дівчат навіть здалеку не бачив), а справжній цвіт! І серед них — його колишня сусідка Ніна Шалапай. Біля неї інша якась зразу упала в очі. А як заспівали вони і як піднісся над всіма глибокий та ніжний голос тої, котра біля Ніни, так і стислося Анатолієві серце в дивному якомусь передчутті, а пісня, наче в полон забираючи, пройняла душу чимось доти невіданим і невідомим. Не стримався, заплакав. Уперше після давно вже минулих хлопчачих літ і зовсім не хлопчачими сльозами. Але не соромився тих сліз. Ніна Шалапай і познайомила його з дівчиною, співом якої зачарувався, уродженкою села Верхостав Горохівського району Вірою Савин — колишньою повстанською зв’язковою на псевдо Люба. Віра ще не була вільною, а тому, коли невдовзі попросив стати йому дружиною, порадила не гаяти часу і пошукати собі когось іншого. Але сказав, що готовий іще п’ять літ ждати, допоки звільниться, бо побратися мріє тільки з нею. Так от і заручила їх пісня про Україну, і обвінчала. З Воркути Анатолій та Віра Грищуки приїхали 1959 року. Живуть у Горохові. Виростили двох дітей, виховали трьох онуків, а тепер тішаться правнуками. Працювали до виходу на пенсію теж так, що ніхто і нічим не дорікне. А з розпадом СРСР та проголошенням незалежної України, за яку боролися і страждали, Анатолій Харитонович іще упродовж багатьох років, допоки здоров’я дозволяло, був у Горохові станичним Волинського крайового братства ветеранів ОУН–УПА. І так вже складалося, що жодна урочистість колишніх повстанців не обходилася без пісні колишньої повстанської зв’язкової на псевдо Люба.
На фото: Колишні українські повстанці Анатолій та Віра Грищуки.
