РОЗБІЙ У ВЕЧІРНІХ СУТІНКАХ

КРИВДА СТАРОГО ІНВАЛІДА
Старий Головій лежав на мерзлій землі, вкритій снігом, і стогнав, корчився від болю. В голові гуло, з носа текла кров. Скільки не намагався підвестися, але не вдавалося. Єдине, що міг, — кричати навздогін мерзотникам, які щойно налетіли на нього. Це явно не сподобалось одному з нападників — Миколі Куцевичу.
— Я зараз його заспокою,— кинув зі злості своєму напарнику Олександру Козці. — І так, що огризатися більше вже не буде.
Повернувшись до лежачого і немічного сусіда, він по-садистськи вдарив його ногою в обличчя. Старий і справді на деякий час замовк.
Прийшов до тями тоді, коли відчув, що його хтось підняв із землі, взяв під руку і повів. Якась жінка, йдучи центральною вулицею, побачила діда, вирішила завести додому, щоб не замерз.
Старого було годі пізнати. Ліве око опухло. Обличчя синє, закривавлене. Одяг — також.
— На кого руку підняли, мерзотники? На старого інваліда. Та ще й гроші забрали. Ні гривні не залишили,— тільки й мовив дружині, яка аж перелякалася.
Разом з невісткою Лесею, котра живе по сусідству, помили дідові обличчя, руки і вклали у ліжко. Про розбійний напад та пограбування сам потерпілий, трохи оклигавши, через кілька днів повідомив у міліцію. Потім йому ще довго довелось лікуватись у лікарні.
ГОРІЛКА ВБИВАЄ ВСЕ ЛЮДСЬКЕ
Двадцятичотирирічний Куцевич спромігся закінчити лише три класи Гутянської загальноосвітньої школи, що на Ратнівщині. Правда, потім вчителі ще ходили до нього додому, але від занять він категорично відмовився. Служив у Криму. Протягом одного року аж двічі втікав з армії. Його мали судити за дезертирство. Однак замість тюрми потрапив у Кримську республіканську психіатричну лікарню. Виписали звідти з діагнозом “Психічно здоровий”.
Повернувшись додому, Микола обзавівся сім’єю. Проте дружина його прогнала, бо кому потрібен пияк? А відтоді, як подружився з дев’ятнадцятирічним Олександром Козкою, від горілки не просихав.
Якось зайшов у гості до рідної тітки, яка до того ж є йому хрещеною матір’ю. Вона поставила на стіл пляшку, а до неї й закуску. Довго вони пили, розмовляли. І допились обоє до того, що почали битися. Сильнішим, зрозуміло, виявився Куцевич. Племінник отримав два роки позбавлення волі з відстрочкою виконання вироку на такий же строк. Проте від бродяжницького способу життя не відрікся. Ночував, як правило, там, де ніч застане. Пив безпробудно. Працювати ж не хотів. Як, зрештою, і його товариш Олександр Козка.
Раніше жили Козки в Малориті. Господиня дому Галина працювала в одній з будівельних організацій, отримала там чудову квартиру. Та жінка запила, загуляла. Її через пияцтво і прогули звільнили з роботи, позбавили материнських прав, а сім’ю, до того ж, виселили з квартири. Козкам нічого не залишалося, як повернутися на батьківщину, тобто у село Гута, де в лісі на хуторі стояла пусткою бабина хатина.
Ні батько, ні мати ніякого впливу на дітей не мали. Найстарший Олександр і на шість років молодший Валерій, наприклад, часто не ночували вдома, пили, гуляли, веселились. Крім кози, у підсобному господарстві більше нічого не тримали. Вихід бачили один — красти. Олександр, хильнувши оковитої, якось подався у село Лютка, що в Старовижівському районі. Вирішив там обікрасти магазин “Товари повсякденного попиту”. Набрав питва і продуктів стільки, скільки міг нести. Злодія, звісно ж, знайшли. Невдовзі Старовижівський районний місцевий суд засудив його на три роки позбавлення волі, щоправда, з відстрочкою виконання вироку на один рік, і оштрафував на 680 гривень. Однак висновків парубок так і не зробив. Продовжував своє. Тепер уже разом з Миколою Куцевичем, з яким став нерозлучним.
НЕ ХЛІБ, А КАМІНЬ ЗА ПАЗУХОЮ
Того березневого дня вранці вони продали дрова, які раніше заготовили в лісі. Вторгували 25 гривень. Отже, пити було за що. Хоч уже й так ходили “під мухою”, але в знайомих ще купили півторалітрову пляшку розведеного спирту. Розпили її в Козка вдома, додали й ще.
Куцевич приплентався додому п’яний. Мати почала сваритися, закликати до совісті. Не реагував. Пішов у літню кухню спати. Прокинувся близько сімнадцятої. Хотілось похмелитись, але не було чим. Вирішив, що зараз піде до Козки і уже вдвох щось придумають. На закуску взяв буханку хліба, заховав за пазуху і зібрався виходити з кухні. Та домашні побачили — відібрали хліб.
Микола, похнюпивши голову, пішов геть. Незабаром уже був у Козки. Коли почало сутеніти, вийшли з хати. Невдовзі були на площі біля сільської ради. Домовились у бар не йти, а купити пляшку самогонки. Так, мовляв, дешевше. За спиртним пішов Козка. А Куцевич чекав його на центральній вулиці.
Сновигаючи по ній, зустрів свого сусіда — сімдесятивосьмирічного пенсіонера, інваліда війни Івана Головія. Зупинив його. Привітався. Поцікавився, звідки йде. З’ясувалося, що в діда хвора дружина, він завтра хоче завезти її в лікарню на обстеження. Отож, ходив шукати машину. На цьому розмова вичерпалася. Дід потихеньку почалапав по слизькій асфальтівці. А тут і Козка об’явився.
— Мабуть, дід іде з бару,— зауважив він,— бо пивком від нього попахує.
— Ну, то й що?
— Значить, в нього гроші є. Як-не-як, він — інвалід війни. Пенсію солідну має. Не менше двохсот гривень.
... Старий Головій тільки-но зайшов за поворот, звідки до його будинку — рукою подати, як Куцевич раптом підбіг до нього і вдарив кулаком по голові. Удар був настільки сильним, що дід відразу звалився на мерзлу землю, втративши свідомість. Коли прийшов до тями, то побачив, що на ньому сидить Олександр Козка. Він обіруч схопив Головія за горло і все душив, душив, перекриваючи йому дихання. Старий пручався, як міг. Згодом почув:
— Чого стоїш, роззявив рота. Ось бачиш, з лівої кишені випадає гаманець. Бери швидше.
Куцевич ще на якусь мить затримався. Бо помітив, що разом з гаманцем висунув з кишені і якийсь документ. Як виявилося, це було посвідчення інваліда війни. Спересердя пожбурив його дідові на груди, і пішов слідом за товаришем. Почувши лайливі слова старого, повернувся і завдав ще одного удару. Цього разу ногою в обличчя.
ЗА БАНДИТАМИ ТЮРМА ПЛАЧЕ
Йшли грабіжники селом і раділи, що операція по пограбуванню діда вдалася. Зупинившись біля стовпа, на якому горіла лампочка, порахували гроші, що були в гаманці. В ньому виявилось всього 48 гривень з копійками. Забрали все, до копійки. Була там і квитанція про передплату газети “Волинь”, а також рецепт на ліки. Викинули. В однієї жінки купили пляшку сивухи. Розпили її вже на подвір’ї в Козки. Там поділили порівну і решту грошей.
Два дні пили, гуляли за гроші інваліда. Навіть пікнік у лісі для себе влаштували з печінням сала. Сподівались, що все минеться. Відчуваючи, що запахло смаленим, з села на деякий час накивали п’ятами. Правоохоронцям довелось оголосити розшук злочинців. Олександра Козку невдовзі таки затримали. Неначе в’юн, він викручувався на судових засіданнях. Всю вину за бандитський напад на Івана Головія, його пограбування звалював на свого друга Миколу Куцевича. Але суд добре в усьому розібрався.
Оскільки злочин скоєно повторно, та ще й щодо особи похилого віку, суд засудив Козку на п’ять років позбавлення волі з конфіскацією всього належного йому майна. З нього буде стягнуто на користь потерпілого матеріальні збитки. В апеляційній скарзі Козка просив зменшити строк покарання. Однак судова палата в кримінальних справах апеляційного суду області вирок Ратнівського райсуду залишила без змін, а скаргу — без задоволення.
Не вдалось уникнути покарання й Миколі Куцевичу. Його згодом теж правоохоронці затримали. На відміну від свого друга, він своєї вини в скоєному злочині не визнав навіть частково. Все стверджував, що то — виключно справа рук Козки. А він, мовляв, лише стояв і дивився. “Маневри” підсудного не врятували. Суд засудив Куцевича, як і Козку, на п’ять років позбавлення волі з конфіскацією всього належного йому майна.
Чи міг фінал цієї сумної історії і їй подібним бути іншим? Звичайно, ні. Але масштаби пияцтва у наших селах, безперечно, вимагають втручання і рішучих дій з боку владних структур держави.
Іван КАПІТУЛА.