Петра Конька, який вишиває ікони, щоб вручити йому заслужену редакційну відзнаку, ми шукали у Головненській допоміжній школі-інтернаті для дітей-сиріт, де він навчався. Але з’ясувалося, що хлопець уже першокурсник Локачинської філії Оваднівського професійного ліцею, де здобуває фах кравця...
Петра Конька, який вишиває ікони, щоб вручити йому заслужену редакційну відзнаку, ми шукали у Головненській допоміжній школі-інтернаті для дітей-сиріт, що в Любомльському районі, де він навчався. Але з’ясувалося, що хлопець уже першокурсник Локачинської філії Оваднівського професійного ліцею, де здобуває фах кравця
Валентина ШТИНЬКО
У Локачі приїхали у п’ятницю, саме до початку традиційної щотижневої лінійки, на яку шикуються всі ліцеїсти. Вони зацікавлено слухали розповідь про те, що серед них є герой газетної рубрики «Самородки із народу» і що йому належать редакційна відзнака і премія у 500 гривень. І були, здається, подивовані, що герой виявився зовсім не «геройського» зросту й не богатирської статури. Він навіть трішки розгубився від загальної уваги, а коли ми з Петром прямували повз стрій до учительської, щоб порозмовляти про нинішнє його життя-буття, ліцеїсти вигукували вслід: «Молодець!». … Доля виявилася не надто ласкавою до цього хлопчини. Мало не з пелюшок йому довелося жити в інтернатах і боротися з тяжкою недугою. Кілька разів йому робили надзвичайно складні хірургічні операції у провідній столичній клініці, адже у нього — рідкісна хвороба серця. — Лікарі лікують, а Бог дає здоров’я і долю, — постійно підтримувала свого вихованця викладач професійно-трудової справи Головненської школи-інтернату Ірина Згоранець. Це вона запропонувала взятися за голку й вишити ікону, аби в такий спосіб попросити благословення й заступництва у Богоматері. Ідея хлопцеві сподобалася, і він не дуже зважав на тих, хто підсміювався, що це, мовляв, не чоловіча справа. Вона так «затягнула» Петра, що школяр навіть вирішив подарувати одну зі своїх вишитих ікон, а це була Матір Божа Жировецька, шефам школи-інтернату — працівникам Ягодинської митниці. Адже, скільки себе пам’ятав у цих стінах, стільки ж бачив тут людей у митній формі, які завжди приїздили з гостинцями — іграшками, солодощами, шкільним приладдям, спортивним інвентарем. Подарували і пральну та швейну машинки, телевізор, музичний центр, новорічні костюми… От і він вирішив їм чимось віддячити. Коли у прес-службі митниці дізналися про захоплення Петра вишивкою — навіть журналістів із телеканалу «ICTV» запросили, щоб уся Україна знала про мрію учня Конька — стати професійним вишивальником. Однокласники ще довго не без заздрості дражнили Петра «зіркою». А він і справді був шкільною зірочкою — і гуморески читав, і танцював, і в КВК грав. Зрештою, про все це розповіла тоді на сторінках нашої газети тодішня співробітниця прес-служби Ягодинської митниці Світлана Федонюк. Нині ж у Петра — черговий етап у житті — ще один крок до мрії. На запитання, чому обрав саме професію кравця, чи то його власний вибір, чи порада вихователів, — розважливо відповідає: — І те, й інше. При виборі професії мусив зважати на стан свого здоров’я. А робота кравця не суперечить моїм уподобанням. Ось мрію пошити собі костюм, і взагалі, своїми руками створити собі гардероб, такий, щоб не бути «як усі». А щодо вишивки, то ікони вишивав і буду вишивати. Просто зараз зробив перерву, щоб освоїтися в нових умовах. А ще хлопець захоплено розповідав про поїздки в Зимненський Святогірський Свято-Успенський монастир і в Почаївську лавру. Він тоді саме вишивав Почаївську Божу Матір і відчував, що чогось бракує, аби закінчити роботу. А тут дізнався, що вчителі школи збираються поїхати у Почаїв. Пішов до директора, Олександра Петровича Гегери, і попросив, щоб взяли і його з собою. Після цієї мандрівки відчув новий приплив сил у роботі, і на випускний він подарував цю ікону рідній школі. — Скільки часу йде на вишивання? Ось цю ікону, — показує фото на мобільнику, — розпочав перед Покровою, 5 жовтня, а закінчив у квітні. У школі всі необхідні матеріали — голки, нитки, тканину, — давали, а тепер, мабуть, доведеться все це шукати самому. Але вишивку я не залишу. На канікули їздив у Луцьк до своїх друзів, вони пропонують підтримку, щоб, наприклад, виставку організувати. На запитання, як йому ведеться у новому колективі, чи цікаво навчатися, відповідає дипломатично: — Ще не встиг розібратися, але з кожним днем стає все цікавіше. А щодо смутку за школою, яка була і рідним домом, то тут особливих проблем не виникає. Адже разом із Петром у Локачах навчаються й інші випускники інтернату, тож гуртом веселіше. — А як скучно, то дзвонимо, вони — до нас, а ми до викладачів, — усміхається хлопець. На прохання назвати найулюбленіших, тих, кого найчастіше згадує, починає з Ірини Миколаївни Згоранець. А ще — Світлана Іванівна Бондар, Антоніна Гнатівна Фірко, Валентина Андріївна Соколовська, Валентина Василівна Микитюк… І я змушена зупинити Петра, розуміючи, що йому таки досі щастило на добрих педагогів і просто щирих людей, серед яких він назвав і журналістку Світлану Федонюк. Утім, життєвий і творчий шлях хлопця тільки-но розпочинається, і дуже хочеться вірити, що й надалі Боже провидіння і люди не відвернуться від нього і мрії його збуватимуться. Сказано ж у царя Давида: «Бо отець мій і мати моя покинули мене, а Господь прийме мене…». Шлях до віри нелегкий, але Петро Конько долає його, крок за кроком, хрестик за хрестиком…
На фото: Цю Почаївську Богоматір Петро Конько подарував рідній школі-інтернату.