Мирослава щоліта відвідувала етнічні фестивалі, які у Західній Україні стали традиційними...
Мирослава щоліта відвідувала етнічні фестивалі, які у Західній Україні стали традиційними. Це була можливість серед таких же прихильників українських народних пісень насолодитись неповторними мелодіями. На одному із таких фестивалів, який проходив у древньому Львові, вона зустріла свою долю
Любов КУРИЛКО
Концерт затримувався. Тож глядачі чекали у парку Богдана Хмельницького, поки почнеться дійство. Мирослава звернула увагу на хлопця, який стояв осторонь і здалеку спостерігав за публікою. Він був, як усі молоді люди, і в той же час відрізнявся від них — принаймні, стилем одягу. Щось підказувало, що хлопець не тутешній. Дівчина не втрималася і заговорила з ним про перше, що спало на думку: — А що, подобається Львів? — Авжеж, архітектура дивовижна. Особливо у Старому місті гарно. Але я бачив багато інших чудових міст, бо об’їздив усю Європу. А у нас, у Римі, то взагалі неймовірна краса — розкішна велич старовинних будівель. — Ти що, живеш у Римі? — перепитала і викликала хлопця на подальшу розмову. Еміль, так назвався хлопець, розповів про незвичайну історію своєї родини. Його мати поїхала на заробітки в Італію. Там вийшла заміж. Там, у Римі, народилися він і його сестра. — А тут, у Львові, — розповідав хлопець, — живуть бабуся і дідусь, багато родичів. То я ціле літо гостюю в них, часто їжджу в Карпати, роблю ескізи мальовничих місць. — О, та ти — хвалько! — не втрималася Мирослава. — Такий собі римський патрицій. Хочеш складу тобі психологічний портрет із першого разу. — А чому б і ні! Якщо все буде вірно, то я веду тебе в італійський ресторан. Згода? Від ресторану дівчина відмовилася: мовляв, з першим–ліпшим незнайомцем у такий заклад не піду. А ось, щоб після концерту, який закінчиться пізно, Еміль провів до оперного театру, поблизу якого живуть родичі, де вона зупинилася, натякнула. Концерт справді закінчився пізно. Було вже за північ, коли молоді люди добралися до потрібного будинку. Еміль виявився дуже веселим, говірким та емоційним хлопцем. На прощання він галантно поцілував їй руку. У Мирослави було таке відчуття, що вони знають одне одного вже давно. Спілкування з таким люб’язним юнаком було справжньою насолодою. Воістину правий Сент–Екзюпері, який писав: «Найбільша розкіш — це розкіш людського спілкування». — А що, може, у Луцьк приїдеш? — запитала на прощання Мирослава. — Не обіцяю, бо маю багато справ, але запрошення приймаю… Побачення в Луцьку не відбулося. Але Еміль, повернувшись в Італію, налагодив спілкування з Мирославою через Інтернет. Вони писали одне одному есемески, розмовляли по скайпу. А під Новий рік дівчина одержала запрошення в Італію. Яка то була радість! Вона й уявити не могла, що такий сюрприз піднесе їй Еміль. Збулося те, про що мріяла. … І ось — зустріч у Римі. Ніжність в очах Еміля сказала більше про його почуття, ніж будь-які слова. Вони гуляли вулицями Рима. Еміль показав коханій багато визначних місць — Колізей, фонтан Треві, собори та музеї. А коли вони підійшли до величного собору Святого Петра — головного храму католицького світу, Еміль проникливо тихо сказав: — Я хочу, щоб ти стала моєю дружиною. — Я подумаю, — ще тихіше мовила дівчина. Хоч уже знала, якою буде ця відповідь.
