Вердикт Луцького міськрайонного суду змушує редакцію незалежної громадсько-політичної газети «Волинь-нова» порушити приписи Закону України «Про друковані засоби масової інформації (пресу) в Україні»...
Вердикт Луцького міськрайонного суду змушує редакцію незалежної громадсько-політичної газети «Волинь-нова» порушити приписи Закону України «Про друковані засоби масової інформації (пресу) в Україні»
Василь НАГОРНИЙ
9 лютого 2012 року в газеті «Волинь-нова» було надруковано публікацію «Хто замовив «Буратіно»?* Матеріал розміщений на правах реклами та оплачений, про що редакція чесно повідомила читача позначкою – зірочкою. До речі, так було і під час передвиборної кампанії. Жодна рекламна стаття, замовлена партією чи самовисуванцем, не друкувалась без цієї помітки. У кожному номері газети завжди міститься роз’яснення такого змісту: «Матеріали з позначкою -*- публікуються на правах реклами». Так редакція дотримується Закону України «Про рекламу», згідно з яким оплачений інформаційний, авторський чи редакційний матеріал, в якому привертається увага до конкретної особи чи товару та який формує або підтримує обізнаність та інтерес читачів щодо цих особи чи товару, є рекламою і має бути розміщений під рубрикою «Реклама» чи «На правах реклами». Знаючи, що та чи інша стаття надрукована на платній основі, читач може робити об’єктивні висновки щодо викладених у ній фактів. Автором згаданого матеріалу був депутат Луцької міської ради Андрій Козюра, який обрав собі псевдонім — Степан Справедливий. У публікації зазначено, що директор ТОВ «Директорія» Олександр Товстенюк та депутат, голова земельної комісії міської ради Володимир Никитюк шляхом шантажу вимагають у керівництва ТОВ «Буратіно» 500 000 доларів США. Обурення бізнесмена та обранця міста вилилось у судові позови. 23 квітня 2012 року Луцький міськрайонний суд частково задоволив позовні вимоги позивача — Володимира Никитюка — та визнав ряд тверджень зі статті недостовірною інформацією, але чомусь поклав усю відповідальність на газету. Редакція газети «Волинь-нова» мала намір оскаржити це рішення, але пан Никитюк надав нашому представнику листа, в якому просив відкликати апеляційну скаргу, оскільки претензії має лише до замовника статті, Андрія Козюри, і, як зазначено в листі, він «газету «Волинь-нову» глибоко поважає та шанує». 13 лютого 2012 року до суду звернувся і пан Товстенюк. А далі проста цивільна справа, яка могла би бути розглянута за один день, перетворилась у руках судді Лариси Іщук на «безкінечну гру в правосуддя». Перше засідання було призначене на 14 березня 2012 року, а рішення (заочне) суддя ухвалила 11 вересня 2012 року. Відповідно до норм статті 157 Цивільного процесуального кодексу України суд розглядає справи протягом розумного строку, але не більше двох місяців від дня відкриття провадження у справі. Напевно, в судді Іщук своє бачення «розумних строків», що кардинально відрізняється від роз’яснень цього терміну вищими судовими інстанціями. Рішення, проголошене суддею «Іменем України», було принаймні дивним. Виявляється, позов було заявлено та частково задоволено до пана Козюри та до… газети «Волинь-Нова». Тобто виконувати рішення повинна не та юридична особа, якою є редакція, а віддрукована газета. Мабуть, дуже скрупульозним, всебічним та об’єктивним було дослідження письмових доказів по справі, якщо навіть назва друкованого видання неправильно вказана. Слово «Нова» в назві газети пишеться з маленької букви. Пленум Верховного Суду України в постанові від 27.02.2009 року № 1 роз’яснив: «Якщо позов пред’явлено про спростування інформації, опублікованої в засобах масової інформації, то належним відповідачем є автор і редакція відповідного ЗМІ». Такі ж вимоги записані в Законі України «Про друковані засоби масової інформації (пресу) в Україні». Це питання редакція газети порушувала в заяві про перегляд заочного рішення, але суддя в ухвалі від 7 листопада 2012 року дала відповідь і заявнику, і всім суддям Пленуму Верховного Суду України, зазначивши: «Посилання відповідача на те, що належним відповідачем у даній справі має бути редакція газети, а не газета, є несуттєвими і не мають значення для правильного вирішення справи». Тоді хто ж повинен виконувати рішення суду? Це теж не важливо? Взагалі, під час розгляду справи ті чи інші обставини ставали для судді суттєвими чи навпаки. Наприклад, представник «Волині-нової» брав участь у засіданнях на підставі доручення, підписаного головним редактором. Коли ж редакція спробувала подати заяву про перегляд рішення, суддя залишила її без руху, оскільки засумнівалася в повноваженнях головного редактора. Чому ж ці сумніви не виникали в ході судового розгляду? Та такі дрібнички можна було б не помічати, якби рішення суду не виглядало однобоко. Таке враження, що відповідачі були відсутні на всіх судових розглядах, хоча не з’явились лише один раз, коли і було ухвалене рішення. Про докази, які були надані представником редакції суду, в рішенні навіть не згадується. Основним аргументом, що підтверджує відсутність вини «Волині-нової», було те, що відповідно до Закону України «Про рекламу» всю відповідальність за інформацію, надану в матеріалі на правах реклами, несе замовник. У цьому випадку — пан Козюра, який то визнавав, що він є автором рекламної публікації, то не визнавав, хоча редакція має в своєму розпорядженні примірник статті, підписаний саме ним. У Єдиному державному реєстрі судових рішень можна ознайомитися з рішеннями судів, які, вирішуючи подібні спори, посилаються на відповідні роз’яснення та узагальнення практики вищих судових інстанцій щодо норм Закону України «Про рекламу». Луцький міськрайонний суд в рішенні взагалі не навів підстав, які спростовують доводи відповідача про рекламний характер статті. Чому ж пояснення лише однієї сторони у справі заслуговували на увагу? Суддя у відставці, який на наше прохання ознайомився з рішенням Луцького міськрайонного суду, висловив припущення: «Це був не судовий розгляд. Це була гра. І суддя в ній не вирішальний гравець. Газета ж так — розмінна монета». Вимоги суду підтвердити опубліковані факти в статті «Хто замовив «Буратіно»?» редакцією не могли бути виконані, оскільки журналісти не встановлюють і не перевіряють факти, наведені в рекламних матеріалах. Склалось враження, що суддя діяла під впливом якихось «темних» сил. Інакше, як пояснити, що суд відмовив(!) у задоволенні позову в частині визнання недостовірною та спростуванні інформації наступного змісту: «За словами Андрія Козюри, зацікавленою стороною в цій скандальній справі виступають голова земельної комісії Луцької міськради депутат Володимир Никитюк та директор ТОВ «Директорія» Олександр Товстенюк. Привід зробити таку відверту сенсаційну заяву, як стверджує правозахисник, є, адже саме ці особи умисно придбали у будинку на вул. Винниченка, 4 квартиру на першому поверсі на підставну особу, а саме свого юриста Ігоря Олейника, та вимагають у ТОВ «Буратіно» 500000 доларів США». І в той же час суд ухвалив рішення: «визнати недостовірною інформацію про Товстенюка О. В. щодо того, що він шляхом шантажу вимагає у керівництва ТОВ «Буратіно» півмільйона американських доларів та висунув ультиматум наступного змісту: «Або ви заплатите 500000 доларів США, або ми купимо ЗМІ, прокуратуру, суд та людей і зупинимо будівництво». Де ж логіка? До речі, позивач не оскаржував це рішення… Згідно зі статтею 213 Цивільного процесуального кодексу України рішення повинно бути законним та обґрунтованим. Але щоб виконати його, редакція незалежної громадсько-політичної газети «Волинь-нова» змушена буде проігнорувати приписи Закону України «Про друковані засоби масової інформації (пресу) в Україні». Норма статті 37 цього закону встановлює, що обсяг спростування не може більш ніж удвічі перевищувати обсяг спростованого фрагменту опублікованого матеріалу. Суд же зобов’язав, щоправда, не редакцію, а незалежну громадсько-політичну газету «Волинь-Нова», опублікувати повний текст рішення. Чому суддя ухвалила таке рішення? Яким законом керувалась? Невже вирішила «пропіаритись» за рахунок газети? Редакція вдячна, що її не зобов’язали опублікувати всі матеріали справи, бо збанкрутує. «Волинь-нова» є госпрозрахунковою юридичною особою, яка заробляє сама на себе та справно платить податки, з яких утримуються, і непогано, державні мужі, в тому числі й судді. Крім того, за десятихвилинний розгляд заяви про перегляд рішення заплачено 120 гривень судового збору. А де ж якісне правосуддя? Попри всі недоліки судового документа редакція, яка поважає Конституцію України, вирішила, наскільки дозволяє формат газети, виконати рішення суду першої інстанції, видрукуване на чотирьох сторінках. Виконати негайно, ще до вступу в законну силу, бо згодом порушення закону буде неминучим. Редакція не має наміру звертатись до апеляційного суду зі скаргою. Хоча, зважаючи на практику вищих судових інстанцій при розгляді подібних справ, численні порушення (на наш погляд) допущені при ухваленні рішення та принциповість суддів апеляційного суду області в питаннях дотримання норм законів ми переконані, що апеляційна інстанція прийняла б законне, обґрунтоване та справедливе рішення. Необхідно припинити «гру», яку суддя Лариса Іщук вважає правосуддям. Олександр Товстенюк, як і Володимир Никитюк, звернувся до редакції газети «Волинь-нова» з листом, в якому зазначив: «Як і Володимир Сергійович, я теж не маю до газети жодних претензій. Судова тяганина, яка розпочалася після появи цієї маніпулятивної рекламної статті, цілком на совісті її замовників». На судовому засіданні, під час розгляду заяви про перегляд заочного рішення, суддя запитала представника редакції : «Якщо це реклама, то який товар ви рекламуєте?» Дозволю собі процитувати ст.1 Закону України «Про рекламу»: «Реклама — це інформація про особу чи товар, розповсюджена в будь-який спосіб, призначена сформувати або підтримати обізнаність споживачів реклами та їх інтерес щодо таких особи чи товару». Крім цього, існує ще й поняття недобросовісної реклами, за розміщення якої саме рекламодавець (замовник) несе відповідальність. Тому, коли на редакцію суд покладає обов’язок відшкодувати витрати позивача по оплаті судового збору та правової допомоги юриста, який не може відрізнити юридичну особу від продукції юридичної особи — це несправедливо! Завжди за столик в ресторані платив той, хто робив замовлення. І пану Козюрі (в газеті — Справедливому), який ще недавно, претендуючи на місце народного депутата України, вимагав від редакції, використовуючи статус депутата міської ради, інформацію про її фінансово-господарські документи, потрібно навчитись відповідати за свої слова і вчинки.
СПРОСТУВАННЯ Повідомляємо, що Луцьким міськрайонним судом (головуючий - суддя Лариса Іщук) 11 вересня 2012 року ухвалено заочне рішення за позовом Товстенюка О.В. до Козюри А.Г. та газети «Волинь-Нова» про спростування недостовірної інформації
