А мені і себе поки вистачить, Ну, можливо, ще музи і брата, Щоб довіритись доброму, чистому… Може, друга, та де його взяти?
Галина ГЛОДЗЬ, волинська поетеса
Валентина ШТИНЬКО
Заплющую очі й гостро відчуваю специфічний запах друкарської фарби. Він добре знайомий кожному журналістові, письменникові й художникові, якщо він бодай раз брався за ілюстрування книг. Востаннє я насолоджувалася ним нещодавно в цеху місійної книжкової фабрики «Християнське життя» в Луцьку, де в ці дні друкується ще одна дитяча книжечка художниці із села Хворостів Любомльського району Валі Михальської «Мартинове щедрування». В її доробку це вже 15-та проілюстрована книжка й друга наша спільна збірочка для дітей. Бо авторові цих рядків пощастило «допасувати» вірші до чудових малюнків для дітей, виконаних художницею. Саме завдяки їй я почала писати для наймолодших читачів. Але то — окрема історія. Я ж у ці короткі осінні дні майже фізично відчуваю, як Валя з нетерпінням чекає того «Мартинового щедрування» у своїй крихітній кімнатці з єдиним вікном, яке дивиться у глуху сіру стіну. Щоправда, цього літа біля неї цвів кущик троянди. Та літо давно минуло… А очам так хочеться порозкошувати в буянні барв, нехай не літніх — осінніх. Обставини ж складаються якось так, що все рідше їй зі своїм інвалідним візочком доводиться виїжджати за поріг рідного дому: — За 90 днів літа я всього тиждень була надворі, а я так люблю літо! Якби ви чули, як у нас співали цвіркуни! Я вкотре сиджу у маленькій Валиній кімнаті, стіни якої густо завішані її роботами. Вони причаїлися також у куточках у різноманітних папках і планшетах. А ще десь у комірчині — Валя давно їх не передивлялася і хвилюється, чи ж їм там добре, чи не зіпсуються від сирості? Намагаюся пригадати, й не можу, коли ж востаннє у Валі Михальської була виставка, хоч загалом їх у її творчому доробку набереться до трьох десятків. Минулого літа вона нарешті здійснила свою мрію — зробила з допомогою добрих людей ремонт у кухні й коморі. — Підіть погляньте, як там стало світло і затишно! І мамі тепер зручно. Там квіти на стінах цвітуть, і це мені так подобається, це приносить радість! А ще я люблю, щоб шматочок хліба лежав на столі. У буквальному розумінні, а не десь там у шафці захований. Бо тоді він мені доступний, а інакше не дістану, як у хаті нікого нема. Для мене нема черствого хліба. Є просто хліб. А хліб і вода — нема голода! А ще вона ніяк не могла змиритися, що мамі, яку обсіли літа й хвороби, навіть узимку доводиться ходити до криниці й у крижаній воді полоскати білизну. А надворі ж ХХІ століття, люди давно користуються пральними автоматами. Тільки ж його до криниці, хоч і смачна у ній вода, не підключиш! Тож заповзялася підвести до хати воду, аби мамі була полегкість… Брат допомагає, хоч має на це свою точку зору й свої проблеми… А ще їй би хотілося поставити на веранді нові сучасні вікна, щоб у хаті взимку не було так холодно, бо її нерухомі ноги чомусь так мерзнуть! Кожен, хто брався вирішувати подібні побутові проблеми, знає, як це непросто, навіть якщо ти цілком здоровий і мобільний. Тому й не перестаю дивуватися, де вона бере сили й наснагу ще й для творчості? А ще — на учнів. — Я їх люблю небесною любов’ю, своїх учнів! — щиро зізнається й розповідає про Наталочку Стригунову, свою юну односельчанку, доньку вчительки математики, яка захопилася малюванням і раз на тиждень прибігає до неї на урок: «У неї дуже гарно виходить. Вона мене чує!». Чи багато учителів нині можуть отак сказати про своїх учнів: «Він мене чує?!». А вони по-дитячому щиро відповідають їй взаємною любов’ю. Валя розповіла мені епізод, який зворушив до сліз і потряс до глибини душі. Під час літніх канікул діти частенько прибігають до неї, щоб погратися, помалювати, погортати книжки, просто порозмовляти. Якось мала Софійка попросила: — Я хочу поїздити на вашому візочку. Мить повагавшись, Валя дозволила. Дівчинка сіла і гордо проголосила: «Я — Валя Михальська!». — Довелося мені пояснювати: щоб бути Валею Михальською, для цього не треба сидіти в інвалідному візку! Треба просто радіти життю, кожному його дню, кожній хвилиночці. Любити людей і Бога. Так склалося у моїй долі, що я ні про кого не сказала: ти — моя надія й опора, окрім Господа. Він — моя порада, учитель, наставник. Отака моя дорога, як промінь сонячний, знаєте, який він гарячий, але треба йти, прямо йти. Якщо людина не зробить крок і не прикличе до себе світло, то ніхто не допоможе. Валя вмовкає і на мить замислюється, зупинивши погляд на редакційній нагороді у формі зірочок, що злітають вгору. Власне, та обставина, що мої колеги зарахували художницю із Хворостова до десятки кращих у нашій акції «Самородки із народу», і стала приємною нагодою для нашої нинішньої зустрічі. Для мене Валя — справжнісінький, незаперечний самородок не лише у плані професійному, про що ми не раз розповідали на газетних сторінках, про що свідчить її дивовижний альбом графіки «Червоне і чорне», численні виставки, а й у плані людському. Я не знаю, як крізь постійний, несосвітенний біль їй вдається прикликати до себе оте світло. І зігрівати інших. І примушувати переосмислювати свій шлях і свій чин. До цього світла ось уже багато літ тягнуться люди. І не тільки краяни. У Валі Михальської є шанувальники в багатьох куточках України, у Києві. Користуючись нагодою, хочу подякувати тим, хто і цього разу допоміг коштами, а вони потрібні чималі, щоб була видана ще одна дитяча книжечка, зігріта світлом і любов’ю Валі Михальської. А це — добродії Данило Курдельчук, голова Міжнародного громадського об’єднання «Волинське братство» у Києві, Юрій Дець, директор Любомльського хлібозаводу, Валерій Діброва, директор ТзОВ «П’ятидні» Володимир-Волинського району, а також колектив Ягодинської митниці. А ще я, на жаль, знаю, чому Валя так поспішає, і з таким нетерпінням чекає добрих вістей із друкарні. Вона дуже, або як любить повторювати — дуженько-дуженько, хоче бути потрібною, дарувати людям своє тепло і світло. Та й, зрештою, як і кожен митець, хоче бачити результати своєї праці. А сил залишається все менше і менше… Ще три роки тому, коли вийшла у світ наша перша дитяча книжечка «Давай дружити!», Валя з радістю приїхала на презентацію, яка відбулася у Луцькій гімназії № 14. Нині ж із сумом говорить: «Ви вже там якось самі… Бо моє тіло щось перестає мене слухатись». Говорить зі світлою посмішкою, яка не передбачає жодного співчуття чи жалю. Вона звикла не відводити погляду від пронизливої реальності. А ще — уповаючи на Бога, йти по лезу сонячного променя. Як по лезу ножа — душею.
P. S. Публікацією про Валентину Михальську ми завершуємо акцію «Самородки із народу», яка тривала понад 3 роки і під час якої ми розповідали про тих наших земляків, хто своєю неймовірною любов’ю до справи справді прикрасив цей світ. Усі лауреати символічної ТОП-десятки (а це – майстер мініатюр із Любешова Валентин Поліщук; луцький диво-коваль Віктор Семенюк; юний столяр із Турійського району Валентин Давидюк; його землячка – також юна, але вже справжня майстриня в соломкарстві Людмила Данилюк; знана вишивальниця з Володимир-Волинського району Галина Махонюк і Петро Конько хлопець, який у цій справі має лише перші успіхи, цьогорічний випускник Головненської допоміжної школи-інтернату для дітей-сиріт, що в Любомльському районі; поліщук-кулібін із Ратнівського району Іван Тусюк, а також тріо наших художників – молодий майстер пензля Вадим Мартинюк із Нововолинська і дві легендарні Валентини: Протопоп із Іванич і Михальська з Любомльського району) отримали від «Волині-нової» наші редакційні «Оскари» – статуетки із яскравими зірками, дипломи і по 500 гривень премії. Проте крапку у популярній рубриці ми не ставимо. А хочемо сьогодні запевнити вас, що і надалі готові на сторінках нашої газети знаходити нових людей із золотими руками і мудрими головами, справжніх самородків багатющої волинської землі. Тож – ми їдемо до вас. До скорої зустрічі!
